Згорблений, незугарний старий «вікторіанець» містера Боудітча був праворуч і з такого ракурсу ще більше нагадував Психодім. Я вже брався рукою за лівий бік керма велосипеда, готуючись їхати далі, коли раптом завив пес. Виття долинало з-поза будинку. Я згадав собаку-монстра, якого описував Енді: величезні зуби й червоні очі, паща, з якої скрапує слина. Але то не було «ЯББА-ЯББА-РОВ-РОВ» лютої тварюки, готової до нападу. У тому витті був смуток і переляк. А може, навіть розпач. Потім я думав про це, сумніваючись, чи не здалось, але вирішив, що не здалось. Бо виття пролунало знову. А потім утретє, але тихо та якось кволо, наче тварина думала: «Який сенс?»
А потім, значно тихіше, ніж те останнє кволе виття:
— Допоможіть.
Якби не виття, я б уже спустився пагорбом до свого дому, випив склянку молока, ум’яв пів коробки шоколадного печива «Мілано» від «Пепперідж Фарм» і був би задоволений як слон. Але для містера Боудітча це було б погано. День хилився до вечора, тіні довшали, і то був страшенно холодний квітень. Містер Боудітч міг усю ніч там пролежати.
Заслугу його порятунку приписали мені (ще одна золота зірка для вступу в коледж, якби я захотів відкинути скромність і долучити газетну статтю, яку опублікували за тиждень по тому), але насправді то був не я.
Його врятувала Радар отим розпачливим виттям.
Розділ другий
Містер Боудітч. Радар. Ніч у Психодомі
1
Я покрутив педалі за ріг, до хвіртки на Платановій, і прихилив велик до перехнябленого штахетника. Хвіртка — низенька, заледве мені до пояса — не відчинялася. Зазирнувши згори, я побачив великий засув, такий самий іржавий, як і хвіртка, яку він перекривав. Я посмикав, але засув міцно застряг. Собака знову завив. Я скинув з себе наплічник, повний підручників, і скористався ним як сходинкою. Переліз через хвіртку, забившись коліном об знак «ОБЕРЕЖНО, ЗЛИЙ ПЕС» і впавши на друге коліно з того боку, бо кросівка зачепилася за хвіртку вгорі. Я не знав, чи вдасться мені перемахнути через неї, назад на хідник, якщо пес вирішить кинутися на мене так само, як на Енді. Пригадався старий заяложений вислів про те, що від страху виростають крила, але я сподівався, що не доведеться з’ясовувати, правда це чи ні. Я грав в американський футбол і бейсбол. А стрибки у висоту — то справа легкоатлетів.
Я оббіг будинок, висока трава шерхала об штани. Здається, сараю я тоді не помітив, бо шукав очима собаку. Той сидів на задньому ґанку. Енді Чен казав, що важив той пес не менш як сто двадцять фунтів, і, може, коли ми були малі, а старша школа ще була в далекому майбутньому, стільки він і важив. Але той собака, на якого я дивився тепер, не міг важити більше шістдесяти-сімдесяти. Він був худющий, обшарпаний, з обдертим хвостом і практично сивою мордою. Побачивши мене, собака рушив донизу хиткими сходами і ледь не впав, обходячи чоловіка, який на них розтягнувся. Він кинувся на мене, але то був не повноцінний напад, а кульгавий артритний біг.
— Радар, лежати, — сказав я. Не надто сподіваючись, що він мені підкориться, але пес ліг на живіт у бур’янах і заскімлив. Але я все одно обминув його широким гаком дорогою до ґанку.
Містер Боудітч лежав на лівому боці. Під штанами кольору хакі над правим коліном випинався якийсь вузол. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти: нога зламана, а судячи з тієї опуклості, перелом мав бути тяжким. Я не міг визначити, скільки років містерові Боудітчу, але він був досить-таки старий. Волосся майже повністю посивіло, хоча в молодості він, певно, був як морквина, бо в шевелюрі досі прозирали руді пасма. Вони надавали волоссю іржавого вигляду. Зморшки на щоках і довкола рота були глибокі, як жолоби. Попри холоднечу, на лобі в нього виступили краплини поту.
— Потрібна допомога, — сказав він. — Упав з проклятущої драбини.
Він спробував показати пальцем. Від цього трохи посунувся на сходах і застогнав.
— Ви дзвонили в дев’ять-один-один? — спитав я.
Він глянув на мене як на дурного.
— Телефон у будинку, хлопче. А я тут, надворі.
До мене тільки згодом дійшло. Містер Боудітч не мав мобільного. Не розумів, навіщо вони, майже не знав, що воно таке.
Знову спробувавши ворухнутися, він вишкірив зуби:
— Боже, як боляче.
— То краще не рухайтеся, — порадив я.
Я набрав 911 і сказав, що потрібна швидка на ріг Соснової та Платанової, бо містер Боудітч упав і зламав ногу. Я пояснив, що схоже на тяжкий перелом. Мені видно, як кістка напинає холошу штанів, і коліно, здається, набрякло. Диспетчер попросив назвати номер будинку, тому я спитав у містера Боудітча.
Він знову зиркнув на мене своїм поглядом «ти від природи дурний» і відповів:
— Номер один.
Я переказав це жіночці, а вона пообіцяла негайно відправити швидку. Попросила мене залишатися біля нього й накрити чимось теплим.
— Він і так пітніє, — сказав я.
— Якщо перелом такий тяжкий, як ти кажеш, то це, напевно, від шоку.
— Ем, добре.
Радар пришкутильгав назад — вуха прищулені, гарчить.
— Тихо, мала, — сказав Боудітч. — Лягай.
Радар — вона, а не він, як виявилося, — лягла біля підніжжя сходів з виразом полегшення. Вона важко, уривчасто дихала.
Я зняв бейсбольну куртку й хотів був накрити нею містера Боудітча.
— Ти що це надумав?
— Сказали вас накрити чимось теплим.
— Мені тепло.
Але я бачив, що це неправда, бо він починав тремтіти. Він опустив підборіддя, щоб подивитися на мою куртку.
— Старшокласник?
— Так, сер.
— Червоне з золотом. Як у Гіллв’ю.
— Так.
— Спортом займаєшся?
— Американський футбол і бейсбол.
— «Їжаки». Яка… — Він спробував поворухнутися і скрикнув. Радар нашорошила вуха й стривожено подивилася на нього. — Яка ж то дурнувата назва.
Не погодитися я не міг.
— Містере Боудітч, ви краще не рухайтеся.
— Ці сходи мені вже скрізь врізаються. Треба було лежати на землі, але я подумав, що заповзу на ґанок. Тоді всередину. Я мусив спробувати. Тут скоро буде срака як холодно.
Я подумав, що тут уже срака як холодно.
— Добре, що ти прийшов. Мабуть, почув, як старенька виє.
— Спочатку її, а потім і вас, як ви гукали.
Я подивився на ґанок. Мені було видно двері, але навряд чи він зміг би доповзти до клямки, не стаючи на здорове коліно. Сумніваюся, що йому це вдалося б.
Містер Боудітч простежив за моїм поглядом.
— Собачі дверцята, — пояснив він. — Подумав, може, проповзу в них. — Він скривився. — У тебе часом знеболювального нема? Аспірину або чогось сильнішого? Ти ж спортом займаєшся.
Я похитав головою. Вдалині, дуже далеко, підвивала сирена.
— А у вас? Може, є?
Повагавшись, він кивнув:
— Усередині. Йди через коридор. Біля кухні буде маленький туалет. Там, у шафці з ліками, здається, завалялася пляшечка емпірину. А більше нічого не чіпай.
— Не буду.
Я розумів, що він старий і йому боляче, але це припущення мене все одно роздратувало.
Він ухопив мене рукою за сорочку.
— І не здумай нишпорити.
Я вивільнився.
— Я ж сказав, не буду. — І рушив нагору сходами.
— Радар! — вигукнув містер Боудітч. — Радар! Іди з ним!
Радар покульгала нагору сходами й чекала, коли я відчиню, замість пролізти в отвір внизу, затулений відкидним клапаном. Вона потяглася за мною коридором, тьмяним і доволі дивовижним. Уздовж однієї стіни були складені стоси старих журналів, перев’язані солом’яними джгутами. Деякі назви я знав, типу «Лайф» і «Ньюсвік», але були й інші — «Коллієрс», «Діґ» та «Олл Мен», — про які я ніколи не чув. Друга стіна була забита книжками, переважно старими й з тим запахом, який мають старі книжки. Мабуть, не всім він до душі, але мені подобається. Він затхлий, але то добра затхлість.