— Так, я приведу її, якщо вдасться. Якщо вона буде в змозі. І якщо вдасться, відведу до того сонячного годинника.
Тільки я гадки не мав, як це зробити.
Вона показала на мене, а потім лагідно погладила повітря, долонями донизу. Я не певен, але мені здається, це означало «будь обережний».
— Буду. Дякую за доброту, Доро.
Я розвернувся в бік стежки, але вона схопила мене за сорочку й потягла до задніх дверей свого маленького житла.
— Але я не можу…
Вона кивнула: мовляв, розуміє, що не можу залишитися на обід, — але тягти не переставала. Біля дверей показала вгору. На надпоріжнику щось було вирізьблено, вище, ніж могла дотягтися Дора. То були його ініціали: АБ. Справжні ініціали.
Раптом від неспроможності промовити слово «прізвисько» мені сяйнула ідея. Показавши на ініціали, я сказав:
— Це… — На думці в мене були слова «тупо жир», найдурніша сленгова фразочка, яку я тільки міг придумати, але цілком придатна для перевірки.
Але я не зміг видобути з рота ці слова. Вони просто не виходили.
Дора дивилася на мене.
— Неймовірно, — сказав я. — Це неймовірно.
10
Я піднявся пагорбом, пірнув під лозу й рушив коридором назад. Відчуття слабкості, іншосвітності наринуло та зникло. Над головою шаруділи кажани, але я був занадто стурбований тим, що сталося, тому не звертав на ці звуки особливої уваги й по-дурному ввімкнув ліхтарик, щоб побачити, скільки ще йти. Вони не всі полетіли, всього декілька, і в промені я їх побачив. Так, вони були великі. Гігантські. Я крокував далі в темряві, витягнувши руку, щоб відбиватися, якщо полетять на мене, але вони не полетіли. А великі таргани якщо десь і були, то я їх не чув.
Я не зміг вимовити слово «прізвисько». Не зміг вимовити «тупо жир». Чи зміг би я сказати «розумна ковбаса», «пика просить цеглини» чи «ти висадився, бро»? Я так не думав. Точно не знаючи, що може означати така неспроможність, я, проте, був упевнений. Подумав був, що Дора мене розуміє, бо розуміє англійську… але що, як вона мене розуміла, бо я говорив її мовою? А в ній немає таких слів, як «прізвисько» і «тупо жир»?
Коли закінчилася бруківка й почався ґрунт, я відчув, що вже можна вмикати світло, хоча й далі націлював ліхтарик на підлогу. Від кінця бруківки до початку сходинок чверть милі, сказав містер Боудітч. Він навіть стверджував, що виміряв цю відстань. Цього разу я не збився з ліку кроків, і щойно нарахував п’ятсот п’ятдесят, побачив сходи. Високо вгорі, крізь отвір колодязя, я бачив світло акумуляторних ламп, які він встановив.
Підіймався я впевненіше, ніж спускався, та все одно плечем притискався до стіни. Вибравшись без пригод, нахилився, щоб накрити колодязь другою дошкою, аж тут раптом щось кругле й дуже тверде вперлося в потилицю. Я заціпенів.
— Отак, тихо, і проблем не буде. Я скажу, коли можна рухатися.
Було легко уявити, як цей невагомий наспівний голос питає: «А що ти мені даси, як напряду тобі золота з соломи?»
— Не хочу тебе вбивати, малий. І не вб’ю, якщо отримаю те, по що прийшов. — І він додав те, що прозвучало не як сміх, а як слова на сторінці книжки: — Ха-ха.
Розділ дванадцятий
Крістофер Поллі. Розсипане золото. Не такий і хороший. Підготовка
1
Я не пам’ятаю, що відчував тієї миті. Зате пам’ятаю, що подумав: «Румпельштільцхен приставив мені ствол до потилиці».
— Що там унизу?
— Що?
— Ти чув. Ти в ямі просидів довго, я вже думав, здох там. То що внизу?
Сяйнула друга думка: «Йому не можна знати. Нікому не можна».
— Насосне обладнання.
Перше, що в голову стрелило.
— Насосне обладнання? Насосне обладнання? Он воно що, ха-ха?
— Так. Без нього все подвір’я затоплює, коли дощ. Воно тягнеться вздовж вулиці. — У мозку закрутилися коліщатка. — Там усе таке старе. Я перевіряв, чи не треба покликати комунальників, щоб на нього подивилися. Ну там, водока…
— Брехня. Ха-ха. Що там насправді? Там золото?
— Ні. Просто обладнання.
— Не озирайся, малий, це буде нерозумно. Зовсім. Ти спускався туди зі здоровецьким револьвером подивитися на водяний насос?
— Щури, — сказав я. В роті геть пересохло. — Я думав, там можуть бути щури.
— Брехня купи не тримається, махрова брехня. А то що таке? Ще якесь насосне обладнання? Не озирайся, просто подивися праворуч.
Я побачив напівзогнилий труп великого таргана, якого застрелив містер Боудітч. Від нього небагато залишилося. Навіть та квола фантазія, на яку я здобувся до цієї миті, полишила мене, тому я сказав, що не знаю, але чоловічку, якого я подумки охрестив Румпельштільцхеном, було наплювати. Він уже вчув свій приз.
— Неважливо. Зараз ми подивимося, що там у старого в сейфі. А насосне обладнання перевіримо потім. У будинок, малий. А якщо дорогою хоч писнеш, я вистрелю тобі в голову. Але спочатку відстебни пушку, напарнику, ха-ха, і кинь на підлогу.
Я почав нахилятися, щоб розв’язати вузли на стяжках. Дуло знову притислося до моєї голови. Сильно притислося.
— Хіба я сказав нахилятися? Не казав. Просто розстебни пояс.
Я розстебнув. Кобура вдарилася об моє коліно й перевернулася. Револьвер випав на підлогу сараю.
— Можеш знову защебнути. Гарненький пояс, ха-ха.
(На цьому я перестаю записувати всі ті «ха-ха», бо він весь час це повторював, наче якусь вербальну пунктуацію. Дозвольте лише додати, що це було надзвичайно по-румпельштільцхенському. Тобто стрьомно.)
— А зараз розвернися.
Я розвернувся, він — разом зі мною. Ми були як фігурки в музичній скриньці.
— Помалу, друзяшко. Помалу.
Я вийшов із сараю. Він — зі мною. В іншому світі було хмарно, а тут світило сонце. Я бачив наші тіні: його з витягнутою рукою і темною зброєю в темній руці. Мозок спромігся перемкнутися з першої передачі на другу, але до третьої ще було далеко. Я був мов по тім’ю вдарений.
Ми піднялися сходами заднього ґанку. Я відімкнув двері, й ми зайшли на кухню. Пам’ятаю, що згадав усі ті рази, коли туди заходив, не підозрюючи, як скоро зайду востаннє. Бо він збирався мене вбити.
Та тільки не міг. Я не міг йому дозволити. Думав про те, що люди можуть дізнатися про криницю світів, і розумів, що не можу йому це дозволити. Уявив, як міська поліція, спецзагін чи військові заповнюють маленьке подвір’я черевичниці, обривають її перехрещені мотузки й скидають взуття на землю, як вона лякається, — і зрозумів, що не можу йому дозволити. Уявив, як усі ці хлопці вдираються в покинуте місто й будять те, що там спить, і зрозумів, що не можу йому дозволити. От тільки зупинити його я не міг. Смішний тут — я сам.
Ха-ха.
2
Ми піднялися на другий поверх. Я попереду, а Румпельсральцхен — за мною. Я думав, чи не кинутися назад раптово на середині сходів і зіпхнути його вниз, але не спробував. Могло подіяти, але з великою часткою ймовірності в разі невдачі я б загинув. Якби тут була Радар, вона б кинулася на Румпеля попри старість і вже, найпевніше, була б мертва.
— У спальню, друзяшко. Туди, де сейф.
Я пішов у спальню містера Боудітча.
— Це ж ви вбили містера Гайнріха?
— Що? Яка несусвітня дурниця. Того, хто це зробив, спіймали.
Я не став розвивати тему. Я знав, він знав, і він знав, що я знаю. А ще я знав інше. Перше: якщо заявлю, що не знаю шифру від сейфа й триматимуся цієї брехні, він мене вб’є. Друге було варіацією першого.
— Відчини шафу, малий.
Я відчинив. Порожня кобура теліпалася на стегні. Оце так стрілець з мене.
— А тепер відчиняй сейф.
— Якщо я це зроблю, ви мене вб’єте.
Настала мить тиші — він перетравлював цю очевидну істину. А потім сказав: