1
— Чарлі, у тебе все в порядку?
Я підвів погляд від книжки, в яку поринув з головою. Можна було б подумати, що жодна річ не зможе відвернути мій розум від касети, прослуханої на кухні в містера Боудітча, а тепер захованої на горішній полиці моєї шафи під стосом старих футболок. Але цій книжці вдалося. Книжка, яку я взяв зі спальні містера Боудітча, начаклувала власний світ. Радар спала коло мене, зрідка тихо похропуючи.
— Га?
— Питаю, чи все з тобою гаразд. Ти майже не торкався вечері, та й вигляд у тебе цілий вечір відсутній. Про містера Боудітча думаєш?
— Ну так.
То була правда, хоча не зовсім те, про що думав тато.
— Ти скучаєш за ним.
— Так. Сильно.
Я потягнувся додолу й погладив Радар по шиї. Тепер моя собака. Моя собака, моя відповідальність.
— Це нормально. Так і має бути. А наступного тижня ти будеш у порядку?
— Авжеж, а що?
Він терпляче зітхнув — так, як уміють, на мою думку, лише татусі.
— Ретрит. Я ж розповідав. Мабуть, ти неуважно слухав. Я їду у вівторок вранці на чотири чудесні дні в північному лісі. Організовує «Оверленд», але Лінді дістав мені запрошення. Багато семінарів про відповідальність, і це буде просто нормально, а декілька — про те, як відхиляти шахрайські претензії, а це вже щось надзвичайне, особливо для фірми, яка щойно-щойно стала на ноги.
— Як твоя.
— Як моя. А ще вправи на зв’язок. — Він закотив очі.
— І пити там будуть?
— Будуть, і багато, але не я. Ти тут сам не пропадеш?
— Ні.
Звісно, якщо не заблукаю в дуже небезпечному, за словами містера Боудітча, місті, яким править сплячий бог. Якщо взагалі туди піду.
— Не пропаду. В разі чого наберу тебе.
— Ти усміхаєшся. Що смішного?
— Та просто мені вже не десять років, тату.
Насправді мене розвеселила думка про те, чи є в криниці світів мобільне покриття. Я підозрював, що «Веризон» ще не наставив там веж.
— Я тобі точно не можу нічим допомогти?
«Розкажи йому», — подумав я.
— Ні. Все добре. А що таке вправи на зв’язок?
— Я покажу. Вставай. — Він і сам підвівся. — А зараз стань позаду мене.
Я поклав книжку на стілець і став у нього за спиною.
— Ми повинні довіряти команді, — сказав тато. — Хоча в мене її нема, я сам і жнець, і швець, і на дуді грець. Але я можу бути надійним напарником. Ми лазимо по деревах із…
— Деревах?! Ви лазите по деревах?
— На багатьох оверлендівських ретритах, часом трохи під мухою. З коригувальником. Ми всі це робимо, крім Віллі Діґана, бо в нього кардіостимулятор.
— Боже, тату.
— А ще робимо так.
Він упав назад без попередження, склавши нещільно руки на рівні пояса. Я більше не займався спортом, але з рефлексами в мене все було гаразд. Я легко його підхопив, і, дивлячись на нього згори вниз, побачив, що очі в нього заплющені, а на губах грає усмішка. Я обожнював цю його усмішку. Гойднув його, і він знову став на ноги. Радар дивилася на нас. Потім стиха буркнула та знову поклала голову на лапи.
— Я змушений буду довіряти тому, хто стоятиме за спиною. Мабуть, це буде Норм Річардс. Але тобі я довіряю більше, Чарлі. Між нами є зв’язок.
— Класно, тату, але гляди не гепнись із дерева. Мій ліміт — догляд за одним чоловіком, який навернувся. А тепер можна я почитаю книжку?
— Давай. — Узявши її зі стільця, він подивився на обкладинку. — Це містера Боудітча?
— Так.
— А я читав її, коли був такий, як ти, а то й молодший. Божевільний ярмарок приїжджає в маленьке містечко тут, в Іллінойсі, якщо пам’ять не підводить.
— Пандемоніум-шоу тіней Куґера й Даркса.
— Пам’ятаю звідти тільки сліпу ворожку. Стрьомну.
— Ага, Порохнява Відьма мегастрьомна, так.
— Ти почитай, а я подивлюся телевізор, хай мозок загниває. Тільки не дочитайся до нічних жахіть.
«Якщо взагалі засну», — подумав я.
2
На нових ліках Радар, мабуть, змогла б піднятися сходами, але я пішов у маленьку гостьову, і вона подибала за мною, вже почуваючись у нас як вдома. Я роздягнувся до трусів, підклав під голову ще подушку й поринув у читання. На касеті містер Боудітч розповідав, що за палацом є велетенський сонячний годинник і він крутиться, мов карусель у романі Бредбері, і в ньому секрет його довголіття. Завдяки тому годиннику він повернувся в Сентріз-Рест настільки молодим, що вдавав власного сина. У романі «Щось лихе насуває» карусель могла зістарити тебе, коли крутилася вперед, і омолодити, коли назад. А ще містер Боудітч додав дещо. Точніше, почав додавати. «Я певен, що він… нехай…»
Невже він почав говорити, що ідею каруселі Рей Бредбері запозичив від сонячного годинника в тому іншому світі? Думка про те, щоб набирати чи скидати роки на каруселі, божевільна, але ще божевільніша — про те, що шанований американський письменник відвідував той світ. Хіба ні? Ранні роки дитинства Бредбері минули у Вокеґані, менш ніж за сімдесят миль від Сентріз-Ресту. Короткі відвідини сторінки Бредбері у Вікіпедії переконали мене у випадковості цього збігу, хіба що він потрапляв у той інший світ ще малим дитям. Якщо існував той інший світ. Коротше, вже в моєму віці він жив у Лос-Анджелесі.
Я певен, що він… нехай…
Я позначив місце, на якому зупинився, і поклав книжку на підлогу. Не було сумнівів, що Вілл і Джим виживуть у своїх пригодах, але такими невинними, думав я, вони вже не будуть ніколи. Діти не повинні стикатися з жахливим. Я це знав з власного досвіду.
Вставши з ліжка, я натягнув штани.
— Ходімо, Раді. Тобі треба надвір, полити травичку.
Вона пішла досить охоче й зовсім не кульгала. Вранці вона знову припадатиме на лапи, але після невеличких вправ рухливість вирівняється. Принаймні дотепер було так. Але це ненадовго, якщо асистентка ветеринара мала рацію. Вона сказала, що здивується, якщо Радар протягне до Гелловіну, а до нього залишалося всього п’ять тижнів. Навіть трохи менше.
Радар винюхувала кругом по газону. Я підвів погляд на зірки, роздивився Пояс Оріона й старий добрий Великий Віз. Якщо вірити містерові Боудітчу, в тому іншому світі два місяці, а сузір’я такі, яких земні астрономи ніколи не бачили.
Це неможливо, нічого подібного не може бути.
Та все ж колодязь був там. І сходинки. І той жахливий сраний жук. Я все це бачив.
Радар делікатно присіла, як це було їй притаманно, а потім підійшла до мене, чекаючи смаколика. Я дав їй половинку собачої цукерки у формі кісточки й повів назад у будинок. Читав я допізна, і тато вже ліг спати. Час мені було зробити те саме. Собака містера Боудітча — моя собака — плюхнулася на килимок із зітханням і пуканням, не гучнішим за цвірінькання. Я вимкнув світло і втупився вгору, в пітьму.
Розкажи все татові. Поведи його в сарай. Жук, якого застрелив містер Боудітч, досі там, принаймні частково — та навіть якщо він зникне, залишиться колодязь. Це важко, тому поділися тягарем.
Чи збереже батько таємницю? Я дуже його любив, але не вірив, що збереже. Що зможе зберегти. В АА тисяча гасел, і одне з них таке: «Ти нездоровий рівно настільки, як твої таємниці». Чи він по секрету розповість Лінді? Або другові з роботи, якому довіряє? Своєму братові, дядьку Бобу?
А тоді я згадав дещо зі школи, ще з шостого чи сьомого класу. Американська історія, міс Ґрінфілд. То була цитата з Бенджаміна Франкліна: «Троє можуть зберегти таємницю, якщо двоє з них мертві».
Ти уявляєш, що буде, якщо люди дізнаються про інший світ, до якого рукою сягнути?
То було запитання містера Боудітча, і я подумав, що знаю відповідь. Його захоплять. «Поглинуть», як сказала б моя хіпозна історичка. Будинок номер один по вулиці Платановій стане засекреченим урядовим об’єктом. Наскільки я розумів, весь район відселять. І так, потім почнеться експлуатація, і якщо містер Боудітч мав рацію, наслідки будуть жахливі.