На дев’яностій, майже на половині, я почув унизу шурхіт. Повагався, чи не посвітити ліхтариком на звук, але не став. Якщо нашугаю колонію кажанів-велетнів і вони всі зметнуться вгору навколо, то, мабуть, таки впаду.
Але страх переважив логіку. Я трохи відхилився від стіни, посвітив ліхтариком на низхідний вигін східців і побачив щось чорне, що причаїлося за два десятки сходинок нижче. Коли ліхтарик вихопив його з темряви, я встиг роздивитися, що це гігантський тарган, але він миттю втік, подріботівши у чорноту.
Я кілька разів глибоко вдихнув, сказав собі, що зі мною все гаразд, не повірив і рушив далі. Повністю спустився за дев’ять-десять хвилин, бо просувався дуже повільно. А за відчуттями ще довше. Іноді я дивився вгору, і було не дуже втішно бачити коло, підсвічене акумуляторними лампами, що дедалі меншало. Я вже був глибоко під землею й спускався ще глибше.
До дна я дістався на сто вісімдесят п’ятій сходинці. Земля там була втрамбована, як і казав містер Боудітч, і лежало кілька блоків, що відпали від стіни, може, вгорі, де мороз і відлига спочатку їх ослабили, а потім витиснули. Містер Боудітч ухопився за заглибину в тому місці, звідки випав один блок, і це врятувало йому життя. Купа повалених блоків була закаляна чимось чорним — здогадуюся, що тарганячим лайном.
Коридор був на місці. Переступивши через блоки, я зайшов. Містер Боудітч мав рацію: стеля в ньому була так високо, що я навіть не думав пригинати голову. Мені вже чути було далі шурхіт, і я здогадався, що то кажани на ночівлі, про яких попереджав містер Боудітч. Кажани мені не подобаються — вони переносять заразу, а іноді й сказ, — але особисто мене не жахають так, як містера Боудітча. Ідучи на їхні звуки, я відчував радше цікавість, ніж щось інше. Від коротких гвинтових сходів (різної висоти), що оббігали довкола прірви, мені пробирало нерви, а тепер я стояв на тверді — це вже ліпше. Авжеж, над головою тисячі тонн землі й каміння, але цей коридор тут віддавна, і я сумнівався, що він вирішить саме цієї миті обвалитися й поховати мене живцем. Та й страху бути похованим живцем я не мав. Якби впав дах, так би мовити, то я загинув би моментально.
«Прикольно», — подумав я.
Прикольно не було, але мій страх змінився — чи принаймні затьмарився — радісним збудженням. Якщо містер Боудітч казав правду, на мене чекає інший світ, і до нього вже не так далеко. Подолавши такий шлях, я хотів його побачити. І золото було на останньому місці.
Земляна долівка стала кам’яною. Власне, бруківкою, як у старих фільмах на каналі TCM про Лондон дев’ятнадцятого сторіччя. Тепер шурхіт лунав просто над головою, і я вимкнув ліхтарик. Повна темрява знову нагнала страху, але я не хотів опинитись у хмарі кажанів. Хтозна, може, це кажани-вампіри? Малоймовірно в Іллінойсі… та тільки я вже не в Іллінойсі, правда?
«Я пройшов щонайменше милю», — сказав тоді містер Боудітч, тому я рахував кроки, доки не втратив лік. Принаймні не було страху, що ліхтарик підведе, коли знову стане потрібен: батарейки в ньому були нові. Я все чекав, коли побачу денне світло, постійно прислухаючись до м’якого тріпотіння над головою. Невже кажани й справді завбільшки з грифа-індичку? Не хотів би я дізнатися.
Врешті-решт я побачив світло — яскраву іскру, як і попереджав містер Боудітч. Пішов далі, й іскра перетворилася на кружальце, досить велике, щоб залишати післяобраз на очах щоразу, коли я їх міцно заплющував. Про запаморочення, яке згадував містер Боудітч, я геть забув, та коли воно вдарило в голову, я добре зрозумів, що він мав на увазі.
Якось, коли мені було років десять, ми з Берті Бердом пришвидшено дихали, як дурні, а потім міцно обнялися й чекали, чи не зомліємо, як стверджував хтось із друзів Берті. Цього не сталось ані зі мною, ані з ним, але в мене перед очима все попливло, і я гепнувся на зад, наче у вповільненій зйомці. Так і тут було. Я крокував далі, але почувався кулькою з гелієм, що погойдується над власним тілом, і якщо нитка порветься, я просто попливу геть.
Та потім минулося, так само як у містера Боудітча. Він сказав, що то кордон, і справді так було. Я залишив Сентріз-Рест позаду. І Іллінойс. І Америку. Я був в Іншосвіті.
Дійшовши до отвору, я побачив, що над головою вже не стеля, а земля, і з неї звисають благенькі завитки коріння. Я пірнув під якусь навислу лозу й вийшов на положистий схил пагорба. Небо було сіре, але поле палахкотіло червоногарячою барвою. Маки розкішною ковдрою вкривали все навколо, простягаючись ліворуч і праворуч скільки око сягало. Крізь квіти тяглася в бік дороги стежка. На тому боці дороги теж червоніли маки, ціла миля маків аж до густого лісу, який нагадав мені ліси, що колись росли в моєму заміському поселенні. Стежка була ледь помітна, на відміну від дороги, ґрунтової, але широкої, не стежини, а шляху. Там, де стежка вливалася в дорогу, стояв охайний будиночок, з кам’яного димаря якого курився димок. На мотузках сушилися якісь речі, але не одяг. А що то таке, з такої відстані я розібрати не міг.
Я кинув погляд на далекий обрій і побачив обриси величного міста. Денне світло ліниво відбивалося від його найвищих веж, наче вони зі скла. Зеленого скла. Я читав «Чарівника країни Оз» і фільм бачив, тож упізнав Смарагдове місто моментально.
9
Стежка до дороги та хатинки тяглася приблизно пів милі. Зупинявся я двічі: один раз, щоб озирнутися на отвір у пагорбі — затулений лозою, яка нависала згори, він був схожий на вхід у малу печеру; вдруге — щоб глянути на мобільний. Я очікував повідомлення «НЕМАЄ СИГНАЛУ», але навіть цього не побачив. Айфон просто не вмикався. Тепер то був прямокутник чорного скла, який тут годиться на роль пап’є-маше, не більше.
Не пам’ятаю, щоб відчув якийсь туман у голові чи приголомшеність, навіть уздрівши ті скляні висотки. У реальності своїх чуттів я не сумнівався. Бачив сіре небо над головою, низько нависле, передвісник недалекого дощу. Чув, як шелестять об холоші штанів рослини, коли крокував вузькою стежкою. Коли спустився з пагорба, більша частина будівель міста зникла з очей, і тепер я бачив лише найвищі три шпилі. Я намагався вгадати відстань до них, та не зміг. Тридцять миль? Сорок?
Але найкращим був аромат маків: пахло какао, ваніллю й вишнями. Коли я був малий, то занурював обличчя мамі у волосся, щоб вдихнути її запах. І от окрім цього, пахощі маків були найсолодші, які тільки відчував мій нюх у житті. Без варіантів. Я мав надію, що дощ затримається, але не тому, що не хотів намокнути. Я знав: дощ посилить ці пахощі, і їхня прекрасність може мене вбити. (Я перебільшую, але не настільки, як ви думаєте.) Кроликів я не бачив, ані великих, ані малих, але чув, що вони стрибають навколо в траві та квітах, а раз побачив на кілька секунд високі вуха. А ще сюрчали цвіркуни, й мені стало цікаво, чи вони теж великі, як таргани та кажани.
Наблизившись іззаду до хатинки — дерев’яні стіни, солом’яна стріха, — я зупинився, збентежений тим, що тепер роздивився. З натягнутих хрест-навхрест мотузок за хатиною та обабіч неї звисало взуття. Дерев’яне, полотняне, сандалі, капці. Одна мотузка вгиналася під вагою замшевого чобота зі срібними пряжками. То семимильний чобіт, як у старих казках? Мені здалося, що саме він. Я підійшов ближче й простягнув руку, щоб помацати. Він був м’який, мов масло, і гладенький, мов оксамит. «Створений для дороги, — подумав я. — Створений для кота в чоботях. А де ж другий?»
Аж раптом задні двері хатинки відчинились, і, неначе прикликана цією думкою, за поріг вийшла жінка з другим чоботом. Пряжки поблискували в м’якому світлі білого неба. Я зрозумів, що це жінка, бо вона була в рожевій сукні й червоних черевичках, а ще тому, що з корсета випиналися пишні груди. Але шкіра в неї була шиферно-сіра, а обличчя жорстоко спотворене. Риси наче хтось намалював вуглиною, а потім якесь дратівливе божество розтерло їх рукою, розмазало, позбавивши чіткості й ледь не припинивши їхнє існування. Замість очей були вузькі щілини, як і замість ніздрів. Рот — безгубий серпик. Вона заговорила до мене, але я не розумів, що вона каже. Я подумав, що її голосові зв’язки так само розмазані, як обличчя. Але безгубий серпик, без сумніву, був усмішкою, і було таке відчуття — флюїди, якщо вам так більше подобається, — що я можу її не боятися.