Праворуч тяглися ліси. Трапилося дорогою і декілька ферм, але здебільшого покинутих. Двічі дорогу перетнули підстрибом кролики, завбільшки з невеликих собак. Радар дивилася на них зацікавлено, але не виявила жодного бажання за ними ганятися, тому я зняв з неї повідок і кинув його у возик.
— Мала, не розчаруй мене.
Приблизно через годину я зупинився, щоб розв’язати чималий пакунок провіанту, який зібрала мені в дорогу Дора. Серед інших смаколиків там знайшлося печиво з меляси. Шоколаду в ньому не було, тому я кинув одненький коржик Радар, і вона його схопила в повітрі. Ще там лежало три довгасті скляні банки, загорнуті в чисті шмати. У двох була вода, а ще одна містила щось схоже на чай. Я попив води й налив трохи для Радар у глиняну чашку, яку теж поклала мені приятелька. Радар жадібно вихлебтала.
Коли я вже закінчував знову збирати все в пакунок, то побачив, що дорогою в мій бік плентаються троє людей. Двоє чоловіків щойно почали сіріти, але жінка, що крокувала між ними, була темна, як літня грозова хмара. Одне око в неї стало шпариною, що розтяглася аж до скроні — жахливе видовище. Одна синя райдужка блищала, як уламок сапфіра, а друга була втоплена в грудку сірої плоті. Жінка була в брудній сукні, що випиналася спереду так, як це може бути лише на останніх місяцях вагітності. В руках вона тримала згорток у засмальцьованій ковдрі. Один чоловік був у чоботях з пряжками по боках — вони нагадали мені ті, що я бачив на мотузці в Дориному дворі, коли прийшов сюди вперше. На другому були сандалії. Жінка ступала босими ногами.
Побачивши Радар, яка сиділа на дорозі, вони загальмували.
— Не бійтеся! — гукнув я до них. — Вона не кусається.
Вони поволі рушили, а потім знову спинилися. Їхню увагу привернув револьвер у кобурі, тепер вони прикипіли поглядами до нього, тому я підняв руки долонями так, щоб їх було видно. І знову люди пішли, але полохливо тримаючись лівого краю дороги: переводили погляди з Радар на мене і знову на Радар.
— Ми не бажаємо вам зла, — сказав я.
Чоловіки були худорляві й змучені. А жінка мала вигляд цілковито виснаженої.
— Постривайте, — сказав я. І підкріпив слова поліцейським жестом «стоп», на випадок, якщо вони не зрозуміли. — Будь ласка.
Вони спинилися. Сумна то була трійця. Зблизька я вже бачив, що в чоловіків роти почали завертатися догори. Невдовзі вони перетворяться на майже нерухомі серпики, як у Дори. Вони скупчилися ближче до жінки, коли я сягнув рукою в кишеню, а вона притулила згорток до грудей. Я дістав шкіряний черевичок і простягнув їй.
— Візьміть. Прошу.
Жінка нерішуче потяглася до нього, а потім вирвала з руки, неначе думала, що я її схоплю. А коли вона це зробила, з її згортка впала ковдра і я побачив мертву дитину, віком рік-півтора. Сіру, як віко труни моєї матері. Скоро ця бідолашна жінка народить замість померлої дитини ще одну, і та, ймовірно, теж помре. Звісно, якщо жінка не помре перша або під час пологів.
— Ви мене розумієте?
— Розуміємо, — сказав чоловік у чоботях. Голос у нього був скреготливий, але поза тим досить нормальний. — Чого тобі треба від нас, чужинцю, якщо не життя? Крім нього, ми ніц не маємо.
Авжеж, вони нічого не мали. Якщо таке накоїла людина — чи спричинила, щоб це сталося, — то цій людині місце в пеклі. У найглибшій його ямі.
— Я не можу віддати вам возик або їжу, бо дорога неблизька, а собака в мене старенька. Але якщо ви пройдете ще три… — я намагався сказати «милі», але слово не піддавалося. Тому я спробував ще раз: — Якщо будете йти десь до середини дня, то побачите вивіску з червоним черевичком. Жінка, яка живе в тій хатині, дозволить вам перепочити, а може, ще й напоїть і нагодує.
То була не зовсім обіцянка (тато любив указувати на «тхорячі слова», як він їх називав, у телерекламі чудо-ліків), і я знав, що Дора не може нагодувати й напоїти кожну групу біженців, яка проминає її хатину. Але я подумав: коли вона побачить, у якому стані ця жінка і який жахливий згорток несе, то буде розчулена і допоможе цим трьом. А тим часом чоловік у сандаліях роздивлявся шкіряний черевичок. Спитав, навіщо він.
— Далі по дорозі, мимо жінки, про яку я вам розповів, є крамниця, де ви можете віддати цей символ і отримати пару черевиків.
— Там є поховання? — озвався чоловік у чоботях. — Мого сина треба поховати.
— Не знаю. Я тут чужоземець. Спитайте біля знаку червоного черевика чи на фермі дівчини з гусьми. Пані, співчуваю вашій втраті.
— Він був хороший хлопчик, — сказала вона, дивлячись на свою мертву дитину. — Мій Тем був хороший хлопчик. Коли народився, з ним усе було гаразд, рожевенький, мов світанок, але потім його вхопила сіризна. Простуйте своїм шляхом, пане, а ми попростуємо своїм.
— Секунду. Зачекайте. — Я відкрив наплічник, покопирсався в ньому і знайшов дві бляшанки сардин «Кінг Оскар». Простягнув їм. Вони відсахнулися. — Ні, це нормальне. Це їжа. Сардини. Маленькі рибки. Потягніть за кільце в кришці, щоб їх дістати, бачите? — я постукав по кільцю.
Чоловіки перезирнулись і похитали головами. Здавалося, вони не хочуть навіть торкатися бляшанок з кришками, за які треба смикати. А жінка взагалі повністю усунулася від розмови.
— Нам треба йти, — сказав той, що був у сандаліях. — А ви, юначе, не в той бік ідете.
— Я маю йти в той бік, — сказав я.
Подивившись мені просто у вічі, він сказав:
— У той бік — смерть.
Вони пішли далі, збиваючи куряву на Дорозі до міста. Жінка несла свій жахливий тягар. Чому ніхто з чоловіків не взяв у неї згорток? Я був ще дитиною, але мені здалося, що я знаю відповідь. Він був її, її Тем, і його тіло було її, скільки зможе нести.
3
Я почувався дурним, бо не запропонував їм решту печива, і егоїстом, бо залишив возик собі. Доки Радар не почала відставати.
Я занадто глибоко поринув у свої думки й не помітив, коли це сталося, і ви можете здивуватись (або ні), почувши, що в цих думках було мало місця апокаліптичним прощальним словами чоловіка в сандаліях. Думка про те, що я можу загинути, просуваючись у бік міста, не стала для мене великим сюрпризом; містер Боудітч, Дора та Лія нехай по-різному, кожне у свій спосіб, але чітко дали це мені зрозуміти. Але в підлітковому віці легко віриться в те, що ти будеш винятком, тим єдиним, хто переможе й здобуде лаври. Зрештою, хто забив переможний тачдаун у Кубку індички? Хто обеззброїв Крістофера Поллі? Я був у тому віці, коли віриш, що швидкі рефлекси й розумна обачність допомагають долати більшість перешкод.
Я думав про мову, якою ми говорили. Те, що я чув, було не зовсім розмовною американською англійською, але й чимось архаїчним теж не було. Але то була й не англійська-англійська фільмів в IMAX, де гобіти, ельфи й чарівники говорять, мов члени парламенту. То була така англійська, якої можна очікувати, коли читаєш злегка осучаснену чарівну казку.
А ще був я.
Я сказав, що не можу віддати їм свій возик, бо дорога неблизька, а в мене старенька собака. Якби я розмовляв з кимось із Сентрі, то сказав би: «Бо мені далеко йти». Я сказав: «Знак червоного черевичка», а не «Хатина з вивіскою, на якій червоний черевичок». І не назвав вагітну «мем», як звернувся б до неї у своєму рідному містечку. Я назвав її «пані», і це слово злетіло з моїх уст цілком невимушено. На думку знову спала лійка, що наповнюється зорями. Я подумав, що тепер одна з цих зір — я сам.
Подумав, що стаю частиною казки.
Пошукавши поглядом Радар, я зрозумів, що її нема, і жахнувся. Я опустив держаки возика та обернувся. Вона була на двадцять ярдів позаду, накульгувала так швидко, як тільки могла, висолопивши набік язика.
— Боже, маленька, пробач!
Я відніс її до возика, сплівши руки під животом і не торкаючись болючих задніх лап. Дав їй попити з її кухлика, нахиливши, щоб вона могла випити скільки забажає, а потім почухав за вухами: