— Ні, не вб’ю. Просто зв’яжу тебе, ха-ха.
Ха-ха — оце вже точно, бо як би він це здійснив? Місіс Річленд казала, що він коротун, з її зростом, тобто десь п’ять футів чотири дюйми. Я був на фут вищий і в ті часи мав спортивну статуру завдяки хатній праці й велосипеду. Зв’язати мене без спільника, який тримав би під прицілом, було неможливо.
— Зв’яжете? Правда? — я зобразив тремтіння в голосі, що за тих обставин, повірте, було неважко.
— Так! Давай, відчиняй сейф!
— Обіцяєте?
— Ясненько, старенький. Ну, відчиняй, бо всаджу тобі кулю в коліно, більше не зможеш танцювати танго, ха-ха.
— Добре. Головне, капітально пообіцяйте не вбивати.
— Запитання й відповідь уже прозвучали, як-то кажуть у суді. Відчиняй сейф!
Я мав заради чого жити, а ще не міг дозволити, щоб цей бадьорий голос був останнім, що я в житті почув. Просто не міг.
— Добре.
Я став навколішки перед сейфом. Я думав: «Він мене вб’є», а ще «Я не можу йому дозволити себе вбити», а ще «Я не дозволю йому себе вбити».
Бо є Радар.
Бо є черевичниця.
І був містер Боудітч, який передав мені тягар, бо просто більше не було кому.
Я заспокоївся.
— Тут чимало золота, — сказав я. — Не знаю, де він його взяв, але це тупо жир. Він роками сплачував ним свої рахунки.
— Не патякай, відчиняй сейф! — А потім, наче йому несила було стриматися: — Скільки там?
— Чорт, я не знаю. Може, на мільйон доларів. Воно у відрі, такому важкому, що я навіть підняти не можу.
Я гадки не мав, як помінятися ролями з тим дрібним виродком. Якби ми були лицем до лиця — може, щось би й вигоріло. Але з дулом пістолета менш ніж за дюйм від потилиці — ні. Та коли я вийшов на університетський рівень спорту, яким займався, то навчився вимикати розум на час гри й дозволяти тілу вести мене. От і зараз треба було зробити саме це. Інших варіантів не було. На деяких футбольних матчах, коли ми відставали, особливо на виїздах, де сотні людей глузували з нас, я зосереджувався на квотербекові противника й накручував себе: він огидний, і я не просто його схоплю до пасу — я його по землі розкачаю. Нічого особливо доброго з цього не виходило, якщо хлопець не вимахувався після матчів і не показував тобі глузливу пику. Але з цим типом спрацювало. У нього був глузливий голос, і ненависть до нього далася мені легко.
— Не буксуй, старий-старий-старий друзяко. Відчиняй сейф, або ніколи вже не ходитимеш рівно.
Більше схоже на те, що ніколи не ходитиму взагалі.
Я повернув ручку кодового замка в один бік… потім у другий… потім знову так, як спочатку. Три цифри вже набрав, одна лишилася. Я ризикнув кинути швидкий погляд за плече й побачив вузьке обличчя — майже тхоряче — під ретробейсболкою «Вайт Сокс» із високою короною та червоним кружальцем на місці літери «О» в слові «Сокс».
— А можна мені хоч трішки?
Він дрібно захихотів. Огидний смішок.
— Відчиняй! Не зиркай на мене, а відчиняй!
Я вибрав останню цифру. Потягнув за ручку. Не бачив, як він заглядає мені через плече, але відчував його запах: кислий піт, того штибу, що ледь не запікається на шкірі давно не митої людини.
Дверцята сейфа рвучко відчинилися. Я не вагався, бо той, хто вагається, програє. Ухопивши відро за край, я перевернув його собі між розставлених колін. Золоті кульки потоком ринули на підлогу в усіх напрямках. Тієї самої миті я пірнув у шафу. Він вистрілив, і цей звук був не набагато гучніший за петарду середніх розмірів. Я відчув, як куля проходить між вухом і плечем. Край одного зі старомодних костюмів містера Боудітча сіпнувся, бо куля пройшла крізь нього.
У містера Боудітча було повно взуття; Дора могла б позаздрити. Ухопивши броґан, я перекотився на бік і жбурнув його. Чоловічок присів. Я кинув другий. Він знову пригнувся, але важкий черевик ударив його в груди. Він позадкував по золотих кульках, які все ще котились, і ноги його підвели. Він важко гепнувся на дупу, але пістолет втримав. Зброя була набагато менша за револьвер сорок п’ятого калібру, який мені дістався від містера Боудітча. Мабуть, тому тихо гавкала під час пострілу.
Я не спробував звестися на ноги, просто присів навпочіпки й спружинив від стегон та нижче. Я перелетів над розсипаним золотом, як Супермен, і приземлився на чоловічкові. Я був великий, він малий. Повітря вилетіло з нього зі звуком «вуфф». Очі вилізли з орбіт. Червоні губи блищали від слини.
— Злізь… з… мене! — задихано, з зусиллям прошепотів він.
Ага, зараз. Я хапнув його за руку з пістолетом, не втримав, схопив удруге, саме вчасно, доки він не розвернув його мені в обличчя. Пістолет вистрілив знову. Я не знаю, куди полетіла куля, та й байдуже — головне, що не в мене. Його зап’ястя було мокре від поту, тому я натиснув з усієї сили й викрутив. Пролунав хрускіт. Чоловічок пронизливо заверещав. Пістолет випав з руки й ударився об підлогу. Піднявши його, я націлився на чоловічка.
І знову він заверещав та затулився здоровою рукою, наче це могло спинити кулю. Друга рука просто впала на зламане зап’ястя, що вже почало набрякати.
— Ні, не треба! Будь ласка, не вбивай мене! Будь ласка!
І жодного тобі йобаного «ха-ха».
3
У вас, напевно, вже склалося враження про юного Чарльза Ріда — такого собі героя з підліткових пригодницьких романів. Я — той, хто залишався з батьком, коли він пиячив, прибирав його блювотиння, молився про його одужання (навколішки!) і отримав те, про що молився. Я — той, хто врятував старого, котрий упав з даху, коли хотів вичистити ринви. Той, хто провідував його в лікарні, а потім доглядав, коли старий повернувся додому. Хто полюбив відданого пса того старого, а відданий пес полюбив його. Я начепив кобуру з револьвером 45-го калібру й безстрашно рушив уперед темним коридором (не кажучи вже про гігантську дику природу, що в цьому коридорі мешкає) і вийшов в іншому світі, де подружився зі старенькою з пошкодженим обличчям, яка колекціонує взуття. Я — той, хто здолав убивцю містера Гайнріха, розумно висипавши золоті гранули на підлогу, щоб супротивник втратив рівновагу і впав. Ого, я навіть грав у командах університетського рівня з двох видів спорту! Дужий, високий, без прищів! Ідеальний, правда?
Та тільки цей пацан ще підкладав петарди в поштові скриньки й підривав людям пошту, де могли бути важливі листи. Цей пацан розмазав собаче лайно по лобовому склу машини містера Давді й вичавив тюбик клею ПВА в шпарину запалювання старого фургона «форд», який належав місіс Кендрік, коли ми з Берті побачили, що машина незамкнена. Я перекидав надгробки. Крав у крамницях. Під час усіх цих вилазок Берті Берд був зі мною, і саме він зняв на телефон дзвінок про мінування, але я його не зупинив. Були ще й інші витівки, про які я не розповім, бо мені занадто соромно. Скажу тільки, що ми дуже сильно нашугали кількох малих, вони плакали і впісювалися.
Не такий і хороший, правда?
І я був злий на цього дрібного чоловічка в брудних вельветових штанях, спортивній кофті «Найк», з масним сплутаним волоссям, що налипло на лоба вузького тхорячого обличчя. Я був злий (авжеж), бо він убив би мене, отримавши золото, — одного вже вбив, то чому б і ні? Я був злий, бо якби він мене вбив, копи — мабуть, під проводом детектива Ґлісона та його відважних напарників Вітмарка й Купера — у ході розслідування зайшли б у сарай і знайшли те, на тлі чого вбивство Чарльза Мак-Ґі Ріда видалося б несуттєвою дрібничкою. А найбільше я лютував (ви можете не повірити, але клянуся, це правда), бо вторгнення дрібного все ускладнило. Чи повинен я повідомити про нього в поліцію? Тоді дізнаються про золото, а це викличе мільйон мільярдів запитань. Навіть якщо я все позбираю і сховаю назад у сейф, містер Ха-Ха їм розкаже. Може, щоб окружний прокурор скостив термін. Або просто на зло.
Розв’язок моєї проблеми був очевидний. Мертвим він нікому нічого не скаже. Якщо в місіс Річленд слух не так само гострий, як зір (а попередні два постріли були не дуже гучні), поліція не приїде. Мені навіть є куди сховати труп.