Коли моя думка попливла цим шляхом, я побачив аналогії скрізь. Моя мати загинула на мості через Малу Румпл. А як щодо чоловічка з дивним голосом? Хіба не так у казці описано Румпельштільцхена? А ще я. У скількох казкових історіях фігурує молодий герой (як Джек), що вирушає до фантастичного краю? Чи взяти, наприклад, «Чарівника країни Оз», де торнадо підхопив дівчинку з Канзасу й переніс до світу відьом і жувачів. Я не Дороті, Радар — не Тото, але…
— Чарльзе, ти там заснув? Чи, може, мій солодкозвучний голос тебе загіпнотизував? Ввів у транс?
Регіт з класу, здебільшого від тих, хто не відрізнить слово «солодкозвучний» від ямки, просцяної в снігу.
— Ні, я тут.
— Тоді ти, можливо, повідомиш нам свою зважену думку щодо вбивства полісменами темношкірих Філандо Кастіля й Алтона Стерлінга.
— Погана хрінь, — я й досі був весь у думках, і ці слова просто вискочили з рота.
Містер Масенсік обдарував мене своєю фірмовою, ледь помітною посмішкою і сказав:
— Справді погана хрінь. Будь ласка, містере Рід, не соромтеся — повертайтеся в трансовий стан.
Він продовжив лекцію. Я спробував уважно слухати, але потім згадав слова місіс Сильвіус: не «Фі-фай-фо-фам, кров британця чую там», а «І все одно я чую запах прогулу. Ти весь ним пропахся».
Авжеж, ці слова про запахи — то збіг: як казав батько, коли купуєш синю машину, починаєш скрізь бачити сині машини. Але після побаченого в сараї я не міг не замислитись. І ще одне. У фентезі автор вигадує спосіб, щоб юний герой чи героїня могли досліджувати світ, який я вже подумки називав Іншосвітом. Автор міг би, наприклад, вигадати ретрит, на який батько чи батьки поїдуть на кілька днів, таким чином розчистивши юному героєві шлях для відвідин іншого світу, не провокуючи зливи запитань, на які він не може відповісти.
«Випадковий збіг, — подумав я, коли пролунав дзвоник кінця уроку й учні рвонули до дверей. — Синдром синьої машини».
Та тільки гігантський тарган не був синьою машиною, так само як і ті кам’яні східці, що звивалися в пітьму.
Я попросив містера Масенсіка підписати мені листок громадських робіт, і він знову ледь помітно всміхнувся.
— Кажеш, погана хрінь?
— Вибачте, вибачте.
— Взагалі-то ти не помилився.
Я врятувався втечею і пішов до своєї шафки.
— Чарлі?
То була Арнетта Фрімен, відносно розкішна в обтислих джинсах і майці. Блакитноока, з білявим волоссям до плечей, Арнетта доводила, що біла Америка не така вже й погана. За рік до того — коли я був спортивніший і як мінімум трохи знаменитіший через героїку на Кубку індички — ми з Арнеттою провели кілька навчальних сесій у підвальній вітальні її будинку. Навчання трохи було, але здебільшого ми лизалися.
— Привіт, Арні, що?
— Хочеш сьогодні прийти? Можемо підготуватися до контрольної з «Гамлета».
Її блакитні очі зазирали в глибину моїх карих.
— Я б залюбки, але тато завтра їде майже до кінця робочого тижня, щось по роботі. Мені краще побути вдома.
— Ох. Пу-у. Як шкода.
Вона делікатно пригортала до грудей дві книжки.
— Можу в середу ввечері. Якщо ти не зайнята.
Вона просяяла:
— Було б фантастично! — Вона взяла мене за руку й поклала її собі на талію. — Я попитаю тебе про Полонія, а ти заціниш мого Фортінбраса.
Цьомнувши мене в щоку, вона пішла, виляючи задком так, що це, ну, зачаровувало. Вперше після бібліотеки я не думав про паралелі між реальним світом і вигадками. Усі мої думки були тільки про Арнетту Фрімен.
6
Тато поїхав удосвіта у вівторок, взявши туристичну сумку й одяг типу «я їду в ліс»: вельветові штани, фланелеву сорочку, кепку «Берз». Через плече перекинуте пончо.
— Синоптики обіцяють дощ, — пояснив він. — По деревах буде лазити зась, про що я не шкодую.
— Газованка в годину коктейлів?
Він широко всміхнувся:
— Може, зі скибочкою лайма. Не турбуйся, малий. Там буде Лінді, я триматимуся за нього. Піклуйся про свою собаньку. Вона знову кульгає.
— Я знаю.
Він швидко обійняв мене однією рукою і поцілував знизу в щоку. А коли вже виїжджав задом по під’їзній доріжці, я виставив руку жестом «Стоп» і підбіг до вікна з боку водія. Тато опустив скло:
— Я щось забув?
— Ні, я забув. — Нахилившись, я обійняв його за шию і поцілував у щоку.
Він спантеличено глянув на мене:
— А це за що?
— Просто люблю тебе. От і все.
— Я тебе так само, Чарлі.
Він потріпав мене по щоці, здав назад на вулицю й покотив у бік клятого мосту. Я проводжав його поглядом, доки він не зник з очей.
Мабуть, глибоко в душí я щось знав.
7
Я вивів Радар на заднє подвір’я. Наш двір був скромний порівняно з акром-плюс містера Боудітча, але його розміру вистачало, щоб Раді могла розім’ятися. Вона так і зробила, але я розумів, що її час добігає кінця. Якщо я міг щось для неї зробити, треба було поквапитися. Ми зайшли в будинок, і я дав їй кілька ложок учорашнього м’ясного хліба, в якому сховав додаткову пігулку. Вона його поглинула, а потім скрутилася клубком на килимку у вітальні, на місці, яке вже застовпила за собою. Я почухав її за вухами, від чого вона завжди заплющувала очі й усміхалася.
— Маю дещо перевірити, — сказав я. — Будь хорошою дівчинкою. Повернуся як тільки зможу, добре? Постарайся не накакати в будинку, але якщо накакаєш, то хай це буде таке місце, де потім легко прибрати.
Вона кілька разів ляснула хвостом об килимок. Мені цього вистачило. Я поїхав на велосипеді до будинку номер один, виглядаючи дивного чоловічка з дивною манерою ходити й розмовляти. Але нікого не побачив, навіть місіс Річленд.
Зайшовши в будинок, я піднявся на другий поверх, відчинив сейф і почепив на пояс кобуру. Але попри вигадливі візерунки з мушель і зав’язки, почувався не стрільцем, а наляканим підлітком. Якщо на спіральних східцях послизнусь і впаду, то скільки часу мине, перш ніж мене знайдуть? Може, вічність. А навіть якщо й знайдуть, то що тоді? Містер Боудітч на касеті сказав, що залишає мені не дар, а тягар. Тоді я до кінця цього не зрозумів, але вже коли виймав ліхтарик з кухонного буфета й запихував довгим кінцем у задню кишеню джинсів, знав напевно. До сараю я рушив з надією, що дістануся дна того колодязя і знайду там не коридор, що веде в якийсь інший світ, а купу кам’яних блоків і брудно-пінну калюжу ґрунтової води.
І ніяких великих тарганів. Байдуже, кусаються вони чи ні, жодних тарганів.
Я зайшов у сарай, посвітив ліхтариком і побачив, що тарган, якого застрелив містер Боудітч, уже розплився темно-сірою калюжею слизу. Коли я навів на нього промінь ліхтарика, одна пластина з тих, що залишалися на його спині, зісковзнула, змусивши мене підстрибнути.
Я увімкнув лампи на батарейках, підійшов до дощок та блоків, які затуляли вхід у колодязь, і посвітив у шестидюймову шпарину. Не побачив там нічого, крім сходинок, які звивалися вниз і зникали в темряві. Ніщо не ворушилося. Не шурхотіло. Мене це не заспокоїло; в голові крутився рядок з десятка, а то й сотні дешевих фільмів жахів: «Мені це не подобається. Занадто тихо».
«Будь розважливий, тиша — це добре», — сказав я собі. Але ця думка не мала особливої сили, коли перед очима темніла кам’яна яма.
Я зрозумів: якщо довго вагатимуся, то здам назад і стане вдвічі важче навіть дійти до цього місця. Тому знову сховав ліхтарик у задню кишеню й підняв цементні блоки. Потім відсунув дошки. Далі сів на край колодязя й запевнив себе, що все буде добре. Хоч і не дуже повірив.
Але почав спускатися.
8
«Сто вісімдесят п’ять кам’яних сходинок різної висоти», — сказав містер Боудітч, і я рахував їх дорогою. Рухався я дуже повільно, спиною впираючись у скруглену кам’яну стіну, обличчям до прірви. Камені були шерехаті й вологі. Я тримав промінь ліхтарика націленим собі на ноги. Різної висоти. Я не хотів спіткнутися. Мене це може вбити.