Я дійшов до кінця свого третього погляду, де дорога підіймалася на горбатий дерев’яний міст (річище струмка під ним було сухе), коли почув гучні сигнали. Не клаксони машин, а перегуки птахів. А коли добрався до найвищої точки мосту, праворуч від себе побачив будинок. На лівому боці дороги більше не було маків; ліс тут підступав аж до краю дороги. Цей будинок був значно більший за хатинку черевичниці, майже схожий на ранчо у фільмах на каналі «TCM Вестерни», і з флігелями: два великі, один малий. Найбільша прибудова, напевно, була клунею. Я прийшов на ферму. За нею виднівся великий сад з охайними рядами всілякої рослинності. Я не знав усього, що там росло, — садівник-городник з мене ніякий, — але кукурудзу впізнав. Усі споруди були так само старі й сірі, як шкіра черевичниці, але на вигляд здавалися досить міцними.
Перегуки птахів були гусячим ґелґотом, щонайменше дюжини гусей. Вони оточили жінку в блакитній сукні й білому фартуху. Фартух вона підіймала однією рукою, а другою розсипала жменями корм. Гуси жадібно кидалися за ним, гучно лопотіли крилами. Неподалік їв з бляшаної годівниці білий кінь, худий і старий. У думках зринуло визначення «хворий на шпат», але оскільки я точно не знав, що таке «шпат», гадки не мав, чи це правильно. На голові в коня сидів метелик — на моє полегшення, звичайного розміру. Коли я наблизився, метелик пурхнув і полетів.
Напевно, вона помітила мене краєм ока, бо підвела погляд і застигла — одна рука глибоко в кишені піднятого фартуха, гуси купчаться й лопотять крильми в неї під ногами, ґелґочучи, випрошуючи ще.
Я теж застиг, бо зрозумів, що намагалася сказати Дора: гусопаска. Але застиг не тільки тому. У неї було розкішне темно-пшеничне волосся, зі світлими пасмами де-не-де. Водоспадом воно спадало на плечі. Вона мала великі блакитні очі, погляд яких був такий не схожий на Дорину постійну напівстерту примруженість. Рожеві щічки. Дівчина була молода і не просто симпатична, а вродлива. Лиш одне затьмарювало її казкову красу. Між носом і підборіддям не було нічого, крім вузлуватої білої лінії, схожої на шрам від тяжкого поранення, яке давно загоїлося. На правому кінці шраму була червона пляма завбільшки з монетку, що нагадувала крихітний нерозкритий бутон троянди.
У гусопаски не було рота.
6
Коли я підходив до неї, вона зробила крок до одного з флігелів, можливо, барака. Звідти вийшло двоє сірошкірих чоловіків. Один тримав у руці вила. Я зупинився, згадавши, що я не лише чужак, а ще й озброєний. І підняв порожні руки:
— Я друг. Шкоди не завдам. Мене прислала Дора.
Ще кілька секунд дівчина-гусопаска стояла цілковито нерухомо, вирішуючи. А потім вийняла руку з фартуха й розсипала ще жменю кукурудзи та зерна. Другою рукою вона спершу показала робітникам: зайдіть, а потім підкликала мене, щоб підійшов. Я так і зробив, але поволі, не опускаючи рук. Трійця гусей, махаючи крильми й ґелґочучи, підбігли до мене, побачили, що руки порожні, й поквапилися назад до дівчини. Кінь роззирнувся навколо і повернувся до свого обіду. Чи може, то була вечеря, бо розмита пляма сонця вже хилилася до лісу на тому боці дороги.
Гусопаска продовжила годувати своє птаство. Здавалося, після першого переляку її більше не турбувала моя присутність. Я стовбичив на краю її подвір’я, не знаючи, що сказати. Спало на думку, що нова подруга Радар, мабуть, мене розіграла. Я спитав, чи гуаска розмовляє, і Дора кивнула, але також усміхнулася. Кльовий розіграш — відправити хлопця розпитувати молоду жінку без рота.
— Я чужинець, — сказав я.
Це було тупо, бо вона сама бачила. Просто мене приголомшила її краса. Чомусь той шрам, який напевно був ротом, і пляма біля нього цю красу навіть підсилювали. Не сумніваюся, це звучить дивно, може, навіть збочено, але то була правда.
— Я… ай!
Гусак дзьобнув мене в гомілку. Її це розвеселило. Вона сягнула рукою у фартух, вийняла звідти рештки корму, згорнула крихітний кулачок і простягла мені. Я розкрив долоню, і вона насипала на неї купку пшениці, змішаної з подрібненою кукурудзою. Другою рукою вона підтримала мою, щоб не тремтіла, і доторк її пальців пробив мене, мов струмом. Я був зачарований. Будь-який хлопець на моєму місці був би зачарований, так я собі думаю.
— Я прийшов сюди, бо моя собака постаріла, а друг сказав, що в тому місті… — я показав пальцем, — можна її омолодити. Я вирішив спробувати. В мене приблизно тисяча запитань, але я бачу, що ви не… ну… не зовсім можете зараз…
На цьому я замовк, щоб не молоти язиком далі, й розсипав рукою корм гусям. Відчуваючи, як палають щоки.
І це теж неначе розвеселило її. Опустивши фартух, вона його обтрусила. Гуси підбігли ближче, щоб поласувати рештками порохняви, а потім віддалилися до клуні, про щось завзято пліткуючи між собою. Гусопаска підняла руки над головою, від чого тканина сукні натяглася на прегарних грудях. (Так, я помітив — подайте на мене в суд.)
Старий кінь підняв голову й побрів до неї. Я побачив, що в гриву йому вплетені різнобарвні скельця і стрічки. Такі прикраси свідчили, що це кобила. А наступної миті я в цьому пересвідчився, бо кінь заговорив жіночим голосом:
— Я відповім на деякі твої запитання, бо тебе прислала Дора, а ще тому, що моя хазяйка впізнала пояс із гарними синіми камінцями, який на тобі.
Ані пояс, ані револьвер 45-го калібру в кобурі кобилу не цікавили — вона дивилася кудись на дорогу й дерева на тому боці. На пояс із кончо дивилася гусопаска. А потім знову звернула погляд пронизливо-блакитних очей до мене.
— Ти прийшов від Адріана?
Голос лунав від коня — принаймні десь із того району, — але я бачив, як рухаються в дівчини м’язи горла й навколо того місця, що колись було ротом.
— Ви черевомовиця! — випалив я.
Вона усміхнулася самими очима і взяла мене за руку. Від цього знову пробило струмом.
— Ходімо.
І гусопаска повела мене за ріг фермерської садиби.
Розділ чотирнадцятий
Лія та Фалада. Допоможи їй. Зустріч на дорозі. Вовчики. Два місяці
1
Ми розмовляли всього-на-всього одну годину, і говорив здебільшого я, але цього мені вистачило, щоб переконатися: переді мною не звичайна селянка з ферми. Мабуть, це звучить зверхньо, наче я не вірю, що селянки можуть бути розумні, гарненькі чи навіть вродливі. Я не те маю на увазі. Певен, що в нашому чудовому круглому світі є навіть фермерські дівчата, які здатні практикувати черевомовлення. Але тут було щось інше, більше. Була в ній та впевненість, та аура, що виказує людей, які звикли давати накази іншим — не лише батракам на фермі. І після першого вагання, мабуть, спричиненого моєю неочікуваною появою, вона не виявляла більше страху.
Певно, нема потреби вам розповідати, що за цю годину я закохався в неї по вуха, бо ви й так знаєте. У казках так і відбувається, правда? Тільки то була не казка, а моє життя. А ще то було щастя Чарлі Ріда: закохатися в не лише старшу дівчину, а в таку, яку я ніколи не зможу поцілувати в губи. Я б залюбки поцілував той шрам на місці рота, і з цього ви можете зрозуміти, як сильно я втюхався. Але також я усвідомив, що, з ротом чи без, вона не для таких, як я. Вона не проста дівчина, що пасе гусей. Далеко не проста.
До того ж яка там романтика, коли красуня мусить розмовляти з закоханим Ромео через коняку?
Але так ми й розмовляли.
2
Біля саду стояла альтанка. Ми посідали всередині, за круглим столиком. Двоє батраків вийшли з кукурудзи й попрямували до клуні, несучи повні кошики качанів, тож я здогадався, що в цьому світі літо, а не початок жовтня. Кінь скубав неподалік траву. Сіра дівчина з жахливо деформованим обличчям принесла тацю й поставила її на столик. На таці лежали дві полотняні серветки, одна склянка і два глечики, один великий, а другий завбільшки з ті крихітні штучки з молоком і вершками, які вам приносять у кав’ярні. У великому глечику наче був лимонад. А в малому — жовта рідота, схожа на гарбузове пюре. Гусопаска жестами показала, щоб я налив з великого глечика й попив. Я так і зробив. Дещо збентежено, бо в мене є рот, яким можна пити.