Вовки раптово змовкли, а в мене знову виникла стійка асоціація: хтось вирубив підсилювач, виставлений на позначку «11». І подумалося, що в цьому світі ніхто не розпізнає таке відсилання до фільму «Це “Spinal Tap”». Чи будь-якого іншого фільму.
— Мабуть, хмари повернулися, — сказав я. — Вони ж розходяться, правда?
Він повільно похитав головою:
— Ні. Відколи з’явився він. Тут дощить, принце Чарлі, але майже ніколи не світить сонце.
— Господи Ісусе, — промовив я.
— Ще один принц, — відповів Вуді, знову широко всміхаючись. — Принц миру, якщо вірити Біблії шрифтом Брайля, яку приніс мені Адріан. Чи наситився ти? Це означає…
— Я знаю, що це означає. Авжеж, я ситий.
Він підвівся:
— Тоді ходи, сядемо біля вогнища. Нам треба поговорити.
Я пішов за ним до двох крісел у маленькій вітальні. Радар подалася за нами. Вуді навпомацки пошукав Катріону, знайшов її та підняв. Вона лежала в нього на руках, як хутряний палантин, доки він не поклав її на підлогу. Кицька з погордою зиркнула на мою собаку, зневажливо махнула хвостом і неквапливо пішла геть. Радар лягла між двох крісел. Я виділив їй своєї курятини, але вона з’їла зовсім трохи. А тепер вдивлялася у вогонь, неначе розгадувала його таємниці. Я думав спитати Вуді, як він тепер поповнюватиме запаси харчів, коли все містечко Узбережжя евакуювалось, але вирішив не питати. Боявся, що він скаже: «Гадки не маю».
— Хочу подякувати вам за вечерю.
Він лише відмахнувся.
— Ви, мабуть, дивуєтеся, що я тут роблю, — продовжив я.
— Зовсім ні. — Сягнувши рукою вниз, він погладив Радар по спині. А потім звернув два шрами, які колись були очима, до мене. — Твоя собака помирає, і не можна гаяти ані хвилини, якщо ти намірився досягти того, для чого сюди прийшов.
10
З повним шлунком, у безпеці цегляного будинку, тимчасово не чуючи вовків і гріючись біля вогню, я потроху розслаблявся. Відчував задоволення. Та коли він сказав, що Радар помирає, я сів рівно.
— Не обов’язково. Вона стара, у неї артрит у стегнах, але вона не…
Я згадав асистентку ветеринара, яка сказала, що здивується, якщо Радар доживе до Гелловіну, і замовк.
— Я сліпий, але решта чуттів працюють навдивовижу добре як на такого стариганя. — У його голосі була доброта, і від цього слова ставали жахливими. — Власне, слух став ще гостріший, ніж завше. У палаці в мене були коні й собаки. У дитинстві та юності я завжди гасав з ними на природі й усіх їх дуже любив. Я знаю, як вони звучать, коли виходять на останній поворот дороги додому. Прислухайся! Заплющ очі й прислухайся!
Я так і зробив. У каміні часом тріскали галузки. Десь цокав годинник. Надворі знявся легкий вітер. І я чув Радар: вона вдихала повітря зі свистом і видихала з хрипом.
— Ти прийшов поставити її на гномон.
— Так. А ще є золото. Маленькі золоті кульки, як пташиний послід. Зараз воно мені не потрібне, але містер Боудітч казав, що згодом я…
— Забудь про золото. Навіть дістатися до гномона… і використати його… це вже досить небезпечне завдання для такого юного принца, як ти. І ризик Хани. У часи Боудітча її тут не було. Може, ти й проберешся повз неї, якщо будеш обережний… і везучий. У такій справі не можна легковажити везінням. Що ж до золота… — він похитав головою. — Це ще ризикованіше. Добре, що зараз воно тобі не потрібне.
Хана. Я подумки занотував ім’я й відклав на потім. А негайно хотів дізнатися про інше.
— А чому з вами все гаразд? Окрім сліпоти, звісно. — Щойно слова зірвалися з моїх уст, я негайно пошкодував, що вимовив їх, і захотів забрати назад. — Вибачте. Це я щось не те ляпнув.
Він усміхнувся:
— Не вибачайся. Між сліпотою і сіризною я щоразу обирав би сліпоту. Я цілком добре пристосувався. Завдяки Адріанові тепер навіть можу читати вигадані історії. От сіризна — це повільна смерть. Дихати стає дедалі важче. Нікчемна плоть поглинає обличчя. Тіло стуляється. — Він здійняв руку, стиснуту в кулак. — Отак.
— Так буде з Дорою?
Він кивнув, хоча й не мусив. Запитання було дитяче.
— Скільки в неї часу?
Вуді похитав головою:
— Неможливо сказати. Перебіг повільний і в усіх відбувається по-різному, але не припиняється. У цьому весь жах.
— А якщо вона піде? Туди, куди йдуть інші?
— Не думаю, що піде, і навряд чи це має значення. Щойно почнеться, бігти наввипередки не вдасться. Це як знесилювальна хвороба. Від неї помер Адріан?
Я припустив, що йому йдеться про рак.
— Ні, від інфаркту.
— А. Трохи болю — і все. Краще, ніж сіризна. Повертаючись до твого запитання, колись давно… Адріан казав, що так починаються казки в тому світі, звідки він родом.
— Так. Саме так. І те, що я тут бачу, дуже схоже на ті казки.
— Як і те, що відбувається там, звідки ти прийшов, я певен. Це все казки, принце Чарлі.
Завили вовки. Вуді провів пальцями по своїй книжці зі шрифтом Брайля, згорнув її та поклав на столик біля свого крісла. Я подумав: «А як він потім знайде місце, на якому закінчив читати?» Повернулася Катріона, стрибнула йому на коліна, замуркотіла.
— Колись давно, в країні Емпіс та місті Лілімар, до якого ти прямуєш, жила собі королівська родина з тисячолітньою історією. Більшість — не всі, але більшість — правили добре й мудро. Та настали жахливі часи, й майже всю ту родину було вбито. Замордовано.
— Лія мені трохи розповідала. Ну, через Фаладу. Казала, що її батьки загинули. То були король і королева, так? Бо вона сказала, що вона принцеса. Наймолодша.
Він усміхнувся:
— Саме так, наймолодшенька. Вона тобі розказувала, що її сестер винищили?
— Так.
— А про братів?
— Що їх теж убили.
Зітхнувши, він погладив кицьку й подивився на вогонь. Я впевнений, він відчував тепло, а може, й бачив трохи… так, як дивишся на сонце з заплющеними очима й бачиш червоне, свою підсвічену кров. Він розтулив рота, неначе хотів щось казати, та потім знову стулив і злегка хитнув головою. Вовки вили вже десь зовсім поряд… і раптом стихли. Їхнє виття уривалося дуже моторошно.
— То була чистка. Ти знаєш, що це означає?
— Так.
— Але дехто з нас спромігся вижити. Ми втекли з міста, та Хана не хотіла його покидати, бо вона вигнанка з рідного краю, далеко на півночі. Через головну браму пробралося нас восьмеро. Могло бути дев’ятеро, але мій небіж Алоїзій… — і знову Вуді хитнув головою. — Восьмеро з нас уникли смерті в місті, і кров захищає нас від сіризни. Але нас переслідувало інше прокляття. Здогадаєшся яке?
Я здогадався:
— Кожен з вас втратив одне з чуттів?
— Так. Лія може їсти, але, як ти міг бачити, це для неї болісно.
Я кивнув, хоча він цього бачити не міг.
— Вона майже не відчуває смаку їжі і, як ти бачив, не говорить, крім як через Фаладу. Вона переконана, що його так можна обдурити, якщо він слухає. Не знаю. Може, вона й права. Може, він чує, і його це забавляє.
— Коли ви кажете «він»… — тут я замовк.
Вуді взяв мене за рукав і потяг до себе. Я нахилився до нього. Наблизивши губи до мого вуха, він зашепотів. Я чекав, що почую «Гогмагог», але він назвав не це ім’я. А сказав:
— Вбивця Польоту.
11
— Він міг би підіслати до нас найманих убивць, але не підсилає. Він дозволяє нам жити, тим, хто залишився, і життя — це вже достатнє покарання. Алоїзій, як я вже казав, не вибрався з міста. Еллен, Ворнер і Ґрета відібрали собі життя. Думаю, Йоланде ще жива, але вона збожеволіла і блукає. Як і я, вона сліпа, виживає здебільшого з доброти незнайомців. Я годую її, коли приходить, і погоджуюся з маячнею, яку вона верзе. Це небоги, небожі, кузени й кузини — близькі кревні. Стежиш за розповіддю?
— Так. — Я стежив. Більш-менш.
— Бертон став анахоретом, живе глибоко в лісі й постійно молиться за звільнення Емпісу, складаючи руки, яких не відчуває, коли стискає долоні разом. І не відчуває ран, якщо не побачить крові. Він їсть, але не відчуває, повний у нього шлунок чи ні.