Врешті я заснув, але снилося, що не сплю, а під ліжком щось ворушиться. Я знав, як це буває вві сні, що це таке. Величезний тарган. Кусючий. Прокинувся я вдосвіта, переконаний, що це правда. Але Радар би гавкала, а вона міцно спала, пригавкуючи в якихось своїх незбагненних снах.
3
У неділю я піднявся в будинок містера Боудітча, щоб зробити заплановане за день до того: розпочати прибирання. Авжеж, зробити я міг не все: порвані подушки й порізані шпалери вимушено зачекають. Було повно іншої роботи, та братися до неї я мав у дві зміни, бо спочатку взяв із собою Радар, і то була помилка.
Вона ходила з кімнати в кімнату на першому поверсі, шукаючи містера Боудітча. Не помітно було, щоб її засмутив вандалізм, але вона люто загавкала на канапу, зрідка перериваючись, щоб на мене зиркнути, наче хотіла спитати, чи я дурний. Невже не бачу, що не так? Зникло ліжко її хазяїна.
Я змусив її піти за мною на кухню й наказав лягти, але вона не послухалася, все позирала в бік вітальні. Я запропонував їй курячий хрустик, її улюблений перекус, але вона впустила його на лінолеум. Я вирішив, що доведеться відвести її додому й залишити з татом. Та забачивши повідець, вона побігла (і дуже жваво) через вітальню нагору сходами. Я знайшов її в спальні містера Боудітча, вона скрутилася клубком перед шафою, на імпровізованому ліжку з одягу, зірваного з вішаків. Їй там наче було зручно, тому я спустився на перший поверх і як міг поприбирав.
Близько одинадцятої я почув, як її кігті клацають східцями. Від погляду на неї заболіло серце. Вона не кульгала, але рухалася повільно, опустивши голову, з пониклим хвостом. Подивилася на мене поглядом, виразнішим за слова. «Де він?»
— Ходімо, мала, — сказав я. — Заберу тебе звідси.
Цього разу вона не протестувала проти повідця.
4
По обіді я як міг понаводив лад нагорі. На третьому поверсі чоловічок у бейсболці «Вайт Сокс» і вельветових штанях (якщо то був він, а я так і вважав) нічого не громив, наскільки я бачив. Я подумав, що він зосередився на другому поверсі… і на сейфі, щойно його виявив. На годинник він теж мусив поглядати, знаючи, що похорон триває не дуже довго.
Я позбирав свій одяг і склав його купкою нагорі, біля початку сходів, бо збирався віднести його додому. А потім узявся до праці в спальні містера Боудітча: поставив ліжко (що було перевернуте), повісив у шафу його одяг (заправляючи вивернуті кишені) та позбирав набивку подушок. Я був злий на містера Ясненько Ха-Ха, що він ледь не осквернив померлого, але не міг позбутися думок про свої прикрі, гівняні витівки з Берті Бердом — собаче лайно на лобовому склі, петарди в поштових скриньках, перевернуті повні сміттєві баки, «ІСУС ДРОЧИТЬ» фарбою з балончика на вивісці Методистської церкви благодаті. Нас жодного разу не спіймали, та все ж я не міг перестати думати. Дивлячись на безлад, який залишив містер Ха-Ха й відчуваючи огиду, я збагнув, що спіймав сам себе. У ті часи я був такий же поганий, як цей чоловічок з дивною манерою ходити й розмовляти. У чомусь навіть гірший. Чоловічок хоча б мав мотив — шукав золото. А ми з Бертіменом були підлітки, які просто розважалися й паскудили.
От тільки, авжеж, ми з Берті нікого не вбили. А якщо я не помилявся, містер Ха-Ха вбив.
Одна книжкова шафа в спальні була перекинута. Я поставив її вертикально й почав повертати книжки на полиці. На дні кучугури лежав фоліант наукового вигляду, який я бачив у містера Боудітча на тумбочці біля ліжка, разом з романом Бредбері, що його я тепер читав. Я підняв його й подивився на обкладинку: лійка наповнюється зірками. «Походження фантазії та її місце в матриці світу». Аж щелепи зводить. Та ще й «юнґіанська перспектива» на додачу. Я погортав предметний покажчик, щоб пошукати, чи є там щось про Джека й бобове дерево. І знайшов. Спробував читати, а потім просто пробіг поглядом. Стиль викладу був вершиною всього, що я ненавидів у пишномовному академічному письмі: купа мудрованих слів і синтаксис, від якого корчить і плющить. Може, це з мого боку інтелектуальні лінощі, а може, й ні.
Наскільки я розкумекав, автор того розділу мав на увазі, що насправді є дві історії про бобове дерево: кривавий оригінал і підчищена версія, яку читають діти в схваленій мамами «Золотій книжечці» й дивляться в мультику. Кривавий оригінал пройшов біфуркацію (ось вам одне зі слів на п’ять доларів) на два міфічні потоки, темний і світлий. У темному проявлялися насолоди грабунку та вбивства (це коли Джек зрубав бобове стебло, а з велетня зробили криваве місиво). А світлий потік являв собою те, що автор називав «епістемологією вітґенштайнівської релігійної думки», і якщо ви в темі, що воно таке, то ви краща за мене людина.
Я поставив книгу на полицю, вийшов з кімнати, та потім повернувся, щоб ще раз глянути на обкладинку. Всередині була непролазна проза, складнопідрядні речення, що не давали оку перепочинку, але обкладинка була дещо лірична, по-своєму досконала, як той вірш Вільяма Карлоса Вільямса про червону садову тачку: лійка, в яку наливаються зорі.
5
У понеділок я пішов до кабінету своєї давньої приятельки місіс Сильвіус і спитав, чи можна взяти обов’язковий раз на семестр день громадських робіт у вівторок. Перехилившись до мене через письмовий стіл, вона заговорила тихим конфіденційним тоном:
— Я чую спробу змахлювати? Запитую тому, що учнів просять попередити про цей день щонайменше за тиждень до робіт. Це не вимога, Чарлі, а наполеглива рекомендація.
— Ні, я серйозно, — відповів я, дивлячись їй просто у вічі. Корисна техніка брехні, якої я навчився у Берті Берда. — Обійду підприємців у центрі й агітуватиму їх за програмою «Опіка над».
— «Опіка над»? — знехотя зацікавилася місіс Сильвіус.
— Ну, взагалі-то це програма «Опіка над узбіччями», я до неї долучився через Кі-клуб, але хочу більшого. Зацікавити власників крамниць в опіці над парками (в нас їх шість, як ви знаєте) і підземними переходами (в багатьох свинюшник, на жаль), а може, навіть над пустирями, якщо зможу переконати…
— Загальну тенденцію я зрозуміла. — Узявши форму, вона щось у ній нашкрябала. — Обійди вчителів, отримай дозволи, принеси мені. — А коли я вже виходив: — Чарлі! І все одно я чую запах прогулу. Ти весь ним пропахся.
Я не зовсім брехав про свій проєкт громадських робіт, але приховував правду про потребу мати вільний від школи день для його виконання. На п’ятому уроці я пішов у бібліотеку, взяв брошуру з переліком підприємців у центрі й розіслав усім той самий мейл, просто змінивши привітання та назви різних проєктів «Опіка над», які придумав. Це забрало пів години, і ще залишилося двадцять хвилин до дзвінка на зміну уроків. Я підійшов до стола бібліотекарки й спитав місіс Норман, чи є в неї казки братів Ґрімм. Паперової книжки в бібліотеці не виявилося, тому вона вручила мені «Кіндл» із написом «ВЛАСНІСТЬ ГІЛЛВ’Ю-ГАЙ», приліпленим ззаду стрічкою для етикеток, і дала одноразовий код завантаження книжки.
Жодної казки я не прочитав, тільки пробіг очима зміст і вступ. Мою цікавість (хоч і не зовсім подив) викликало те, що більшість казок, які я знав з дитинства, мають темнішу версію. Оригінал казки «Золотоволоска й три ведмеді» передавали усно з шістнадцятого століття, і в ньому не було дівчини на ім’я Золотоволоска. Головною героїнею була злюща стара мегера, яка вторглася до ведмедів додому, фактично переколошматила все їхнє майно, а потім вискочила у вікно й, підхихикуючи, побігла в ліс. «Румпельштільцхен» був ще гірший. У тій версії, яку я тьмяно пригадував, старий Румпель чкурнув геть, коли дівчина, якій дали завдання прясти золото з соломи, вгадала його ім’я. У версії братів Ґрімм 1857 року він загнав одну ногу в землю, схопився за другу й роздер себе навпіл. Я подумав, що це сюжет фільму жахів, вартий франшизи «Пила».
Шостим уроком був односеместровий курс «Америка сьогодні». Я уявлення не мав, що розказує містер Масенсік, бо думав про вигадані історії. Як карусель у романі «Щось лихе насуває» подібна до сонячного годинника в тому краї Іншосвіту, наприклад? «Секрет мого довголіття», — сказав містер Боудітч. Джек поцупив золото у велетня; містер Боудітч теж украв золото у… кого? Велетня? Якогось чорнушного демона на ім’я Гогмагог?