Правда ж?
4
Рукою він усе ще затуляв обличчя, але між розчепірених пальців я бачив його очі. Блакитні, з червоними прожилками, по вінця налиті слізьми. Він знав, що саме я обмірковую, міг прочитати це на моєму обличчі.
— Ні. Будь ласка. Відпусти мене. Або виклич поліцію, якщо мусиш. Тільки не в-в-вбивай!
— Так, як ти збирався вбити мене?
— Я не збирався! Богом клянуся, маминою могилою, клянуся, не збирався!
— Як тебе звати?
— Дерек! Дерек Шеферд!
Його ж пістолетом я врізав йому по пиці. Я міг би вам сказати, що не збирався чи не розумів, що роблю, але це була б брехня. Все я розумів, і відчуття були приємні. З його носа ринула кров. З кутика рота теж потекла цівка.
— Думаєш, я не дивився «Анатомію Ґрей», козел? Як тебе звати?
— Джастін Тавнз.
Я знову його вдарив. Він спробував відсахнутись, але це не допомогло. Ноги в мене не дуже швидкі, але з рефлексами все в порядку. І не сумніваюся, що цим ударом зламав йому носа, а не просто заюшив. Він закричав… але високим шепотом.
— Ти думав, я не знаю Джастіна Тавнза Ерла. У мене навіть є один його альбом. Даю тобі ще один шанс, мерзото. А потім всаджу кулю в голову.
— Поллі, — сказав він. Його ніс набрякав на очах — разом зі щокою, — і голос лунав так, наче в нього сильна застуда. — Кріс Поллі.
— Кинь сюди гаманець.
— Я не ношу…
Побачивши, що я замахуюся, він знову затулився цілою рукою. На ту руку в мене теж були плани, і від цього я, мабуть, ще нижче опущусь у ваших очах, але не забувайте: я був у складній ситуації. А ще знову думав про Румпельштільцхена. Нехай мені й не під силу змусити цього уїбана застромити ногу в землю й роздертися навпіл, але я змушу його тікати. Як Пряниковий чоловічок, ха-ха.
— Добре, гаразд!
Підвівшись, він сягнув рукою в задню кишеню вельветових штанів, не просто брудних, а замизканих. У спортивній кофті був порваний рукав, пошарпані манжети. Не знаю, де жив цей чувак, але точно не в «Гілтоні». Гаманець був потертий і засмальцьований. Я відкрив його, мигцем побачив єдину десятку у відділенні для купюр і водійські права на ім’я Крістофера Поллі. На фотографії був він, молодший, з неушкодженим обличчям. Я рвучко згорнув гаманець і сховав собі в задню кишеню, до власного гаманця.
— Термін дії твоїх прав сплинув у 2008-му. Треба вже й поновити. Якщо доживеш, звісно.
— Я не можу… — він стулив рота.
— Не можеш поновити? Їзда в нетверезому стані? Чи тюрма? Ти сидів у тюрмі? Ось чому ти тільки тепер пограбував і вбив містера Гайнріха? Бо в Стейтвіллі чалився?
— Не там.
— А де?
Він мовчав, і я вирішив, що мені байдуже. Як сказав би містер Боудітч, це було нерелевантно.
— Звідки знаєш про золото?
— Бачив у крамниці в того фріца. Перед тим як загримів в окружну.
Я міг би спитати, як він дізнався, від кого те золото, і як підставив бомжа, Дваєра, але думав, що й так знаю відповіді.
— Відпусти, я тебе більше не потурбую, — заблагав він.
— Не потурбуєш. Бо сидітимеш, і не в якійсь там окружній. Я викликаю поліцію, Поллі. Тебе замкнуть за вбивство, тому давай, скажи «ха-ха».
— Я розкажу! Розкажу про золото! Тобі не обломиться!
Ще й як обломиться, бо за заповітом воно моє. Тільки він про це не знав.
— Це правда, — сказав я. — Дякую, що вказав на це. Доведеться все-таки відправити тебе до насосного обладнання. Добре, що ти такий дрібний гівнюк. Спину не розтягну.
Я підняв пістолет. Міг би вам сказати, що то був блеф, але я не впевнений. Я ненавидів його ще й за те, що він погромив будинок містера Боудітча, осквернив його. Здається, я вже казав: зі смертю злодюги все стало б простіше.
Він не закричав (думаю, повітря забракло), але застогнав. Пах штанів потемнів. Я опустив пістолет… трохи.
— Припустімо, я скажу вам: «Живіть, містере Поллі». І йдіть на всі чотири сторони, як у тій пісні. Таке вас зацікавить?
— Так! Так! Відпусти мене, і я більше ніколи тебе не потривожу!
«Слова істинного Румпельштільцхена», — подумав я.
— Як ти сюди потрапив? Пішки йшов? Автобусом до Дірборн-авеню?
Зважаючи на те, що в гаманці одна десятка, я сумнівався, що він брав «Убер». Він міг обчистити підсобку містера Гайнріха (все повісили на Дваєра, тому це було ймовірно), але якщо й так, то свою ничку в гроші ще не конвертував. Може, не знав як. Бути хитрим і пронозливим не обов’язково означає бути розумним. Чи мати зв’язки.
— Я прийшов через ліс. — Здоровою рукою він показав у бік зеленої зони за ділянкою містера Боудітча — всього, що залишилося від лісів Сентрі, які сто років тому вкривали цей край міста.
Я новим поглядом подивився на його замизкані штани й порвану кофту. Місіс Річленд не казала, що вельвети чоловічка були брудні, а її недремне око не оминуло б таке увагою. Але вона його бачила багато днів тому. Я підозрював, що він не просто прийшов через ліс — він там жив. Десь недалеко від паркана в глибині заднього подвір’я містера Боудітча, мабуть, був натягнутий шматок затрофеєного брезенту, що слугував прихистком, з кількома мізерними пожитками цього чоловіка всередині. А здобич із крамниці містера Гайнріха, якщо вона є, закопана неподалік, як робили пірати в пригодницьких романах. Тільки пірати закопували свої дублони й песо в скринях. А Поллі, скоріш за все, поклав награбоване в мішок з наліпкою «Американська служба передплат».
Якщо я мав рацію, то його табір мав бути досить близько, щоб наглядати за таким собі Чарльзом Рідом. Він знав, хто я, від Гайнріха. Міг мене бачити, коли я їздив у Стентонвілл. А після того як обшук у будинку не дав нічого, крім незламного сейфа, він просто підстерігав мене, припустивши, що я повернуся по золото. Бо так вчинив би він сам.
— Вставай. Ми йдемо вниз. І дивись під ноги, бо знов послизнешся на золоті.
— Можна мені кілька штучок? Усього кілька? Я без копійки, чувак!
— І що ти зробиш? Розплатишся однією за обід у «Макдональдсі»?
— Я знаю одну людину в Чи. Справжню ціну він не дасть, але…
— Можеш узяти три.
— А п’ять?
І така несмілива посмішечка, наче він не планував мене вбити, коли відчиню йому сейф.
— Чотири.
Нахилившись, він швидко їх зібрав неушкодженою рукою та вже хотів сховати в кишеню штанів.
— Це п’ять. Одну кинь.
Він звузив очі й люто на мене зиркнув — достоту як Румпельштільцхен — та кинув одну кульку. Вона покотилася.
— Малий, ти скнара.
— Чую це від Святого Крістофера Лісового і сповнююся соромом.
Він вишкірив передні жовтуваті зуби:
— Пішов ти.
Я підняв його пістолет — двадцять другого калібру, автоматичний, наскільки я міг судити.
— Ніколи не кажи «пішов ти» людині зі зброєю. Це нерозумно, ха-ха. А тепер давай униз.
Він вийшов з кімнати, пригортаючи зламане зап’ястя до грудей і стискаючи в неушкодженій руці золоті гранули. Я йшов назирці. Ми перетнули вітальню й кухню. Біля дверей він зупинився.
— Іди. Через подвір’я.
Він обернувся на мене: очі великі, губи тремтять.
— Ти хочеш мене вбити й скинути в ту яму!
— Якби хотів, то не давав би тобі золота, — зауважив я.
— А ти забереш! — Він знову розплакався. — Ти його забереш і скинеш мене в ту я-я-яму!
Я похитав головою:
— Там паркан, а в тебе перелом зап’ястя. Без допомоги ти через нього не перелізеш.
— Перелізу! Не треба мені твоя допомога!
— Марш, — сказав я.
Він пішов, плачучи, впевнений, що йому вистрелять у потилицю Бо знову ж таки, він би так зробив. Пхинькати він перестав тільки тоді, коли ми проминули відчинені двері сараю і виявилося, що він досі живий. Ми підійшли до паркана приблизно в п’ять футів заввишки — досить високого, щоб Радар не перестрибувала, коли була молодша.