— Добре, — сказав я, і то була щира правда — ідеальне поєднання солодкого і терпкого смаків.
Сіра дівчина все ще стояла за спиною в гусопаски. Вона показала на жовте місиво в маленькому глечику.
Гусопаска кивнула, але її ніздрі роздулися від зітхання, а шрам, який мав би бути ротом, трохи розтягнувся донизу. З кишені сукні, так само сірої, як її шкіра, служниця вийняла скляну трубочку. Нахилилася, щоб устромити її в пюре, але гусопаска взяла трубочку й поклала її на стіл. Подивилася на служницю, кивнула і склала долоні, наче казала: «Намасте». Дівчина відповіла кивком і пішла.
Коли служниці вже не було, гусопаска плеснула в долоні, підкликаючи кобилу. Та підійшла і звісила голову через перила між нами, й досі пережовуючи траву.
— Я Фалада, — сказала кобила, але її рот рухався не так, як в опудала, що сидить на коліні черевомовця. Вона просто жувала. Я гадки не мав, чому дівчина продовжує свою голосову шараду. — А мою хазяйку звати Лія.
Згодом я дізнався правильне ім’я завдяки Дорі, але тоді почув «Лея», як у «Зоряних війнах». Після всього, що сталося, це було зрозуміло. Я вже познайомився з таким собі Румпельштільцхеном і бабцею, яка жила не в черевику, а під вивіскою з ним. Сам я був ходячою версією Джека з бобовим деревом, а «Зоряні війни» — хіба не різновид казки, хоч і з неабиякими спецефектами?
— Дуже приємно з вами обома познайомитися, — сказав я.
З усіх дивних див, які сталися зі мною того дня (ще дивніші чекали попереду), це було з багатьох поглядів найдивніше. Чи, може, найбільш сюрреалістичне. Я не знав, на котру з них дивитись, і зрештою водив поглядом туди-сюди, наче дивився тенісний матч.
— Тебе прислав Адріан?
— Так, але я його знав під ім’ям Говард. Він був Адріаном… раніше. А ви давно його бачили?
Лія замислилася, звівши докупи брови. Навіть похмура, вона була гарненька (я постараюся надалі утримуватися від таких спостережень, хоча це буде важко). А потім підвела погляд.
— Я була набагато молодша, — сказала Фалада. — Адріан теж. З ним ще була собака, не набагато старша за цуценя. Вона скрізь витанцьовувала. В цуценяти було дивне ім’я.
— Радар.
— Так.
Лія кивнула. Кобила просто жувала з таким виглядом, наче їй це все нецікаво.
— Адріана не стало? Я думаю, якщо ти прийшов сюди з його поясом і зброєю, його більше немає.
— Так.
— То він вирішив більше не крутити гномон? Якщо так, це мудро з його боку.
— Так. Вирішив. — Я відпив трохи лимонаду, поставив склянку на стіл і нахилився вперед. — Я тут заради Радар. Вона вже стара, і я хочу повести її до того гномона, подивитися, чи зможу я… — Я замовк і замислився над іншою науково-фантастичною казкою, «Втеча Лоґана». — І подивитися, чи зможу я її омолодити. У мене є питання…
— Розкажи свою історію, — попросила Фалада. — Можливо, я відповім на твої питання, якщо прийму таке рішення.
Дозвольте на цьому зупинитись і сказати, що я отримав від Лії певну інформацію за допомогою Фалади, але від мене вона отримала набагато більше. Було в ній щось таке, наче вона звикла, що їй підкорюються… але без будь-якої капості чи залякування. Є люди — добре виховані люди, — які неначе усвідомлюють, що в них є обов’язок бути приємними і ввічливими, і цей обов’язок удвічі сильніший, якщо вони не зобов’язані такими бути. Але, приємні чи ні, вони зазвичай отримують бажане.
Я хотів повернутися до хатинки Дори до того, як стемніє (бо гадки не мав, що може виповзти з того лісу в темряві), тому переважно дотримувався рамок свого завдання. Я розповів їй, як познайомився з містером Боудітчем, як піклувався про нього і як ми потоваришували. Розказав про золото й пояснив, що наразі мені вистачає, але з часом може знадобитися більше, щоб тримати колодязь, який веде до цього світу, в таємниці від людей у моєму світі, які можуть ним зловживати. Про те, що тепер доведеться шукати спосіб конвертувати золото в гроші, бо містер Гайнріх мертвий, я промовчав.
— Бо згодом, через роки, податки нікуди не дінуться, їх треба сплачувати й вони доволі високі. Ви знаєте, що таке податки?
— О так, — сказала Фалада.
— Але зараз мене турбує Радар. Гномон стоїть у місті, так?
— Так. Якщо підеш туди, пересувайся дуже тихо й слідуй за Адріановими позначками. І ніколи, ніколи не ходи туди вночі. Ти єдиний із цілого народу.
— Цілого народу?
Дівчина сягнула рукою через стіл і торкнулася мого лоба, щоки, носа й губ. Пальці в неї були ніжні, доторк — леткий, але мене знову пронизало струмом.
— Цілого, — підтвердила Фалада. — Не сірий. Не зіпсований.
— А як це сталося? — спитав я. — Це Г…
Цього разу доторк не був легким — вона ляснула мене долонею по роті так сильно, що губи прилипли до зубів. І похитала головою:
— Ніколи не вимовляй його імені, щоб не пришвидшити пробудження.
Вона приклала долоню до шиї, торкаючись пальцями щелепи праворуч.
— Ви стомилися, — сказав я. — Мабуть, вам важко робити те, що ви робите задля розмови.
Вона кивнула.
— Я піду. Може, завтра ще побалакаємо.
Я вже почав підводитись, але вона жестом наказала мені залишитися. Сумніву в тому, що це наказ, не було. Вона здійняла палець жестом, який Радар зрозуміла б безпомильно: «Сидіти».
Дівчина вставила скляну трубу в жовте місиво й підняла вказівний палець до червоної плями — єдиного ґанджу на її прекрасній шкірі. Я побачив, що всі нігті, крім того єдиного, обрізані коротко. Вона встромила ніготь у пляму, і той зник. Вона потягла. Плоть розкрилась, і з неї ринула їй на підборіддя цівка крові. У пробиту дірочку дівчина вставила трубочку, і її щоки втягнулися, поки вона всмоктувала те, чим підживлювалася. Половина жовтої рідоти в маленькому глечику зникла, що для мене було б на один-єдиний ковток. Її горло зробило не один, а кілька рухів. Смак у місива, напевно, був так само огидний, як і вигляд, бо вона ковтала з помітним зусиллям. Потім витягла соломинку з розрізу, який був би трахеотомією, якби його виконали на горлі. Дірочка миттєво зникла, але пляма тепер здавалася ще сердитішою, ніж до того. Вона викрикувала прокляття її красі.
— Невже вам вистачило? — з жахом у голосі, неспроможний себе опанувати, спитав я. — Ви майже не пили.
Вона стомлено кивнула:
— Відкривати боляче, і смак неприємний, стільки років одне й те саме. Іноді мені здається, що краще померти від голоду. Але дехто занадто зрадіє.
Вона схилила голову ліворуч, у напрямку, звідки я прийшов, і в напрямку, де лежало місто.
— Співчуваю, — сказав я. — Якби я міг якось допомогти…
Вона з розумінням кивнула (авжеж, люди повинні бажати їй допомогти, вони радо битимуться за право бути першими в черзі) і знову зробила жест «намасте». А потім узяла серветку й промокнула цівку крові. Я чув про прокляття — у книжках із казками їх удосталь, — але вперше побачив прокляття в дії.
— Слідуй за його позначками, — сказала Фалада. — Не заблукай, бо нічні солдати тебе схоплять. І Радар. — Це слово, напевно, було важке для неї, бо прозвучало «Раяр», нагадавши захоплене Дорине вітання. — Гномон — на площі перед стадіоном, за палацом. Якщо діятимеш тихо і швидко, то, можливо, досягнеш своєї мети. Що ж до золота, про яке ти говориш, то воно всередині. Дістатися до нього буде стократ небезпечніше.
— Ліє, ви колись жили в тому палаці?
— Давно, — відповіла Фалада.
— Ви… — я примусив себе це промовити, хоча відповідь була очевидна. — Ви принцеса?
Вона похилила голову.
— Вона була, колись. — Тепер Лія називала себе — через Фаладу — в третій особі. — Найменшенька принцеса з усіх, бо було четверо старших сестер і двоє братів-принців. Її сестри мертві: Друзілла, Елена, Джойлін і Фалада, моя тезка. Роберт мертвий, бо вона бачила його нещасне розчавлене тіло. Елден, який завжди був добрий до неї, мертвий. Мати з батьком теж мертві. Мало хто вижив з рідні.