Зрештою вона підвела погляд і прорекла:
— РИЗИК!
Я кивнув.
— ВУДІ РОЗПОВІВ ТОБІ, ЯК ІТИ І ЩО РОБИТИ?
Я знизав плечима й написав: «Пересуватися тихо».
Вона пирхнула — так, наче це була аж ніяк не корисна інформація.
— НІЯК НЕ ПЕРЕСТАНУ НАЗИВАТИ ТЕБЕ ЮНАКОМ ЧИ ЮНИМ ПРИНЦОМ, ХОЧА В ТОБІ Є ЩОСЬ ВІД ПРИНЦА! ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ?
Великими літерами я вивів: «ЧАРЛІ РІД».
— ШАРЛІ?
Майже. Я кивнув.
З ящика біля печі вона взяла дровиняку, відчинила дверцята, запхнула її туди, грюкнула дверцятами. Повернулася на місце, сплела руки на колінах, обтягнутих сукнею, і нахилилася над ними. Вираз обличчя в неї був серйозний.
— ЗАВТРА ТОБІ БУДЕ ПІЗНО ВИРУШАТИ У СВОЇЙ СПРАВІ, ШАРЛІ, ТОЖ ДОВЕДЕТЬСЯ ПЕРЕБУТИ НІЧ НА СКЛАДІ — ЦЕ ТРОХИ ВІДДАЛІК ОД ГОЛОВНОЇ БРАМИ! ТАМ ЧЕРВОНИЙ ФУРГОН БЕЗ ПЕРЕДНІХ КОЛІС. ЗАПИСУЙ!
Я записав: «Склад, червоний фургон б/коліс».
— ДОБРЕ! ВІН БУДЕ ВІДЧИНЕНИЙ, АЛЕ ВСЕРЕДИНІ Є ЗАСУВ! ЗАМКНИСЯ НА НЬОГО, ЯКЩО НЕ ХОЧЕШ ТОВАРИСТВА ОДНОГО-ТРЬОХ ВОВКІВ! ЗАПИШИ!
«Замкнути на засув двері».
— БУДЬ ТАМ, ДОКИ НЕ ПОЧУЄШ РАНКОВИЙ ДЗВІН! ОДИН УДАР! БРАМА МІСТА БУДЕ ЗАЧИНЕНА, АЛЕ ЇЇ ТИ ВІДЧИНИШ ІМЕНЕМ ЛІЇ! ТІЛЬКИ ЇЇ ІМ’Я! ЛІЯ З РОДУ ҐАЛЛІЄНІВ! ЗАПИСУЙ!
Я записав «Лія з роду ґалеонів». Вона жестом попросила блокнот, щоб подивитися, що я там накремзав, насупилась і взяла в мене олівець. Викреслила «ґалеонів» і написала вгорі «Ґаллієнів».
— ТЕБЕ В ТВОЄМУ КРАЇ НЕ ВЧИЛИ ПРАВИЛЬНО ПИСАТИ, ХЛОПЧЕ?
Я знизав плечима. «Галеон», «Ґаллієн» — особливої різниці нема. А якщо місто покинуте, то хто мене почує і впустить?
— ЗАЙДИ У ВОРОТА ДУЖЕ СКОРО ПІСЛЯ РАНКОВОГО ДЗВОНА, БО ДОРОГА В ТЕБЕ ПОПЕРЕДУ ОЙ ЯКА НЕБЛИЗЬКА! — Вона потерла чоло і стурбовано глянула на мене. — ЯКЩО ПОБАЧИШ ПОЗНАЧКИ АДІ, ВСЕ МОЖЕ БУТИ ДОБРЕ! ЯКЩО НІ, ПОВЕРТАЙСЯ, БО ЗАБЛУКАЄШ! ТАМ ЛАБІРИНТ ВУЛИЦЬ! КОЛИ СТЕМНІЄ, ТИ ВСЕ ЩЕ БЛУКАТИМЕШ У ТІЙ ПЕКЕЛЬНІЙ ДІРІ!
«Вона помре, якщо я не поверну її до життя!» — написав я.
Прочитавши, вона тицьнула мені блокнот назад.
— ЧИ ДОСТАТНЬО СИЛЬНО ТИ ЇЇ ЛЮБИШ, ЩОБ ПОМЕРТИ РАЗОМ З НЕЮ?
Я похитав головою. Клаудія здивувала мене сміхом, що пролунав майже як музика. Я подумав, що це маленький залишок її голосу, яким він був до того, як прокляття прирекло її на вічну тишу.
— НЕБЛАГОРОДНА ВІДПОВІДЬ, АЛЕ ТІ, ХТО ВІДПОВІДАЄ БЛАГОРОДНО, МАЮТЬ ЗВИЧАЙ ПОМИРАТИ МОЛОДИМИ, ОБКАЛЯВШИ СОБІ ШТАНИ! БАЖАЄШ ВИПИТИ ЕЛЮ?
Я похитав головою. Вона встала, покопирсалася в холодній коморі (я припустив, що то комора) і вийшла з білою пляшкою. Витягла корок з дірочкою (мабуть, щоб напій «дихав») і зробила довгий ковток. А після цього лунко відригнула. І знову сіла, затиснувши пляшку між колін.
— ЯКЩО ПОЗНАЧКИ НА МІСЦІ, ШАРЛІ, — АДРІАНОВІ ПОЗНАЧКИ — ЙДИ ЗА НИМИ ЯКНАЙХУТЧІШ І ТИХО! ЗАВЖДИ ТИХО! НА ГОЛОСИ, ЯКІ МОЖЕШ ПОЧУТИ, НЕ ЗВАЖАЙ, БО ТО ГОЛОСИ МЕРТВИХ… І ГІРШИХ ЗА МЕРТВИХ!
«Гірших за мертвих»? Мені не сподобалося, як це прозвучало. До речі, про звук: дерев’яні коліщата Дориного возика тарабанитимуть по вуличній бруківці. Може, Радар якусь частину шляху пройде сама, а далі я понесу її на руках?
— ТИ МОЖЕШ ПОБАЧИТИ ДИВНІ РЕЧІ… ЗМІНИ У ФОРМАХ РЕЧЕЙ… АЛЕ НЕ ЗВЕРТАЙ УВАГИ! ЗРЕШТОЮ ТИ ПРИЙДЕШ ДО ПЛОЩІ З ВИСОХЛИМ ФОНТАНОМ!
Я подумав, що той фонтан я вже, мабуть, бачив — на портреті Клаудії та Лії, який показував мені Вуді.
— НЕПОДАЛІК Є ВЕЛИЧЕЗНИЙ ЖОВТИЙ БУДИНОК З КОРИЧНЕВИМИ ВІКОННИЦЯМИ! ПОСЕРЕДИНІ — ПАСАЖ! ЦЕ ХАНИН БУДИНОК! В ОДНІЙ ЙОГО ПОЛОВИНІ ЖИВЕ ХАНА! ДРУГА ПОЛОВИНА — КУХНЯ, ДЕ В ХАНИ ТРАПЕЗИ! ЗАПИСУЙ!
Я записав, а вона, взявши блокнот, намалювала пасаж із вигнутим дахом. Над ним зобразила метелика з випростаними крильцями. Як на замальовку це було дуже гарно.
— СХОВАЙСЯ, ШАРЛІ! РАЗОМ ЗІ СВОЄЮ СОБАКОЮ! ВОНА ПОВОДИТИМЕТЬСЯ ТИХО?
Я кивнув.
— ХАЙ ТАМ ЩО СТАНЕТЬСЯ?
Щодо цього я певності не мав, але знову кивнув.
— ДОЧЕКАЙСЯ ДВОХ ДЗВОНІВ! ЗАПИСУЙ!
«2 дзвони», — занотував я.
— ТИ МОЖЕШ ПОБАЧИТИ ХАНУ НАДВОРІ ДО ДВОХ ДЗВОНІВ! АБО НІ! АЛЕ ТИ ПОБАЧИШ ЇЇ, КОЛИ ВОНА ПІДЕ НА КУХНЮ ОБІДАТИ! САМЕ ТОДІ ПРОЙДИ КРІЗЬ ПАСАЖ ЯКНАЙШВИДШЕ! ЗАПИСУЙ!
Я подумав, що таке мені записувати ні до чого — я не збирався проводити поблизу Хани багато часу, якщо вона така страхітлива, як я чув; але очевидно було, що Клаудія дуже непокоїться за мене.
— ГНОМОН ТРОХИ ДАЛІ, НЕДАЛЕКО! ТИ ЗРОЗУМІЄШ — ЧЕРЕЗ ШИРОКІ ДОРІЖКИ! ПОКЛАДИ ЇЇ НА ГОДИННИК І ПРОКРУТИ ЙОГО НАЗАД! РУКАМИ! І ПАМ’ЯТАЙ: ЯКЩО КРУТНЕШ УПЕРЕД, ТИ ЇЇ ВБ’ЄШ! ТІЛЬКИ САМ НА НЬОГО НЕ ЗАХОДЬ! ЗАПИСУЙ!
Я записав, але тільки для того, щоб її потішити. Я читав «Щось лихе насуває» і знав, як небезпечно крутити сонячний годинник не в той бік. Чого Радар не потрібно було, то це постаріти.
— НАЗАД ПОВЕРТАЙСЯ ТАК САМО, ЯК ЗАЙШОВ! АЛЕ СТЕРЕЖИСЯ ХАНИ! У ПАСАЖІ ПРИСЛУХАЙСЯ, ДЕ ВОНА!
Я підняв руки й похитав головою: «Не розумію».
Клаудія понуро всміхнулася.
— ТА ВЕЛИКА СУЧКА ПІСЛЯ ЇДИ ЛЯГАЄ ПОДРІМАТИ! А ВОНА ХРОПЕ! ТИ ЦЕ ПОЧУЄШ, ШАРЛІ! ЦЕ ЯК ГРІМ!
Я підняв два великі пальці.
— ВЕРТАЙСЯ ШВИДКО! ДОРОГА ДАЛЕКА, В ТЕБЕ БУДЕ МАЛО ЧАСУ! НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО БУТИ ЗА БРАМОЮ, КОЛИ ПРОЛУНАЮТЬ ТРИ ДЗВОНИ, АЛЕ НЕВДОВЗІ ПО ТОМУ ТРЕБА ПОКИНУТИ ЛІЛІМАР! ДО ТЕМРЯВИ!
Я написав у блокноті: «Нічні солдати?» — і показав їй. Клаудія змочила губи в елі. Й подивилася похмуро.
— ТАК! ВОНИ! А ТЕПЕР ЗАКРЕСЛИ!
Я закреслив і показав їй.
— ДОБРЕ! ЩО МЕНШЕ ГОВОРИТИ ЧИ ПИСАТИ ПРО ЦИХ ВИРОДКІВ, ТО КРАЩЕ! ПЕРЕНОЧУЙ У САРАЇ З ЧЕРВОНИМ ФУРГОНОМ ПЕРЕД НИМ! ІДИ ЗВІДТИ, КОЛИ ПОЧУЄШ РАНКОВИЙ ДЗВІН! ПОВЕРТАЙСЯ СЮДИ! ЗАПИШИ!
Я записав.
— ЦЕ ВСЕ, — сказала Клаудія. — А ТЕПЕР ЛЯГАЙ СПАТИ, БО ТИ НАПЕВНО СТОМИВСЯ, А ЗАВТРА ЧЕКАЄ ДАЛЕКА ДОРОГА!
Кивнувши, я нашкрябав у блокноті слова. Підняв його однією рукою, а другою взяв за руку її. Великими літерами на папері було виведено «ДЯКУЮ».
— НЄ, НЄ, НЄ! — Вона стиснула мою руку, піднесла її до зашерхлих губ і поцілувала. — Я ЛЮБИЛА АДІ! НЕ ЯК ЖІНКА ЧОЛОВІКА, А ЯК СЕСТРА БРАТА! СПОДІВАЮСЯ ЛИШЕНЬ, ЩО НЕ ВІДПРАВЛЯЮ ТЕБЕ НА СМЕРТЬ… АБО ГІРШЕ!
Я усміхнувся й показав їй два великі пальці догори, намагаючись донести, що зі мною все буде в порядку. Звісно, в порядку нічого не було.
7
Не встиг я поставити інші питання — у мене їх було багато, — завелися вовки. Багато вовків, вили на всю горлянку. Я побачив місячне сяйво, що просочувалося між двох дощок, які трохи розійшлись, і в стіну будинку щось гупнуло з такою силою, що вся конструкція затремтіла. Радар загавкала й зіп’ялася на лапи, нашорошивши вуха. Знову гупнуло, потім утретє, потім двічі поспіль. З полиці впала пляшка, і я відчув запах розсолу.
Я витяг револьвер містера Боудітча, думаючи: «Вони дмухатимуть і дмухатимуть, доки її хатка не розлетиться».
— НЄ, НЄ, НЄ, — прогриміла Клаудія. У її очах танцювали веселі бісики. — ХОДИ ЗІ МНОЮ, ШАРЛІ, ПОБАЧИШ, ЩО ПРИНІС АДРІАН!
Відсунувши оксамитову завісу, вона поманила мене всередину. У великій кімнаті був порядок, чого не скажеш про її спальню. Я б не наважився назвати Клаудію неохайною в її приватному помешканні, проте… а знаєте, насправді б наважився. Дві зіжмакані клаптикові ковдри були відкинуті на ліжку. Штани, сорочки й спіднє, схоже на бавовняні панталони й натільні сорочки, були розкидані по підлозі. Клаудія ногами відкидала речі з дороги, ведучи мене вглиб кімнатки. Мене менше цікавило те, що вона має мені показати, ніж наступ вовків надворі. А це таки був наступ, бо удари в стіну її хисткого дерев’яного будиночка тепер майже не припинялися. Я боявся, що атака триватиме, навіть якщо хмари затулять місяць. Вовки були збуджені й жадали крові.