Я мовчав, намагаючись осягнути цю велетенську трагедію. Я втратив матір, і то вже було жахливо.
— Піди до хазяйчиного дядька. Він живе в цегляному будинку біля Приморської дороги. Він розповість більше. А тепер моя хазяйка дуже втомилася. Вона бажає тобі доброго дня й безпечної подорожі. Переночуй у Дори.
Я підвівся. Пляма сонця майже торкалася дерев.
— Хазяйка бажає тобі успіху. Каже, якщо ти омолодиш Адріанову собаку, як надієшся, то приводь її сюди, щоб хазяйка подивилася, як та танцює і бігає. Наче колись.
— Обов’язково. А можна ще одне питання?
Лія втомлено кивнула й підняла руку: «Кажи, але коротко».
З кишені я вийняв маленькі шкіряні черевички й показав Лії, а потім (почуваючись трохи дурним) — Фаладі, яка продемонструвала рівно нуль цікавості.
— Мені їх дала Дора, але я не знаю, що з ними робити.
Лія всміхнулася самими очима й погладила Фаладин ніс.
— Дорогою назад до Дориного будинку ти можеш зустріти мандрівників. Якщо будуть босі, то значить, віддали їй порване або зношене взуття на ремонт. Побачиш їхні босі ноги — дай їм ці символічні черевички. Далі по дорозі в цей бік… — вона показала в протилежному від міста напрямку, — є крамничка, в якій порядкує Дорин молодший брат. Якщо в подорожніх будуть ці черевички, він дасть їм нове взуття.
Я поміркував над цим.
— Дора ремонтує зношене взуття.
Лія кивнула.
— Потім босі люди йдуть до її брата, крамаря.
Лія кивнула.
— А коли зношене взуття відновлено, як я сподіваюся відновити Радар, Дора віддає його братові?
Лія кивнула.
— А брат продає?
Лія похитала головою.
— Чому ні? Крамниці зазвичай мають прибуток.
— Життя — це не лише прибутки, — сказала Фалада. — Хазяйка дуже втомлена, вона повинна відпочити.
Лія взяла мене за руку й стиснула її. Не казатиму, що я відчув.
Відпустивши мою руку, вона плеснула в долоні. Фалада побрела геть. З клуні вийшов сірий батрак і злегка поплескав кобилу по крижах. Та досить охоче пішла до клуні, а сірий чоловік крокував поряд.
Коли я озирнувся, біля мене стояла жінка, яка принесла пюре й лимонад. Вона мені кивнула і жестом показала на будинок і дорогу за ним. Аудієнція — а я не мав сумніву, що це саме вона була — скінчилася.
— До побачення, дякую вам, — сказав я.
Лія зробила жест «намасте», похилила голову і згорнула руки на фартусі. Служниця (чи, може, фрейліна) провела мене до дороги, метучи землю подолом довгої сірої сукні.
— Ви можете говорити? — спитав у неї я.
— Трохи, — хрипке квакання. — Боляче.
Ми вже були біля битого шляху. Я показав у той бік, звідки прийшов.
— Далеко до цегляного будинку її дядька? Не знаєте?
Вона здійняла один покривлений сірий палець.
— Один день?
Вона кивнула — найпоширеніша тут форма комунікації, зрозумів я. Ну, в тих, хто не практикує черевомовлення.
Цілий день, щоб дістатися до дядька. Якщо ця відстань — двадцять миль, то до міста може бути ще день, а найпевніше — два. Чи навіть три. А разом з поверненням до підземного коридору, який веде до колодязя, загалом може вийти шість днів, і це тільки за умови, що все пройде гладенько. На той час батько повернеться і заявить у поліцію про моє зникнення.
Він злякається і може запити. Я ризикую тверезістю батька заради життя собаки… і навіть якщо той магічний гномон існує, хтозна, чи подіє він на стару німецьку вівчарку? Я усвідомив (міг би й раніше, скажете ви), що мій задум — не просто маячня. Це егоїзм. Якщо я зараз повернуся, це буде мудро. Авжеж, доведеться виламувати двері сараю, якщо Енді вже їх замкнув, але я вважав себе досить сильним. Я єдиний з небагатьох гравців команди Гіллв’ю зміг не лише вдарити тренувальний манекен і нагнути на фут-два, але й перекинути його. І ще дещо. Я затужив за домом. Я пішов звідти всього кілька годин тому, але в цьому сумному, захмареному краї, де єдиним кольором були пишні макові поля, вже добігав кінця день, і… так, я хотів додому.
Я вирішив забрати Радар і повернутися. Ще раз обміркувати свої варіанти. Спробувати скласти ліпший план, такий, щоб я міг зникнути на тиждень-два і ніхто не турбувався. Я гадки не мав, що це буде за план, і, мабуть, знав десь у глибині душі (у тому темному закапелку, де ми намагаємося зберігати таємниці від самих себе), що відкладатиму все доти, доки Радар не помре, але так я вирішив вчинити.
Вирішив твердо. До тієї миті, коли сіра покоївка взяла мене під лікоть. Наскільки я міг судити з залишків її обличчя, вона боялася це робити, та все ж її рука тримала твердо. Вона потягла мене до себе, піднялася навшпиньки й прошепотіла болісним кваканням:
— Допоможи їй.
3
Я повільно крокував до Дориного Черевичного будинку, майже не помічаючи, що згасає день. Думав про те, як Лія (на ту мить я ще подумки називав її Лея) розтягла пляму біля того місця, де колись був рот. Як вона кривавила, як боляче це, напевно, було, але вона все одно це робила, бо, крім того рідкого пюре, аби вижити, не могла їсти більш нічого.
Коли вона востаннє гризла качан кукурудзи, стебло селери чи їла миску Дориного смачного рагу з кролика? А коли Радар ще була цуценям і дуркувала навколо значно молодшої Фалади, вона вже не мала рота? Чи є краса, що існує всупереч крайньому недоїданню, якимось жорстоким жартом? Чи вона проклята мати гарний, здоровий вигляд попри постійний голод?
«Допоможи їй».
Чи є можливість це зробити? У чарівній казці була б. Я згадав, як мама читала мені про Рапунцель (мені тоді було років п’ять, не більше). Спогад був яскравий через фінал тої казки: від жахливої жорстокості зцілило кохання. Лиха відьма покарала сліпотою принца, який врятував Рапунцель. Мені закарбувався в пам’яті образ бідолахи, який блукав темним лісом, виставивши вперед руки, щоб намацати перешкоди. Зрештою він возз’єднався з Рапунцель, і її сльози відновили йому зір. Чи можу я теж якось повернути Лії рот? Мабуть, якщо поплачу на нього, нічого не вийде, але можливо, я все-таки можу що-небудь зробити. У світі, де поїздка на великому сонячному годиннику в протилежний бік може зняти з людини шкаралупу років, можливе все.
Крім того, покажіть мені здорового підлітка, який не хоче стати героєм казки, рятівником вродливої дівчини, і я скажу вам, що його не існує в природі. Що ж до можливого повторного запою мого батька, то якось Лінді мені сказав: «Ти не можеш приписати собі заслугу позбавлення його від алкоголізму, бо він його сам позбавився. І якщо він знову зап’є, то себе ти винуватити не зможеш, бо зап’є теж він сам».
Я дивився собі під ноги й був заглиблений у свої думки, коли почув порипування коліс. Підвівши погляд, я побачив обшарпаний візок, що прямував мені назустріч, запряжений таким старим конем, що поряд з ним Фалада здавалася б еталоном здоров’я та молодості. У візку лежало кілька вузлів, а на найбільшому вмостилася курка. Поряд ішли — пленталися — молоді чоловік і жінка. Вони були сірі, але не настільки, як Ліїні батраки й покоївка. Якщо той грифельний колір — ознака хвороби, то в цих людей вона була ще на ранній стадії… і авжеж, Лія зовсім не була сіра, лише не мала рота. То була інша загадка.
Молодий чоловік зупинив коня, потягнувши за віжки. На мене пара дивилася зі страхом, змішаним з надією. Я легко міг витлумачити вирази, бо їхні обличчя були здебільшого на місці. Очі жінки вже потроху звужувались, але їм ще було далеко до щілин, крізь які дивилася на світ Дора. З чоловіком було гірше: його можна було б назвати гарним, якби ніс не здавався якимось розталим.
— Хо, — мовив він. — Чи добра ця зустріч? Якщо ні, бери все, що візьмеш. У тебе зброя, у мене жодної, я занадто втомлений і розбитий, щоб з тобою боротися.
— Я не грабіжник, — запевнив я. — Просто подорожній, як і ви.
Жінка була взута в невисокі черевики на шнурівці, запорошені, але цілі. У чоловіка ноги були босі. Й брудні.