— Ти повірив тому, що я тобі про них розповідав, Чарлі? Вір, бо інакше виникне спокуса залишитися надто довго, якщо не дійдеш до гномона.
— Ви розповідали, що Хана — велетка, а нічні солдати — живі мерці.
— Так, але чи повірив ти?
Я згадав здоровецьких тарганів і кроликів. Згадав червоного цвіркуна завбільшки майже з Катріону. Згадав Дору, в якої зникало обличчя, і Лію зі шрамом замість рота.
— Так, — відповів я. — Я всьому повірив.
— Добре. Не забудь показати Клаудії те, що я поклав тобі в наплічник.
Всадовивши Радар у возик, я відкрив наплічник. Угорі, м’яко поблискуючи в світлі нового хмарного дня, лежав позолочений кулак. Я подивився на двері цегляного будинку й побачив, що стукальце зникло. Підняв його і здивувався вазí.
— Боже мій, Вуді! Це щире золото?
— Так. Якщо тебе раптом охопить спокуса пройти повз гномон і потрапити в скарбницю, пам’ятай, що в тебе є ще й це — на додачу до всього, що Адріан здобув у палаці під час останнього візиту. Прощавай, принце Чарлі. Сподіваюся, тобі не доведеться користатися з Адріанової зброї. Але якщо потреба виникне, то не вагайся.
Розділ шістнадцятий
Шлях Королівства. Клаудія. Вказівки. Шумотвір. Монархи
1
Ми з Радар підійшли до розвилки, позначеної дороговказом, що показував на Шлях Королівства праворуч. Той, що позначав дорогу до Узбережжя, тримався тепер нещільно і вказував прямо вниз, наче Узбережжя під землею. Радар хрипко гавкнула, і я побачив, що з боку Узбережжя йдуть чоловік із хлопчиком. Чоловік спирався на милицю. Його ліва нога була обмотана брудною ганчіркою і щокілька кроків ледве торкалася землі. Я подумав, чи далеко він зайде на одній неушкодженій нозі. З хлопчика особливої допомоги не буде; він був маленький і ніс їхні пожитки в мішку, який перекладав з руки в руку, а іноді тягнув по дорозі. На розвилці вони зупинились і дивились на мене, коли я повертав праворуч і минав дороговказ.
— Пане, туди не йдіть! — гукнув хлопчик. — То дорога до міста з примарами!
Він був сірий, але не такий, як чоловік, що йшов з ним. Можливо, то були батько з сином, але годі було роздивитися подібність, бо чоловікове обличчя вже почало розпливатись, а очі потроху зникали.
Чоловік гупнув його по плечу й розтягнувся б на дорозі, якби хлопчик його не підхопив.
— Не чіпай, хай іде собі, — сказав чоловік. Голос у нього звучав розбірливо, але притлумлено, ніби зв’я´зки обгорнули паперовою серветкою. Я подумав, що зовсім скоро він сичатиме і дзижчатиме, як Дора.
Він кричав мені навздогін, і крик линув через відстань між двома дорогами, яка все збільшувалася. Йому, вочевидь, було боляче. Від гримаси болю розпливчасті риси стали ще жахливіші, але від наміру сказати своє слово він не відмовився:
— Здоров, цілий! Перед котрим з них твоя мати задерла спідниці, щоб у тебе чисте лице було?
Я гадки не мав, про що він говорить, тому промовчав. Радар іще раз кволо гавкнула.
— Тату, а то собака? Чи ручний вовк?
Відповіддю хлопцеві був ще один стусан у плече. А потім чоловік глузливо мені посміхнувся й показав рукою жест, який я прекрасно зрозумів. Очевидно, деякі речі незмінні, хоч у якому ти світі. Мені кортіло показати йому у відповідь американський варіант, але я стримався. Кривдити людей з інвалідністю — гівняне діло, навіть якщо ця людина з інвалідністю — сама гівнюк, лупить сина й зводить наклепи на твою матір.
— Крокуй гарно, цілий! — прокричав він глухим голосом. — Хай цей день стане для тебе останнім!
«Завжди приємно зустрічати дорогою милих людей», — подумав я і пішов далі. Невдовзі вони зникли з очей.
2
Шлях Королівства був цілком у моєму розпорядженні, і це давало мені прірву часу на роздуми… і зачудування.
Ось, наприклад, цілі люди — хто це такі? Авжеж, ось я, але я подумав, що, якби була книга перепису цілих людей, в ній я фігурував би з зірочкою біля прізвища, бо я не з Емпісу (принаймні ця частина світу звалася так; Вуді сказав, що Хана — велетень з краю під назвою Кретчі). Приємно було почути від Вуді запевнення — а він запевнив, — що я не посірію і не втрачу обличчя, бо, як сказав він, цілі люди мають імунітет проти сіризни. Це було вранці того дня за сніданком, і він відмовився говорити про це детальніше, бо, за його словами, в мене попереду довга дорога і треба вже вирушати. Коли я спитав про Вбивцю Польоту, він лише насупився і головою похитав. Знову повторив, що кузина Клаудія розповість більше, а поки що доведеться мені задовольнитися цим. Та все ж наводило на роздуми почуте від чоловіка на милиці: «Перед котрим з них твоя мати задерла спідниці, щоб у тебе чисте лице було?»
А ще я думав про постійно сіре небо. Принаймні в денний час воно було постійно сіре, але вночі хмари часом розступалися, пропускаючи місячне сяйво. Що своєю чергою, здавалось, активувало вовків. У небі висів не один місяць, а два, і це змусило мене замислитись: а де я зараз? Я прочитав удосталь наукової фантастики, щоб знати про ідею паралельних світів і мультивсесвіту, але в мене виникла думка, що коли я проходив те місце в підземному коридорі, де мій розум неначе відокремився від тіла, то міг опинитися взагалі на іншому рівні існування. Імовірність того, що я на планеті в далекій-далекій галактиці, до певної міри логічна — з огляду на два місяці. Але тут не іншопланетні форми життя, а люди.
Я подумав про книжку на тумбочці в містера Боудітча, на обкладинці якої лійка наповнювалася зорями. А що, як я знайшов дорогу в матрицю світу, про яку йшлося в тій книжці? (Я страшенно шкодував, що не поклав її в рюкзак разом з харчами, пігулками Радар і пістолетом Поллі.) Ця ідея навела мене на спогад про фільм, який я дивився з мамою і татом, коли ще був зовсім малий — «Нескінченна історія» він називався. Припустімо, Емпіс — як Фантазія в тому фільмі: світ, що постав з колективної уяви? То теж була юнґіанська перспектива? Звідки я мав знати, якщо навіть не знав, як правильно вимовляти прізвище цього кадра: Юнґ, Янґ чи Джунґ?
Я міркував про це все, але думками повертався до практичнішої проблеми: тата. Він уже дізнався, що я зник? Може, досі перебуває в невіданні (а кажуть, що невідання — це щастя), але, як і у Вуді, в нього може спрацювати інтуїція — я чув, що в батьків вона розвинена. Він міг спробувати зателефонувати, а коли я не відповів, то написати. Не отримавши відповіді, вирішив би, що я надто зайнятий шкільною фігнею. Але надовго цього не вистачить, бо він знає: я занадто відповідальний і відповів би, щойно звільнюся.
Мені дуже не подобалося думати про те, що він переживає, але я нічого не міг із цим удіяти. Я прийняв рішення. І до того ж — мушу це сказати, якщо хочу бути правдивим, — був радий, що я тут. Не скажу, що мені було весело, але так, я радів. Я хотів дізнатися відповіді на тисячі запитань. Хотів побачити, що там, за кожним новим підйомом і поворотом. Хотів побачити місто, яке хлопчик назвав примарним. Авжеж, мені було страшно. Я боявся Хани, нічних солдатів і людини чи іншої істоти, яку називають Вбивцею Польоту, а найбільше — Гогмагога. Але також я був на драйві. І ще Радар. Якщо є змога дати їй другий шанс, то я мав намір це зробити.
У тому місці, де я зупинився підобідати й перепочити, ліси підступали до дороги з обох боків. Живності я не бачив, але затінку було багато.
— Раді, хочеш корму?
Я сподівався, що хоче, бо вранці не нагодував її пігулками. Я відкрив рюкзак, вийняв бляшанку сардин, відкрив їх і нахилив до неї, щоб вона могла понюхати. Вона підняла носа, але не встала. Я бачив, що з її очей сочиться клейка рідина.
— Ходи, маленька, ти ж їх любиш.
Вона спромоглася зробити три-чотири кроки донизу похилим возиком, а потім задні лапи не витримали. Вона з’їхала з возика боком, голосно вискнувши від болю. Вдарилася боком об тверду землю і, хекаючи, підняла голову та подивилася на мене. Бік її морди був у землі. Боляче дивитися. Вона спробувала встати, але не змогла.