Я помив руки, вмився й витерся маленьким рушничком, гаптованим метеликами. Почистив зуби без пасти. У нужнику я пробув щонайменше п’ять хвилин, а може, навіть менше, та коли вийшов, Дора вже міцно спала в своєму ліжечку. Радар спала біля неї.
Я вмостився на своєму імпровізованому ліжку з товстих ковдр і акуратно складеної ще однієї зверху, щоб я міг укритися. Натягнув ковдру не одразу, бо жарини у вогнищі пашіли чудовим теплом. Вони то розгорялися, то повільно згасали, і це видовище було гіпнотичне. Вовки позамовкали, бо місяць більше не доводив їх до шалу, але під дахом гуляв вітерець. Його пориви часом нагадували тихий плач, і я не міг не думати про те, як далеко від свого світу опинився. О так, я міг повернутися туди, прогулявшись на пагорб, потім милю підземним коридором і нагору гвинтовими сходами: сто вісімдесят п’ять східців до вершечка колодязя. Але то були неправдиві виміри. Тут інший край. Країна Емпіс, де по небу пливуть два місяці, а не один. Я згадав обкладинку тієї книжки, де лійка наповнювалася зірками.
«Не зірками, — раптом подумалося мені. — Казками. Нескінченною кількістю казок, які вливаються в ту лійку і, трохи видозмінені, виходять у нашому світі».
А тоді я згадав місіс Вілкоксен, свою вчительку з третього класу, яка кожен день закінчувала такими словами: «Що ми сьогодні вивчили, хлопчики й дівчатка?»
Що я вивчив? Що це магічна земля, де все перебуває під дією прокляття. Що люди, які тут живуть, потерпають від якоїсь хвороби і вона прогресує. Тепер я, здавалося, розумів, чому Дорина вивіска — та, яку написав друкованими літерами для неї містер Боудітч, — містила віршик про взуття лише на тому боці, що виходив на покинуте місто. Бо люди йшли звідти. Скільки людей, я не знав, але порожній бік таблички свідчив, що мало хто повертався, якщо поверталися взагалі. Якщо припустити, що захмарена пляма сонця сідала на заході, то молодий чоловік і жінка, яких я зустрів (плюс усі інші люди в програмі обміну взуттям, яку запровадили Дора з братом), прийшли з півночі. Евакуювалися з півночі? Це прокляття шириться? Може, в місті — якесь джерело радіації? Я мав замало інформації, щоб бути цілковито чи хоч наполовину впевненим, та все одно думка була неприємна, бо саме туди я збирався з Раді. Чи посіріє моя шкіра? Чи почне сідати голос, знизиться до гарчання, як у Дори та Ліїної фрейліни? Зі шкірою та голосом містера Боудітча все було гаразд, але, можливо, в цій частині Емпісу все було добре чи переважно добре в ті часи, коли він тут був востаннє.
Може, так, а може, не так. Я подумав: якщо стану помічати в собі зміни, то можу розвернутися й звалити.
«Допоможи їй».
Це прошепотіла мені сіра покоївка. Я вважав, що знаю, як допомогти Радар, але як допомогти принцесі без рота? У казці пошуком рішення зайнявся би принц. Це могло бути щось маловірогідне (наприклад, сльози Рапунцель виявилися б магічними й цілющими для повернення зору), але привабливе для читачів, які хотіли щасливого кінця, навіть якщо оповідачу треба його витягти з капелюха. Та й усе одно я не принц, а простий старшокласник, який знайшов дорогу до якоїсь іншої реальності, й жодних ідей у мене не було.
Жарини володіли власною магією. Вони розгорялися, коли вітер поривчасто дмухав у комин, і пригасали, коли подмухи вщухали. Я дивився на них, і повіки наливалися свинцем. Я заснув, і в якийсь момент уночі Радар перетнула кімнату й лягла біля мене. До ранку вогнище згасло, але той мій бік, до якого вона тулилася, був теплий.
Розділ п’ятнадцятий
Покидаючи Дору. Біженці. Пітеркін. Вуді
1
На сніданок була яєчня-бовтанка (яйця гусячі, судячи з розміру) і шматочки хліба, посмажені над свіжорозпаленим вогнищем. Масла не було, зате було чудесне полуничне варення. Коли поснідали, я застебнув наплічник і закинув на спину. Причепив повідок Радар їй до нашийника. Не хотів, щоб вона погналася за гігантським кроликом у ліс і зустрілася там з місцевою версією лютововка з «Гри престолів».
— Я повернуся, — сказав я Дорі впевненіше, ніж почувався. Ледь не додав: «І Радар знову буде молода», але подумав, що можу наврочити. А ще надіятися на магічну регенерацію мені було легше, ніж вірити в неї, навіть в Емпісі. — Гадаю, що сьогодні переночую в Ліїного дядька… якщо в нього немає алергії на собак або ще чогось… але хочу дістатися туди до темряви.
І подумав (важко було не думати): «Вовчики».
Дора кивнула, але, взявши мене за лікоть, вивела через двері чорного ходу. Хрест-навхрест натягнуті мотузки все ще перетинали подвір’я, але черевиків, капців і чобіт не було. Мабуть, вона забрала їх усередину, щоб не натягнулися вологою ранкової роси (я сподівався, що ця роса не радіоактивна). Ми зайшли за ріг бічної стіни хати, і там стояв возик, який я бачив раніше. Замість мішків із городиною, бадилля якої з тих мішків стирчало, в ньому лежав пакунок, загорнутий у мішковину й перевитий шпагатом. Дора показала на нього, потім на мій рот. Тримаючи руку перед своїми губами, вона розтулила і стулила частково зрощені пальці в жувальному жесті. Щоб його зрозуміти, не треба бути інтелектуалом.
— Йой, ні! Я не можу взяти у вас харчі й возик! Хіба ви не на ньому возите поремонтоване взуття до братової крамниці?
Дора показала на Радар і зробила кілька кроків, накульгуючи, спочатку до возика, а тоді назад до мене. А потім повела рукою на південь (якщо я не помилявся зі сторонами світу) і покрокувала пальцями в повітрі. Перше легко було зрозуміти. Вона мені казала, що возик — для Радар, коли та почне кульгати. Мені здалося, також вона мені повідомляла, що хтось (імовірно, її брат) прийде забрати взуття.
Дора тицьнула пальцем у візок, потім склала руку в маленький сірий кулачок і тричі легко вдарила мене в груди: «Ти повинен».
Я розумів, що вона має рацію. У мене літня собака, про яку треба дбати, і далека дорога попереду. Водночас я дуже не хотів забирати в неї більше, ніж уже взяв.
— Ви впевнені?
Вона кивнула. Потім розкрила обійми, і я радо її обняв у відповідь. Опустившись навколішки, вона пригорнула Радар. А коли підвелася, то показала спершу на дорогу, потім на перехрещені мотузки, потім — на себе.
«Іди вже. Я маю роботу».
Я й собі показав жест — два великі пальці догори, а потім підійшов до возика й укинув свій рюкзак до провіанту, який спакувала Дора… і який, судячи з того, що я їв у неї в хатині, буде значно смачнішим за сардини містера Боудітча. Я взявся за довгі держаки й з радістю відчув, що возик майже невагомий, такий, наче його зроблено з коркового дерева цього світу. Цілком можливо, що так і було. А ще колеса були добре змащені й не рипіли, як у візка молодої пари. Я подумав, що везти такий буде не набагато важче, ніж маленький червоний візочок, який у мене був у сім років.
Я розвернув возик і покрокував до шляху, пірнаючи під мотузки. Радар тьопала поряд. Діставшись Дороги до міста, як я її в той час подумки називав (жовтої цегли не було, тож така назва відпадала), я обернувся. Дора стояла біля своєї хатини, стиснувши руки між грудей. Побачивши, що я дивлюся, вона піднесла долоні до рота й відкрила їх у мій бік.
Я відпустив держаки возика, щоб повторити її жест, а потім вирушив у дорогу. Ось чого навчив мене Емпіс: добрі люди яскравіше світяться в темні часи.
«Їй теж допоможи, — подумав я. — Допоможи й Дорі».
2
Крокували ми горами й долами, як у давніх казках мовиться. Сюрчали коники, співали птахи. Маки ліворуч іноді поступались орним полям, на яких я бачив сірих чоловіків і жінок — небагато, — які працювали. Уздрівши мене, вони припиняли польову роботу, доки я не пройду. Я привітно махав їм, але тільки одна з них, жінка у крислатому солом’яному брилі, помахала у відповідь. Були й інші поля, необроблені, забуті. Овочі, що на них росли, забивав бур’ян, а яскраві смуги маків, на мою думку, зрештою мали захопити все.