— Хізз, хазз! Аззі? Ерн? — вона торкнулася чобота, що висів на мотузці.
— Так, дуже гарний, — сказав я. — Ви мене розумієте?
Вона кивнула й показала добре знайомий мені жест: кружальце з великого та вказівного пальців, яке означає «окей» практично в усьому світі (крім хіба що тих випадків, коли придурки ним показують «білі рулять»). Вона знову щось просичала, а потім показала на мої тенісні туфлі.
— Що?
Вона зірвала чобіт з мотузки, до якої він кріпився двома дерев’яними прищіпками, старомодними, без пружин. Тримаючи чоботи в одній руці, другою показала на мої туфлі. А потім знову на чоботи.
Можливо, питала, чи не хочу я помінятися.
— Спокуса велика, але це не мій розмір.
Знизавши плечима, вона повісила обидва чоботи на мотузку. Інше взуття — зокрема, один-єдиний зелений оксамитовий капець із загнутим носком, який міг би носити халіф, — теліпалося на слабкому вітерці. Від погляду на те майже стерте обличчя мені стало трохи недобре. Я все намагався бачити її риси такими, як були раніше. І майже вдавалося.
Вона підійшла до мене ближче й понюхала мою сорочку щілиною замість носа. А тоді здійняла руки до рівня плечей і подряпала повітря, наче лапами.
— Не розумію.
Вона пострибала і видала звук, що разом з тим, як вона мене нюхала, все прояснив.
— Маєте на увазі Радар?
Вона енергійно закивала, і тонке каштанове волосся підскакувало в такт. Звук «пау-пау-пау», наскільки я міг здогадатися, був найближчий до «гав-гав-гав», на який вона була спроможна.
— Вона у мене вдома.
Кивнувши, вона приклала руку до грудей над серцем.
— Якщо ви кажете, що любите її, то я теж, — сказав я. — А коли ви її востаннє бачили?
Черевичниця подивилася на небо, наче подумки підраховуючи, а потім знизала плечима.
— Довн.
— Давно, мабуть, так, бо вона вже старенька. Тепер майже не стрибає. Але містер Боудітч… ви його знали? Якщо знаєте Раді, то, напевно, і з містером Боудітчем знайомі.
Вона так само енергійно закивала, і кутики розтертого рота піднялися, знову зображуючи усмішку. Зубів у неї було всього декілька, але ті, що я бачив, вражали сліпучою білістю на тлі сірої шкіри.
— А’ріян.
— Адріан? Адріан Боудітч?
Вона так бадьоро закивала, що могла розтягти собі шию.
— Але ви не знаєте, як давно він тут був?
Вона підвела погляд на небо, а тоді похитала головою.
— Радар тоді була молода?
— Уея.
— Цуценя?
Знову кивки.
Узявши за руку, вона потягла мене за ріг хатини. (Довелося пірнути під ще однією мотузкою з підвішеним взуттям, щоб не задушитися нею.) Там була грядка землі, скопана й заволочена граблями, наче жінка готувалася щось саджати. Ще там була стара напіврозвалена садова тачка, що спиралася на два довгі дерев’яні держаки. В ній лежали два полотняні мішки, з них стирчала якась зелень. Жінка стала навколішки й жестом показала мені, щоб зробив те саме.
Так ми опинились обличчям одне до одного. Пальцем вона дуже повільно й нерішуче стала писати по землі. Кілька разів зупинялася, згадуючи, що там далі (мабуть), а потім продовжувала.
А тоді, після довгої паузи:
Спантеличений, я похитав головою. Жінка стала навкарачки й знову видала свою версію гавкоту. І раптом до мене дійшло.
— Так, — сказав я. — Вона прожила дуже добре життя. Але кажу ж, постаріла. І з нею… не все добре.
Аж тоді це все мене наздогнало. Не лише ситуація з Радар і містером Боудітчем, а взагалі все. Той дар, який насправді тягар, що його я маю нести. Напівзогнилі таргани й розгром у будинку номер один на вулиці Платановій, скоєний, імовірно, тим, хто вбив містера Гайнріха. Сама ненормальність перебування тут, навколішки на землі з жінкою, в якої практично немає обличчя, яка колекціонує взуття й розвішує його на натягнутих хрест-навхрест мотузках. Але понад усе — Раді. Ті зусилля, з якими вона іноді вставала вранці чи після сну. Чи як часом не доїдала корм, а потім дивилася на мене таким поглядом, наче казала: «Я знаю, що повинна хотіти з’їсти все, але не хочу». Я розплакався.
Черевичниця обняла мене за плечі й пригорнула.
— А-аз, — сказала вона. А тоді, не без зусилля, промовила цілком чітко: — Гаразд.
Я теж її обняв. І відчув її запах — слабкий, але приємний. Я зрозумів, що це запах маків. Я дав волю довгим сльозам, а вона тримала мене й гладила по спині. А коли я зрештою відсторонився, вона не плакала — може, не могла, — але серпик рота був повернутий кутиками донизу, а не вгору. Я витер обличчя рукавом і спитав, чи це містер Боудітч навчив її писати, чи вона й сама вміла.
Вона відставила сірий великий палець на дещицю від вказівного та середнього, неначе зліплених разом.
— Він трохи вас навчив?
Вона кивнула й знову написала на землі:
— Він був і мій друг. Його не стало.
Вона нахилила голову набік, і злиплі пасма волосся впали їй на плече, обтягнуте сукнею.
— Помер.
Вона накрила очі-щілинки: найщиріший вираз горя, який я тільки бачив у житті. А потім знову мене обняла. Відпустила, показуючи на черевики, що висіли на найближчій мотузці, й похитала головою.
— Ні, — погодився я. — Взуття йому не потрібне. Більше не знадобиться.
Жестом показавши на свій рот, вона пожувала, що виглядало страшнувато. А потім вказала на хатинку.
— Якщо ви питаєте, чи не хочу я перекусити, то дякую, але не можу. Мені треба повертатися. Може, іншим разом. Скоро. Я приведу Радар, якщо зможу. Перед смертю містер Боудітч сказав, що є спосіб її омолодити. Я розумію, звучить як маячня, але він стверджував, що в нього вийшло. Це великий сонячний годинник. Там.
Я показав у бік великого міста.
Її очі-щілинки аж розширилися трохи, а рот округлився ледь не літерою О. Вона приклала долоні до сірих щік і стала схожа на ту знамениту картину, де кричить жінка. Нахилилася знову до землі й стерла все написане раніше. Цього разу писала швидше — певно, часто мала справу з цим словом, бо орфографія була правильна.
— Я знаю. Буду обережний.
Вона приклала поплавлені пальці до напівстертого рота — цсс.
— Так. Там треба бути тихо. Він і це мені розповів. Мем, а як вас звати? Можете назвати своє ім’я?
Вона нетерпляче потрусила головою і показала на свій рот.
— Вам важко говорити чітко.
Кивнувши, вона написала на землі.
Глянувши критичним поглядом, похитала головою, знову стерла, повторила спробу
Я спитав, чи Дрогнька, тобто Дорогенька, — це прізвисько. Намагався спитати, та слово «прізвисько» не вимовлялося. Я не забув його — просто чомусь не міг проказати. Облишивши спроби, я спитав:
— Доро, містер Боудітч по-дружньому називав вас Дорогенька?
Вона кивнула й підвелася, обтрушуючи з рук землю. Я теж встав.
— Дуже радий був познайомитися, Доро.
Я не настільки добре її знав, щоб називати Дорогенькою, але зрозумів, чому її так звав містер Боудітч. У неї добре серце.
Вона кивнула, погладила мене по грудях, потім погладила себе. Мабуть, так показувала, що між нами симпатія. Друз. Серпик її рота знову піднявся, і вона пострибала в своїх червоних черевичках так, як могла стрибати Радар, коли в неї ще так не боліли суглоби.