Я наздогнав Радар. Рукою відсунув навислу лозу й кинув погляд униз, на маки. «Червона доріжка, — подумав я. — Червона доріжка».
Ми були в іншому світі.
3
Якусь мить Радар стояла цілком нерухомо: голова вперед, вуха нашорошені, ніс ходить. А потім побігла стежкою вниз, риссю, що тепер було найбільшою швидкістю, яку вона могла розвинути. Так я думав. Я був на середині пагорба, коли з хатинки вийшла Дора, несучи в руці пару капців. Раді була футів за десять попереду мене. Дора побачила, що ми йдемо… точніше, побачила, хто йде на чотирьох… і впустила капці. Вона впала навколішки й розпростерла обійми. Радар, радісно гавкаючи, перейшла на біг. Наприкінці вона трохи пригальмувала (чи не вона сама, а старенькі задні лапи), але недостатньо, щоб не врізатися в Дору, і та впала на спину, а спідниця злетіла догори, відкривши яскраво-зелені панчохи. Радар осідлала її, гавкаючи, лижучи обличчя. Хвостом вона виляла несамовито.
Я й собі перейшов на біг. Навантажений рюкзак гупав об спину — вгору-вниз, вгору-вниз. Я пірнув під мотузку з підвішеним взуттям і схопив Радар за нашийник:
— Тихо, мала! Злізь із неї!
Але це сталося не одразу, бо Дора обійняла Радар за шию і пригорнула її голову до грудей… як мене. Її ноги в тих самих червоних черевичках (а з зеленими панчохами вигляд у неї був доволі різдвяний) пританцьовували в повітрі від щастя. Коли вона сіла, я побачив на сірих щоках тьмяний доторк рожевого, а з вузьких очей без вій лилася клейка рідина — все, на що вона змогла здобутися в плані сліз.
— Раїіі! — вигукнула вона і знов обняла мою собаку. Радар узялася лизати їй шию, батожачи хвостом повітря. — Раїіі, Раїіі, РАЇІІ!
— Здається, ви знайомі, — зауважив я.
4
Мені не довелося залазити в свій запас провіанту — Дора нас нагодувала, і то дуже ситно. Рагу було смачнючим, я наче ніколи в житті такого не їв: повно м’яса й картоплі, залитих пікантною підливою. Мені на думку спало (чи не під впливом якогось фільму жахів), що ми, може, їмо людське м’ясо, але я відкинув цю ідею як абсурдну. Ця жінка добра. Щоб знати це, не потрібно було бачити веселе обличчя й добрі очі. Вона сама випромінювала доброту. А якби я й цьому відчуттю не довіряв, то було ще враження від її зустрічі з Радар. І авжеж, те, як Радар зустріла її. Мене Дора теж обняла, коли я допомагав їй стати на ноги, але не так, як пригортала Раді.
Я поцілував її в щоку, що здалося цілком природним. Дора поплескала мене по спині й потягла в хатину. Всередині була одна велика кімната, наповнена рум’яним теплом. Вогнище в каміні не горіло, але пічка працювала на повну, на пласкій металевій пластині (можу помилятись, але, здається, такі називають варильними поверхнями) булькотіло в казанку рагу. Посеред кімнати стояв дерев’яний стіл, а на ньому — ваза з маками. Дора поставила на стіл дві білі миски (з вигляду — ручної роботи) і дві дерев’яні ложки. Жестом запросила мене сідати.
Радар скрутилася якомога ближче до пічки, але так, щоб не підпалити собі шерсть. З одного з буфетів Дора витягла ще одну миску й за допомогою помпи, що висіла над кухонною раковиною, наповнила її водою. Поставила її на підлогу для Радар, і та охоче похлебтала. Але я помітив, що задніх лап від підлоги вона не підіймала. Недобрий знак. Я старався дозувати її фізичне навантаження, та коли вона побачила хатину давньої подруги, ніщо не могло її втримати. Якби вона була на повідці (який лежав у мене в наплічнику), то висмикнула б його з моєї руки.
Дора поставила на пічку чайник-заварник, понасипала в миски рагу, а потім поквапилася назад до плити. З того самого буфета вийняла кухлі (доволі шорсткі, як і миски) та банку, з якої ложкою зачерпнула чаю. Звичайного чаю, сподівався я, не якоїсь трави, від якої я зловлю кайф. Я вже й так почувався причмеленим. Ніяк не міг позбутися думки, що цей світ чомусь розташований під моїм. Не думати про це було неможливо, бо я спустився сходами, щоб сюди потрапити. Але попри це, вгорі було небо. Я почувався немов Чарлі в Дивокраї, і якби визирнув у кругле вікно хатини й побачив Божевільного Капелюшника, що скаче вздовж дороги (може, з вишкіреним Чеширським Котом на плечі), то не здивувався б. Чи радше не здивувався б ще більше.
Але химерність ситуації ніяк не впливала на моє відчуття голоду. Вранці я був занадто знервований, щоб ситно поснідати. Та все ж я дочекався, коли вона принесе кухлі й сяде. Авжеж, то була звичайна ввічливість, але також я думав, що вона захоче проказати якусь молитву, продзижчати «Боже, благослови страву, яку ми збираємося їсти». Та вона не захотіла, просто взяла ложку й жестом показала: «Налітай». Як я вже й казав, це було дуже смачно. Я вивудив шматочок м’яса й показав їй, піднявши брови.
Серпик її рота піднявся на подобу усмішки. Здійнявши два пальці над головою, вона трохи підстрибнула на місці.
— Кролик?
Вона кивнула й видала деренчливо-булькотливий звук. Я зрозумів, що вона сміється чи принаймні намагається, і це навіяло мені смуток, так само як від зустрічі зі сліпим або людиною в інвалідному візку, яка більше ніколи не зможе ходити. Більшість таких людей не хочуть, щоб їх жаліли. Вони дають раду своїй інвалідності, допомагають іншим, проживають хороше життя. Вони хоробрі. Я все це розумію. Та все ж мені здавалося — може, тому що в моєму організмі все працювало як годинник, — що це якось підло, коли мусиш долати такі труднощі; підло, неправильно й несправедливо. Я згадав дівчинку, з якою вчився в початкових класах, Джорджину Вомек. У неї на щоці була величезна родимка, схожа на полуницю. Джорджина була веселе дитя, розумниця, і більшість дітей ставилися до неї пристойно. Берті Берд обмінювався з нею вмістом ланч-боксів. Я думав, що вона проб’ється в житті, але мені було жаль, що вона щодня мусить дивитися на ту родимку в дзеркалі. Не з її вини. От і Дора не була винна в тому, що її сміх, який мав би звучати красиво й вільно, здавався гарчанням роздратованої людини.
Вона востаннє підстрибнула на місці, наче поставила крапку, а потім покрутила в повітрі пальцем, мовляв: «Їж, їж».
Радар почала з зусиллям підводитись, і коли зрештою стала на задні лапи, підійшла до Дори. Жінка ляснула себе долонею сірої руки по сірому лобі: «Що я собі думаю?» Знайшовши ще миску, вона насипала в неї м’яса з підливою. Подивилася на мене з піднятими куцими бровами.
Я кивнув і всміхнувся:
— У Черевичному домі їдять усі.
Дора показала піднятий серпик усмішки й поставила миску на долівку. І Радар узялася їсти, помахуючи хвостом.
Поки їв, я роздивлявся другу половину кімнати. Там стояло охайно застелене ліжко, якраз для невисокої черевичниці, але більшу частину кімнати займала майстерня. Чи, може, реабілітаційна палата для пораненого взуття. У багатьох черевиків були порвані задники, або відірвані підошви відвисали, як поламані щелепи, або дірки були в підошвах та носаках. Пара шкіряних берців була розрізана ззаду, наче їх успадкувала людина, в якої ноги були більші, ніж у попереднього власника. Крива рана на поверхі шовкової пінетки кольору королівського пурпуру була зашита синьою ниткою (певно, іншого подібного кольору в Дори не знайшлося). Деяке взуття було брудне, а деяке — на верстаку — очікувало своєї черги на чищення й полірування речовинами, що містилися в маленьких казанках. Мені цікаво було, звідки взялося все це взуття, але ще цікавіше стало дізнатися про предмет, що займав чільне місце в майстерні, яка розкинулася на половину хатини.
А тимчасом я спорожнив свою миску, а Радар вичистила свою. Дора їх позбирала і знову питально підняла брови.
— Так, будь ласка, — кивнув я. — Але для Радар небагато, бо вона цілий день потім проспить.