Дора приклала складені долоні до щоки й заплющила очі. Показала пальцем на Радар.
— Тре.
— Тре?
Дора похитала головою і повторила пантоміму.
— Тре!
— Їй треба спати?
Черевичниця кивнула й показала на те місце, де раніше лежала Радар, біля грубки.
— Вона спала там і раніше? Коли містер Боудітч приводив?
Дора знову кивнула й опустилася на коліно, щоб погладити Радар по голівці. А Раді подивилася на неї знизу вгору з виразом… я можу помилятись, але навряд… обожнювання.
Ми прикінчили по другій мисці рагу. Я сказав: «Дякую». Радар подякувала очима. Поки Дора мила наші миски, я встав, щоб роздивитися предмет у черевичній лікарні, який привернув мою увагу. То була старомодна швейна машинка, така, що працює, коли натискаєш педаль. На чорному корпусі було слово вицвілими позолоченими літерами — SINGER.
— Це містер Боудітч вам приніс?
Вона кивнула, погладила себе по грудях, опустила голову. А коли підвела погляд, очі були вологі.
— Він був добрий до вас.
Вона кивнула.
— І ви до нього були добрі. До Радар теж.
Із зусиллям вона здобулася на одне-єдине зрозуміле слово:
— Такк.
— Багатенько у вас тут взуття. Де ви його берете? І що з ним робите?
Як на це відповісти, вона ніби не знала, а жести, які робила, не допомогли. Аж раптом вона просяяла й пішла до майстерні. Там стояла шафа, в якій, мабуть, був її одяг, а ще — значно більше шафок, ніж у кухонній половині хатинки. Я припускав, що вона зберігає в них своє ремонтне приладдя. Нахилившись до нижньої, вона витягла маленьку дошку, таку, на якій діти писали крейдою ще в давні часи шкіл, де всі навчалися в одному класі, та парт з каламарями. Покопирсавшись далі, Дора знайшла шматок крейди. Відсунула незакінчену роботу на верстаку, повільно написала й підняла дошку так, щоб я прочитав: «Ти бачиш гуаска».
— Не розумію.
Вона зітхнула, стерла напис і помахом руки підкликала мене до верстата. Я зазирнув їй через плече, поки вона малювала якусь коробочку й дві паралельні прямі перед нею. Вона постукала пальцем по коробочці, обвела жестом руки хатину й знову постукала по коробочці.
— Цей будинок?
Вона кивнула, показала на паралельні прямі, а потім — на кругле віконце ліворуч від вхідних дверей.
— Дорога.
— Такк. — Вона підняла вказівний палець — «увага, юначе» — і трохи домалювала паралельні прямі. А тоді зобразила ще одну коробочку. Над нею написала: «Ти бачиш гуаска».
— Гуаска.
— Такк. — Вона торкнулася своїх губ і показала пальцями жест — мов крокодил клацає пащею. Я його прекрасно зрозумів.
— Розмовляє!
— Такк.
Дора постукала по не-слову «гуаска». А потім узяла мене за плечі. Руки в неї були сильні, як у чоботарки, кінчики сірих пальців — зашкарублі від мозолів. Розвернувши мене, вона повела до вхідних дверей. А вже там тицьнула пальцем на мене, двома пальцями зробила жест ходьби й показала праворуч.
— Ви хочете, щоб я пішов і зустрівся з гуаскою?
Вона кивнула.
— Моїй собаці треба відпочити. Вона не в найкращій формі.
Дора показала на Радар, зробила жест, ніби спить.
Я хотів був спитати, скільки туди йти, але сумнівався, що вона зможе відповісти на таке питання. Її треба питати про те, на що можна відповісти «так» або «ні».
— Це далеко?
Хитання головою.
— Гуаска вміє говорити?
Здавалося, це питання її розвеселило, але вона кивнула.
— Гуаска? Це означає «яскрава, барвиста»?
Усмішка-серпик. Знизування плечима. Кивок, слідом за яким — хитання головою.
— Я не дуже розумію. Я повернуся сюди до темряви?
Енергійні кивки.
— А Радар побуде у вас?
— Такк.
Поміркувавши трохи, я вирішив усе-таки спробувати. Якщо гуаска вміє говорити, я зможу розпитати. Про Дору й місто. Гуаска може знати про сонячний годинник, який нібито може омолодити Радар. Я вирішив іти близько години, і якщо за цей час не знайду будинок гуаски, то розвернуся й піду назад.
Я вже почав був відчиняти двері (замість ручки там була старомодна залізна клямка), але Дора взяла мене за лікоть і здійняла палець: «секунду». Вона квапливо пішла до бази ремонту взуття, відчинила шухляду у верстаку, щось звідти вийняла й поспішила назад до мене. У руці вона тримала три клаптики шкіри, кожен менш ніж із долоню завширшки. Вони скидалися на підошви, пофарбовані в зелене. Жестом вона показала: поклади в кишеню.
— А для чого це?
Спохмурнівши, вона всміхнулась і підняла руки долонями догори. Це вочевидь було занадто складно. Дора торкнулася лямок мого наплічника й питально подивилася на мене. Я вирішив, що біс із ним, та й скинув з плечей. Поклав біля дверей, присів навпочіпки, відкрив його і поклав гаманець у задню кишеню — наче хтось збирався перевіряти в мене документи, повний абсурд. Паралельно кинув погляд на Радар, думаючи, як вона сприйме те, що я залишаю її з Дорою. Радар підняла голову, коли я підвівся й відчинив двері, а потім знову поклала, цілком задоволена, що можна залишатися на місці й дрімати. А чом би й ні? У пузі повно гарячої їжі, поряд — подруга.
До широкого битого шляху пролягала стежка, обабіч якої росли маки. Інші квіти там теж були, але напівзів’ялі або геть в’ялі. Я озирнувся. Над дверима був прибитий великий дерев’яний черевик, яскраво-червоний, такий, як носила Дора. Я подумав, що це, напевно, вивіска. Дора стояла під черевиком, усміхнена, й показувала праворуч, якщо я раптом за минулу хвилину забув, куди треба йти. То був такий материнський жест, що я не міг не усміхнутися.
— Мене звати Чарлі Рід, мем. Якщо я не сказав, то дякую вам за те, що нагодували нас. Дуже радий нашому знайомству.
Вона кивнула, показала на мене й погладила себе над серцем. Таке перекладу не потребувало.
— А можна ще одне спитати?
Дора кивнула.
— Я ж розмовляю вашою мовою? Правда?
Вона розсміялася і знизала плечима — або не зрозуміла, або не знала, або не вважала суттєвим.
— Добре. Мабуть.
— О’е.
Вона зайшла в хатину й зачинила за собою двері.
На початку стежини була вивіска, схожа на ту дошку меню, яку деякі ресторани виставляють на тротуарі. На тому боці вивіски, що дивився праворуч, куди я мав вирушати, не було нічого. А на тому, що виходив наліво, цілком зрозумілою англійською було виведено фарбою чотирирядкову строфу вірша:
Я стояв і дивився на цю табличку довше, ніж потрібно було, щоб її прочитати. Стало зрозуміло, звідки взялося взуття, яке вона ремонтує. Але не це мене зупинило, а знайомий почерк. Я його бачив у списках покупок і численних конвертах, які клав у поштову скриньку на Платановій біля будинку номер один. Табличку написав містер Боудітч бозна-скільки років тому.
5
Іти без наплічника було легко й добре. Озиратися в пошуках Радар і не бачити її добре не було, але я був певен, що з Дорою вона в безпеці. Я не дуже орієнтувався в часі, бо телефон вийшов з ладу, а з постійною хмарністю я навіть приблизно не міг вимірювати час за сонцем. Воно було десь там, угорі, але світило крізь хмари лише тьмяною плямою. Я вирішив, що скористаюся давнім способом перших поселенців вимірювати час і відстань: пройду три-чотири «погляди», а якщо й доти не буде ані сліду гуаски, розвернусь і піду назад.
Крокуючи, я думав про табличку з чотиривіршем. Ресторанна дошка меню була б списана з обох боків, щоб люди бачили її, йдучи і в один бік, і в другий. А на цій віршик був лише з одного боку, тобто транспорт на дорозі їздив лише в один бік: до будинку, який я повинен знайти. Я не розумів, чому так, але, може, гуаска розповість. Якщо така істота насправді існує.