Я перестав роздумувати про цілих людей, сірих людей, навіть про батька. Усе це було втрачено. Я струсив з неї землю, взяв на руки й відніс до вузької трав’янистої смуги між дорогою та щільними скупченнями дерев. Поклав її на траву, погладив по голові й оглянув задні лапи. Переломів наче не було, але вона заскавчала і вишкірила зуби — не для того щоб укусити, а від болю, — коли я обмацував лапи високо вгорі. На дотик усе було гаразд, але я був певен, що на рентгені проявилися б набряклі від запалення суглоби.
Вона випила трохи води й з’їла одну-дві сардини… думаю, щоб мене потішити. У мене зник апетит, але я примусив себе трохи поїсти смаженої кролятини, яку поклала Дора, і два печива. Треба було підживити двигун. Коли я піднімав Радар — обережно — і переносив на возик, то чув хрипке дихання й відчував кожне ребро. Вуді сказав, що вона помирає, і він мав рацію, але я весь цей шлях пройшов не для того, щоб знайти свою собаку мертвою на Дориній тачці. Я взявся за держаки й рушив далі. Не бігом, бо знав, що так швидко видихаюсь, але швидким кроком.
— Тримайся. Завтра все може бути краще, тому тримайся, дівчинко, заради мене.
Я почув стукіт хвоста об возик, коли вона повиляла.
3
Хмари потемніли, поки я тягнув возик Шляхом Королівства, але дощу не було. От і добре. Сам я не боявся води з неба, але якщо Радар намокне, це може погіршити її стан, а накрити її особливо не було чим. А ще тягти возик стане важко чи навіть неможливо, якщо сильна злива перетворить дорогу на болото.
Десь через чотири-п’ять годин після того, як Радар прийняла пігулку, я піднявся на крутий пагорб і зупинився, частково щоб віддихатися, але здебільшого тому, що просто хотів роззирнутися. Земля переді мною відступала додолу, і я вперше чітко побачив вежі міста. У тьмяному світлі вежі похмуро відливали оливковим, як мильний камінь. Обабіч дороги, скільки око сягало, біг удалечінь високий сірий мур. До міста все ще було багато миль, і визначити висоту муру з такої відстані було неможливо, але мені здалося, що я бачу посередині гігантські ворота. «Якщо вони замкнені, — подумав я, — мені торба».
Дорога між будинком Вуді і тим місцем, де я зупинявся перепочити, звивалася й петляла, але до міської брами бігла рівно, як стрічка. За кілька миль попереду ліси почали відступати, і я побачив у зарослих бур’яном полях покинуті вози й ручні плуги. А ще помітив якийсь транспортний засіб, що прямував у мій бік. У мене добрий зір, але через багатомильну відстань годі було розібрати, що то таке. Я торкнувся руків’я револьвера містера Боудітча, не щоб перевірити, чи він на місці, а для самозаспокоєння.
— Раді? Ти в порядку?
Озирнувшись через плече, я побачив, що вона дивиться на мене з передньої частини возика. Це було добре. Я взявся за держаки й пішов далі. На руках уже виступив чималий врожай пухирів, і я багато віддав би за пару робочих рукавиць. Чорт, та навіть за пару мітенок. Принаймні дорога якийсь час ішла вниз.
Через милю-дві (вежі зникали за міським муром у міру того, як опускалася дорога) я знову зупинився. Тепер стало видно, що людина, яка їде в мій бік, сидить на завеликому триколісному велосипеді. Відстань між нами скорочувалась, і я побачив, що то жінка — і рухається вона з пристойною швидкістю. Вона була в чорній сукні, яка надималася навколо неї, і годі було знову не згадати «Чарівника країни Оз». Особливо чорно-білу частину на початку, коли Ельміра Ґульч їде на велосипеді під грізним небом Канзасу, щоб забрати песика Дороті й приспати його за те, що вкусив її. На багажнику триколісного велосипеда, що наближався, навіть був дерев’яний кошик, хоч і значно більший, ніж той, завбільшки з Тото, який стояв на багажнику велика міс Ґульч.
— Не бійся, Раді, — сказав я. — Вона тебе нікуди не забере.
Коли вона вже була близько, я зупинився і розім’яв руки, які пекло вогнем. Був готовий привітно розмовляти, якщо то саме та, про кого я думав, але також готовий був захищати себе й свою собаку, якщо то виявиться емпісаріанська версія Лихої відьми.
Жінка зупинилася, прокрутивши назад педалі велосипеда й здійнявши чималий фонтан куряви. Сукня перестала надиматись і мляво лягла вздовж тіла. Під сукнею в жінки були товсті чорні легінси й високі чорні черевики. Цій дамі Дорина зміна взуття була ні до чого. Обличчя в неї було рожеве від фізичних вправ, без жодного сліду сіризни. Якби мене примусили вгадувати, я сказав би, що їй за сорок чи п’ятдесят, але то був би лише здогад. В Емпісі час плине дивно, і процес старіння теж.
— Ви Клаудія, так? — спитав я. — Зачекайте, маю вам дещо показати.
Відкривши рюкзак, я дістав золоте дверне стукальце. Вона ледве кинула на нього погляд, кивнула й перехилилася через кермо. Руки в неї були обтягнуті шкіряними рукавичками, яким я гірко позаздрив.
— Я КЛАУДІЯ! МОЖЕШ НЕ ПОКАЗУВАТИ, МЕНІ НАСНИЛОСЯ, ЩО ТИ ПРИЙДЕШ! — Вона постукала по скроні й хрипко розсміялася. — СНАМ ДОВІРЯТИ НЕ МОЖНА, АЛЕ СЬОГОДНІ ВРАНЦІ Я ПОБАЧИЛА СНАБА! А ЦЕ ЗАВЖДИ ДО ДОЩУ ЧИ ТОВАРИСТВА! — Голос у неї був не просто гучний, а цілковито монотонний, як у лихого комп’ютера в фантастичному фільмі. Вона додала те, що я вже й так зрозумів: — Я ГЛУХА!
Жінка повернула голову. Волосся в неї було зібране в тугий вузол високо на голові, і я побачив би вухо, якби воно в неї було. Але його не було. Замість вуха був шрам, як у Лії на місці рота, а у Вуді — очей.
4
Вона підняла спідниці, злізла з триколісного велосипеда й великими кроками підійшла до возика, щоб глянути на Радар. Дорогою постукала по руків’ю револьвера 45-го калібру.
— БОУДІТЧА! Я ПАМ’ЯТАЮ! ЇЇ ТЕЖ ПАМ’ЯТАЮ!
Радар підняла голову, коли Клаудія погладила її, а потім почухала за вухами саме так, як любила Радар. Жінка нахилилася ближче, явно не боячись бути вкушеною, і принюхалася. Радар лизнула їй щоку.
Клаудія повернулася до мене обличчям:
— ВОНА ПЕКЕЛЬНО ХВОРА!
Я кивнув. Не було сенсу заперечувати.
— АЛЕ МИ ЇЇ ПОСТАВИМО НА НОГИ! ВОНА ЇСТЬ?
Я покрутив рукою, маючи на увазі «трохи».
— Ви можете читати по губах? — я торкнувся своїх губ і показав на її.
— НІКОЛИ ОСОБЛИВО НЕ ВЧИЛАСЯ! — прогорлала вона. — НЕМА З КИМ ПРАКТИКУВАТИСЬ! ДАМО ЇЙ ЯЛОВИЧОГО БУЛЬЙОНУ! ЙОГО ВОНА ПОЇСТЬ, БОЖЕ МИЛИЙ! ВІН ЇЇ ВІДЖИВИТЬ! ХОЧЕШ ПОКЛАСТИ ЇЇ В МІЙ КОШИК? МОЖЕ, ПОЇДЕМО ШВИДШЕ!
Я не міг їй сказати, що боюся розтривожити хворі задні лапи Радар, тому лише головою похитав.
— ГАРАЗД, АЛЕ ХУТЧІШ ЗА МНОЮ! ДО ТРЬОХ ДЗВОНІВ ЛИШИЛОСЯ МАЛО! КІНЕЦЬ ДНЯ! Є Ж ТІ РОЗТРИКЛЯТІ ВОВКИ, ТИ ЗНАЄШ!
Вона прокрутила свій великий трайк — сидіння було на висоті щонайменше п’яти футів од землі — по колу, а тоді вибралася на нього. Педалі крутила повільно, дорога була досить широка, щоб я йшов поряд із нею. Так нам з Радар не довелося ковтати її пилюку.
— ЧОТИРИ МИЛІ! — монотонним голосом прокричала вона. — ЮНАЧЕ, ТЯГНІТЬ ЖВАВІШЕ! Я ПОЗИЧИЛА Б ВАМ СВОЇ РУКАВИЧКИ, АЛЕ У ВАС ЗАВЕЛИКІ РУКИ! КОЛИ БУДЕМО В УКРИТТІ, ДАМ ВАМ ХОРОШУ МАЗЬ! МІЙ ВЛАСНИЙ РЕЦЕПТ, МАЗЬ НЕПЕРЕВЕРШЕНА, ЧОРТ ЗАБИРАЙ! РУКИ У ВАС УЖЕ ГЕТЬ РОЗТЕРТІ!
5
Коли ми наблизилися до будинку Клаудії, вже спускалася темрява, а я був майже вбитий. Порівняно з двома днями тягання Дориного возика тренування з американського футболу — легкотня. Попереду, може, за милю-дві далі дорогою, я бачив початок передмістя, хоча це слово тут навряд чи годиться — то були хатини, такі як у Дори, але з розбитими дахами. На початку вони стояли віддалік одна від одної, мали невеличкі подвір’я чи городи, але в міру наближення до міського муру забудова ставала дедалі щільніша. З жодного комина не здіймався дим. Дороги й вулиці подекуди позаростали бур’янами. Якийсь транспорт — я не міг роздивитись, який саме, — застиг, перекривши головну дорогу. Спочатку я подумав, що то довга підвода для перевезення вантажів. А коли ми наблизилися, то вирішив, що може бути автобус. І показав пальцем.
— ТРОЛЕЙБУС! — гримнула Клаудія. — ВІН ТАМ ДАВНЕНЬКО! ТЯГНИ, ЮНАЧЕ! НАПРУЖ КАКАЛЬНИЦЮ!