— Ти той, про ймовірну зустріч із яким попереджала пані з собакою?
— Так, це я.
— Маєш символ? Вона сказала, що він у тебе, бо я віддав їй своє взуття. Ті черевики належали батькові, але розвалилися.
— Ти ж нічого нам не зробиш? — спитала молода жінка. Але голос у неї був як у старої. Ще не гарчання, як у Дори, але майже.
«Ці люди прокляті, — здогадався я. — Усі вони. І це прокляття повільної дії. Мабуть, найгірше з можливих».
— Не зроблю.
Я вийняв з кишені маленькі черевички й віддав молодикові. А той сховав їх у кишеню.
— Він дасть моєму чоловікові взуття? — з гарчанням у голосі поцікавилася жінка.
На це запитання я відповів обережно, як і личить хлопцеві, чий батько працює в страховому бізнесі:
— Як я зрозумів, такі умови угоди.
— Нам пора далі, — сказав її чоловік… якщо він був її чоловіком. У нього голос звучав трохи краще, але в моєму світі його не взяли б на роботу телевізійного диктора і не довірили б начитувати аудіокнижки. — Ми тобі дякуємо.
У лісі на тому боці дороги пролунало виття. Воно здіймалося дедалі вище, доки не стало пронизливим вереском. Від цього страхіття жінка скулилася й притулилася до чоловіка.
— Треба йти, — повторив той. — Вовчики.
— А де ви зупинитеся?
— Пані з собакою показала нам дошку для картинок і намалювала будинок і клуню, як нам здалося. Ти бачив?
— Так, і не сумніваюся, що вас там приймуть. Але покваптеся, і я покваплюся теж. Думаю, що бути на дорозі після настання темряви не… — «Не дуже кльово», — подумав я, але вголос цього не промовив. — Не дуже розумно.
Ні, бо якщо з лісу вийдуть вовчики, ці двоє не матимуть хатки з соломи або гілочок, щоб там сховатися, не кажучи вже про хатку з цегли. У цьому краї вони чужинці. У мене принаймні є подруга.
— То йдіть. Думаю, завтра у вас буде нове взуття. Там є крамниця, принаймні так мені сказали. Той чоловік дасть вам взуття, якщо покажете йому… ну… символ. Якщо можна, я хочу вас дещо спитати.
Вони чекали.
— Що це за край? Як ви його називаєте?
Вони глянули на мене так, наче в мене стріха зсунулася — не певен, що зміг би вимовити цю фразу, — а потім чоловік відповів:
— Се Емпіс.
— Дякую.
Вони попростували своїм шляхом. А я рушив своїм, набираючи швидкість, і невдовзі мало не біг підтюпцем. Виття я більше не чув, але на ту мить, коли побачив тепле світіння віконця в Дориній хатині, сутінки вже згущувалися. Ще одну лампу вона поставила біля підніжжя східців.
Якась тінь метнулася до мене в темряві, і я рвучко сягнув до руків’я револьвера містера Боудітча. Тінь ущільнилась і стала Радар. Я опустився на коліно, щоб вона не навантажувала собі хворі лапи спробами підстрибувати. До чого вона, вочевидь, готувалася. Я обняв її за шию і притягнув голову до грудей.
— Привіт, мала. Ну як ти тут?
Вона так інтенсивно виляла хвостом, що зад ходив ходором з боку в бік, наче маятник, і хіба я міг дати їй померти, якщо можна якось цьому зарадити? Чорта з два.
«Допоможи їй», — попросила Ліїна служниця, і там, на дорозі, яку вже огортала пітьма, я вирішив допомогти обом: старій собачці та принцесі-гусопасці.
Якщо зможу.
Радар вивільнилася з обіймів, пішла на той бік дороги, де росли маки, й присіла навпочіпки.
— Добре придумала, — сказав я і собі розщебнув ширіньку. Відливаючи, тримав одну руку на руків’ї револьвера.
4
Дора постелила мені біля каміну. Була там навіть подушка з барвистими метеликами на пошивці. Я подякував їй, вона присіла в реверансі. Я вражено побачив, що замість червоних черевичків (таких самих, як у Дороті в «Озі») у неї на ногах тепер були жовті «конверси».
— Це містер Боудітч вам подарував?
Вона кивнула й опустила на них погляд, супроводжуючи його своєю версією усмішки.
— Вони у вас святкові?
Здавалося, що так і є, бо кеди були бездоганно чисті, наче щойно з магазинної коробки.
Дора кивнула, показала на мене, а потім на кеди: «Я взула їх для тебе».
— Дякую, Доро.
Її брови немовби зливалися з лобом, але вона здійняла їх залишки й показала в тому напрямку, звідки я прийшов.
— Ачиу?
— Не розумію.
Повернувшись до майстерні, Дора взяла маленьку дошку. Стерла квадратики, що позначали будинок і клуню, які вона показувала молодому чоловікові та жінці, а потім великими друкованими літерами вивела: ЛІЯ. Повагавшись, вона додала:?
— Так, — кивнув я. — Дівчина з гусьми. Я її бачив. Дякую вам за те, що пустили нас переночувати. Завтра вирушимо далі.
Вона погладила себе по грудях над серцем, показала на Радар, на мене, а тоді розвела руки, ніби охоплюючи жестом усе навколо. «Мій дім — ваш дім».
5
Ми повечеряли рагу, до якого тепер були скибки грубого хліба. Грубого, але смачного. Їли при свічках, і Радар отримала свою порцію. Перед тим як погодувати її, я вийняв з наплічника пляшечку з пігулками і втопив дві в підливці. А потім, згадавши, яка довга в нас попереду дорога, додав третю. Але ніяк не міг позбутися думки, що, даючи їй ці пігулки, вбиваю одне заради порятунку іншого.
Дора показала на них і питально скинула головою.
— Вони мають їй допомогти. Нам треба буде пройти довгий шлях, а вона вже не така міцна, як колись. Їй здається, що сильна, але це не так. Коли їх більше не буде, то, мабуть…
З протилежного боку дороги знову долинуло довге виття. Йому вторувало наступне, потім третє. Ці звуки були неймовірно гучні й такі високі, що переходили у вереск, від якого я мимоволі до скреготу стискав зуби. Радар підвела голову, але не загавкала, лише невиразно загарчала десь із глибини грудей.
— Вовчики, — сказав я.
Дора кивнула, схрестила руки на грудях і обхопила себе за плечі. Перебільшено здригнулася.
До попередніх вовків долучились інші. Якщо вони так усю ніч завиватимуть, мені навряд чи вдасться відпочити перед дорогою. Я не знаю, чи Дора прочитала мої думки, чи так лише здалося. Та вона підвелась і поманила мене жестом до круглого віконця. А там показала на небо. Невисока Дора не мусила згинатися, щоб подивитися вгору, а от мені довелось. І побачене знову стало шоком для мого організму, після безперервного параду шоків того дня.
Хмари розійшлись, і в них утворилася довгаста розколина. У небесній річці, яка відкрилася погляду, я бачив два місяці, один більший за другий. Вони немовби мчали наввипередки крізь порожнечу. Великий був дуже великий. Мені не потрібен був телескоп, щоб роздивитися на його стародавній поверхні кратери, долини та каньйони. Здавалося, ще трохи — і він упаде просто на нас. А тоді розколина стулилася. Вовче виття моментально стихло. Було таке враження, наче його транслювали через гігантський підсилювач, але хтось висмикнув кабель з розетки.
— І таке щоночі?
Дора похитала головою, розвела руки, а потім показала на хмари. Вона добре вміла комунікувати жестами й тими небагатьма словами, які могла написати, але цей жест не піддавався моєму розумінню.
6
Єдині двері в хатині, що не вели на переднє чи заднє подвір’я, були низькі, припасовані до Дориного зросту. Вона прибрала після нашої маленької вечері (кишнувши мене, коли я спробував допомогти), зайшла в ці двері й через п’ять хвилин вийшла в нічній сорочці, що сягала до п’ят босих ніг, і в хустці на залишках волосся. Кеди вона тримала в руці. Поставила їх обережно — побожно — на полицю в головах свого ліжка. На тій полиці була ще одна річ, і коли я попросив подивитися, Дора простягла її мені, вочевидь неохоче передала в руки. То була маленька фотографія в рамці: містер Боудітч тримає цуценя, очевидно, що Радар. Дора притисла фото до грудей, погладила й поставила біля кедів.
Вона показала на маленькі двері, потім на мене. Узявши зубну щітку, я зайшов. Мені в житті довелося бачити небагато нужників, хіба що читав про них у книжках і бачив у старих фільмах. Але навіть якби я бачив багато, цей був би на першому місці за охайністю. Всередині була бляшана миска зі свіжою водою і туалет із закритою дерев’яною кришкою. У вáзі на стіні стояли маки й пахтіли солодкими вишнями. Запаху людських відходів не було. Нуль.