Стежка була ледь помітна, така, наче нею давно вже не ходили. Коли я ступив на неї, переді мною вискочив кролик і пострибав на той бік. Вухань був удвічі більший за земного. Він зник серед трави й квітів. Я…
Тут настала пауза, але я чув дихання містера Боудітча. Хрипкіше, ніж завжди. Змучене. Потім він продовжив:
Чарлі, це касета на дев’яносто хвилин. Серед мотлоху на третьому поверсі я знайшов цілу коробку, з тих часів, коли касети ще не стали таким анахронізмом, як трицентові марки. Я міг би заповнити чотири такі касети, п’ять, а може, цілу коробку. У мене було багато пригод у тому іншому світі, і я б усі описав, якби мав час. Та часу в мене, здається, нема. Після стрільби по мішенях у сараї я не дуже добре почуваюсь. У мене болить з лівого боку шиї та рука вище ліктя. Іноді цей біль трохи слабшає, але важкість у грудях не зникає. Я знаю, що означають ці симптоми. У мене всередині насувається гроза, і я думаю, вона скоро почнеться. Я маю свої жалі, багато жалів. Якось я тобі сказав, що хоробрий допомагає, а боягуз лише приносить подарунки. Пам’ятаєш? Я приніс подарунки, але тільки тоді, коли зрозумів, що не маю достатньої хоробрості, щоб допомогти, коли сталися жахливі зміни. Сказав собі, що я застарий, тому взяв золото і втік. Як Джек, що поспішає вниз стеблом бобового дерева. Тільки він був хлопчиськом. А я міг би вчинити краще.
Якщо ти вирушиш у той інший світ, де в небі вночі сходять два місяці й немає сузір’їв, бачених земними астрономами, ти маєш знати певні речі, тому слухай мене уважно.
Повітря нашого світу смертоносне для створінь з їхнього, крім хіба що кажанів. Якось я вирішив поекспериментувати й приніс кролика. Він швидко сконав. А от нас їхнє повітря не вбиває. Навпаки — бадьорить.
Місто зберігає сліди колишньої величі, але тепер у ньому повно небезпек, особливо вночі. Якщо вирушиш туди, то йди лише о денній порі й дуже тихо заходь у браму. Може скластися враження, що місто порожнє, але це не так. У ньому владарює дещо жаске й небезпечне, а те, що внизу, стократ жахливіше. Я позначав шлях до площі за палацом так само, як дерева в лісі, своїми ініціалами: АБ. Якщо слідуватимеш за ними… і йтимеш тихо… то не пропадеш. А якщо ні, то можеш загубитися в тому жахливому місті й блукати до скону. Я говорю, бо знаю. Без своїх позначок я б і дотепер був там, мертвий чи божевільний. Те, що колись було величне і прекрасне, тепер сіре, прокляте й хворе.
Знову пауза. Хрипи в диханні тепер лунали гучніше, і коли він заговорив знову, то різкий голос мало нагадував його власний. Я здогадувався — майже впевнений був, — що поки він записував ці слова, я був у школі: або йшов на урок хімії, або вже був у кабінеті, визначав температуру кипіння ацетону.
Радар ходила туди зі мною, коли була молода, заледве цуценятком. Без натяку на найменший страх вона помчала донизу сходами колодязя. Ти знаєш, як вона лягає на живіт, коли чує команду «Лежати»; а ще вміє замовкати, коли чує команду «Цить» або «Тихо». Того дня я дав їй таку команду, і ми проминули колонії кажанів, не сполохавши їх. Крізь «кордон», як я подумки це називаю, вона пройшла без помітного дискомфорту. Поле червоних квітів викликало в неї захват — вона кидалася в самісіньку гущавину й качалася в них. А ще вона любила стареньку, яка живе у хатинці. Більшість людей з нашого світу гидливо б відвернулися від такої, як вона зараз є, але по-моєму, собаки відчувають внутрішню натуру й ігнорують зовнішність. Це занадто романтично? Можливо, але здається, що…
Стоп. Не можна белькотіти. Часу нема.
Ти можеш узяти Радар з собою, можливо, після того як пошуфтиш там, або й одразу. Бо її час спливає. На нових ліках вона, може, й подолає сходи знову. Якщо так, то я певен: повітря того світу вдихне в неї життя. Принаймні наскільки я можу бути певен.
Колись у тому місті відбувались ігри, й тисячі людей, які приходили їх подивитися, збиралися на площі, про яку я згадував, перед входом на стадіон, що був частиною палацу… чи прилягав до нього, думаю, можна й так сказати. Біля цієї площі є величезний сонячний годинник, діаметром сто футів, не менше. Він обертається, як карусель у романі. Романі Бредбері. Я певен, що він… нехай, запам’ятай от що: у тому сонячному годиннику — секрет мого довголіття, і за це я розплатився сповна. Ти на нього не ставай, але якщо поставиш на нього Радар…
Господи. Здається, почалося. Боже!
Я сидів, стиснувши руки на кухонному столі, дивлячись на коліщатка, що оберталися. Крізь віконце диктофона я бачив, що запис наближається до того місця, з якого я прокручував назад.
Чарлі, мені дуже не хочеться відправляти тебе в джерело наших численних земних жахіть, і я тобі не наказую, але сонячний годинник там, і золото теж там. До нього тебе приведуть мітки. АБ, запам’ятай.
Я заповів тобі цей будинок і землю, але це не подарунок. Це тягар. Щороку його вартість підвищується, щороку зростають податки. Але більше, ніж податківців, значно більше я постійно боюся… того юридичного жахіття, так званого примусового відчуження власності, і я… ти… ми…
Він уже хапав повітря, ковтав слину, знову і знову, великі важкі ковть чітко фіксувалися на плівці. Я відчував, як нігті врізаються в долоні. Коли він знову заговорив, то слова давалися йому з жахливими зусиллями:
Слухай, Чарлі! Ти уявляєш, що буде, якщо люди дізнаються про інший світ, до якого рукою сягнути? Потрапити в який можна, просто спустившись на сто вісімдесят п’ять кам’яних сходинок і прогулявшись коридором завдовжки не набагато більше милі? Якщо уряд просіче, що знайшовся новий світ, який можна експлуатувати тепер, коли ресурси цієї планети майже вичерпано? Чи злякаються вони Вбивці Польоту, чи боятимуться пробудити жахливого бога того місця від тривалого сну? Чи осягнуть жахливі наслідки… але ти… якби ти мав засоби… ти…
Затріскотіло, задеренчало. Хапання повітря. Коли він знову заговорив, голос було ще чути, але значно тихіше. Він поклав диктофон з маленьким вбудованим мікрофоном на стіл.
У мене серцевий напад, Чарлі… ти знаєш… я тобі телефонував… є адвокат. Леон Бреддок, в Елґіні. Під ліжком. Все інше, що тобі потрібне, теж під л…
Пролунав фінальний клац, за яким — тиша. Він або вимкнув навмисне, або натиснув на кнопочку «СТОП» неслухняною рукою. Я був радий. Не треба мені слухати, як він мучиться в агонії.
Заплющивши очі, я сидів на місці… не знаю скільки. Хвилину або три. Пам’ятаю, що в своїй темряві один раз потягнувся рукою вниз, думаючи, що торкнуся Радар і відчую полегшення, яке завжди наставало, коли я її гладив. Але Радар там не було. Радар була на нижньому боці пагорба, в психічно здоровому будинку, де психічно здоровий задній двір, на якому нема жодної ями, жодної кінченої криниці світів.
Що я мав робити? Що, в ім’я Господа Бога?
Для початку вийняв касету з диктофона й поклав собі в кишеню. То була небезпечна, можливо, найнебезпечніша річ на землі… але тільки якщо люди повірять, що це не просто маячня діда з інфарктом. Авжеж, не повірять. Якщо тільки вони…
Я став на ненадійні ноги й пішов до дверей чорного ходу. Визирнув на сарай, що його містер Боудітч — ще молодий містер Боудітч — побудував над криницею світів. Дивився на нього довго-предовго. Якщо туди хтось зайде…
Боже милий.
Я пішов додому.
Розділ одинадцятий
Та ніч. Заціпеніння в школі. Тато від’їжджає. Криниця світів. Іншосвіт. Старенька. Огидний сюрприз
