Вона відчинила двері, за якими відкрилася кімнатка завбільшки з шафу, де стояв компостний туалет, що, безумовно, походив з мого світу.
— СРАЛЬНИК! — оголосила вона. — У РАЗІ, ЯКЩО ТОБІ ВНОЧІ ЗАХОЧЕТЬСЯ ДО ВІТРУ! НЕ БІЙСЯ МЕНЕ РОЗБУДИТИ, Я СПЛЮ, ЯК ТА КАМЕНЮКА!
Я не сумнівався, бо ж вона ще й глуха, як каменюка. Але якщо вовки прорвуться всередину, туалет мені не знадобиться. Ні сьогодні, ні взагалі. На слух здавалося, що їх там десятки і всі вони йдуть на прорив, поки Клаудія проводила мені екскурсію будинком.
— А ТЕПЕР УВАГА СЮДИ!
Долонею Клаудія зсунула панель біля туалету. Усередині лежав автомобільний акумулятор з наліпкою «ACDelco». До клем кріпилися затискачі. Проводи тяглися до якогось конвертера струму. З конвертера виходив ще один провід, під’єднаний до звичайного на вигляд вимикача. Клаудія широко всміхалася.
— ЦЕ АДРІАН ПРИНІС! А БІСОВІ ВОВКИ НЕНАВИДЯТЬ!
«Боягузи приносять подарунки», — подумав я.
Вона клацнула вимикачем. І раптом повітря розірвав такий оглушливий рейвах, наче купу автомобільних клаксонів підсилили в п’ятдесят-сто разів. Я затулив вуха руками, боячись, що оглухну так само, як Клаудія. Через десять-п’ятнадцять довжелезних секунд вона знову натиснула на вимикач. Я обережно відкрив вуха. Радар у великій кімнаті гавкала як ненормальна, але вовки стихли.
— ШІСТЬ КОЛОНОК! ЦІ УЙОБКИ ТІКАЮТЬ ДО ЛІСУ ТАК, НАЧЕ В НИХ ХВОСТИ ПІДПАЛЕНІ! ЯК ТОБІ, ШАРЛІ? ДОСИТЬ ГУЧНО БУЛО?
Я кивнув і постукав долонями по вухах. Ніщо на світі не змогло б довго витримувати такий звуковий обстріл.
— ЖАЛЬ, ЩО Я НЕ ЧУЮ! — виголосила Клаудія. — АЛЕ ВІДЧУВАЮ ЗУБАМИ! ХА!
Блокнот і олівець досі були в мене. Я написав і підняв: «А що буде, коли здохне акумулятор?»
Замислившись, вона всміхнулась і поплескала мене по щоці.
— Я ДАЮ ТОБІ ХАРЧ І ДАХ НАД ГОЛОВОЮ, А ТИ ПРИНЕСЕШ МЕНІ ЩЕ ОДИН! СПРАВЕДЛИВИЙ ОБМІН, ЮНИЙ ПРИНЦЕ? Я КАЖУ «ТАК»!
8
Спав я біля печі, як у Дори. Лежати й прокручувати в голові своє становище тієї ночі не вийшло: Клаудія дала мені стос рушників замість подушки, і я вирубився одразу, як голова їх торкнулась. А через дві секунди — за відчуттями — вона вже трясла мене за плече, щоб розбудити. На ній було довге пальто з аплікацією у вигляді метеликів, теж Дорина робота.
— Що? — простогнав я. — Дайте поспати.
— НЄ, НЄ, НЄ! — Навіть глуха, вона прекрасно зрозуміла, що я сказав. — ВСТАВАЙ, ШАРЛІ! У ТЕБЕ ПОПЕРЕДУ ДОВГА ДОРОГА! ПОРА ВИРУШАТИ! ДО ТОГО Ж Я ХОЧУ ТОБІ ДЕЩО ПОКАЗАТИ!
Я спробував лягти, але вона мене знову потягла на себе й посадила.
— ТВОЯ СОБАКА ЧЕКАЄ! Я НА НОГАХ УЖЕ ГОДИНУ ЧИ Й БІЛЬШЕ! СОБАКА ТЕЖ! ВОНА ОТРИМАЛА ЩЕ ОДНУ ДОЗУ МАЗІ Й ПОЖВАВІШАЛА! САМ ПОДИВИСЯ!
Радар стояла в неї за спиною, махала хвостом. Побачивши, що я дивлюся, вона тицьнулася носом мені в шию і лизнула в щоку. Я встав. Ноги боліли сильно, руки й плечі — ще сильніше. Я зробив оберти руками, потім з десяток разів знизував плечима вперед, як на розминці під час досезонного футбольного тренування.
— ЗРОБИ СВОЇ РАНКОВІ СПРАВИ! КОЛИ ВИЙДЕШ, Я ДАМ ТОБІ ЩОСЬ ТЕПЛЕ ПОЇСТИ!
Я пішов у маленьку вбиральню, де вона залишила мені тазик теплої води й брусок твердого жовтого мила. Я помочився, вмився, вимив руки. На стіні висів квадратик дзеркала, не більший за дзеркало заднього огляду в машині. Було воно в подряпинах і плямах, та коли я нахилився ближче, то роздивився себе. Випроставшись, я розвернувся, щоб уже йти, але потім придивився уважніше. Чи то мені здалося, чи моє каштанове волосся трохи посвітлішало. Таке бувало влітку, після днів, проведених на сонці, але тут не було сонця, тільки низько навислі хмари. Вони розступалися лише вночі, й крізь них просвічувало сяйво місяця.
Я вирішив, що це просто гра світла олійної лампи й затуманеного уламка дзеркала. Коли я вийшов, Клаудія дала мені товсту скибку хліба, в яку була загорнута подвійна порція яєчні-бовтанки. Я поглинув сніданок, як голодне вовчисько (не знаю, каламбур це чи ні).
Клаудія простягла мені мій наплічник:
— Я ПОКЛАЛА ТОБІ ВОДУ Й ХОЛОДНИЙ ЧАЙ! ПАПІР З ОЛІВЦЕМ ТЕЖ, ПРО ВСЯК! ВОЗИК, ЯКИЙ ТИ ТЯГНУВ, ЗАЛИШИТЬСЯ ТУТ!
Я похитав головою і пантомімою показав, як підіймаю держаки.
— НЄ, НЄ, НЄ! ЗАБУДЬ ПРО НЬОГО ДО ТОГО ЧАСУ, КОЛИ ПОВЕРНЕШСЯ З МОЇМ ТРИКОЛІСНИМ!
— Я не можу взяти ваш велосипед!
Вона відвернулась і не чула.
— ШАРЛІ, ВИХОДЬ! СКОРО СВІТАНОК! ТАКЕ ВИДОВИЩЕ НЕ МОЖНА ПРОПУСКАТИ!
Я пішов за нею до дверей у надії, що вона не відчинить їх перед зграєю ненажерливих вовків. Але їх там не було, а з боку міста, яке хлопчик на дорозі назвав містом з примарами, хмари розступились, і я побачив розсип зірок. Біля Шляху Королівства стояв Клаудіїн великий трайк. У кошику на багажнику був м’який білий квадрат тканини, схожої на фліс, і я зрозумів, що саме там має їхати Радар. Я усвідомлював, що їхати на велосипеді буде легше й швидше, ніж тягти возик із Радар. Але було в ньому щось навіть краще.
Нахилившись, Клаудія піднесла лампу до величезного переднього колеса.
— ЇХ ТЕЖ ПРИНІС АДІ! ГУМА! Я ПРО НЕЇ ЧУЛА, АЛЕ НІКОЛИ НЕ БАЧИЛА! МАГІЯ З ТВОГО СВІТУ, ШАРЛІ, ТИХА МАГІЯ!
Це мене переконало. Можна не переживати через те, що тверді колеса деренчатимуть по бруківці.
Я показав на велик. На себе. Погладив себе по грудях над серцем.
— Я поверну, Клаудіє. Обіцяю.
— ТИ ПОВЕРНЕШ ЙОГО МЕНІ, ЮНИЙ ПРИНЦЕ ШАРЛІ! НЕ СУМНІВАЮСЯ!
Вона погладила мене по спині, а потім розкуто ляснула по дупі, нагадавши цим тренера Гаркнесса, коли той відправляв мене грати в захисті чи на заміну.
— А ТЕПЕР ПОГЛЯНЬ НА ЦЕ ЯСКРАВЕ НЕБО!
Я подивився. Зорі поблякли, і небо над містом Лілімар набуло прегарного персикового відтінку. Може, в тропіках бувають такі кольори, коли заповідається на світанок, але я такого ніколи не бачив. Радар сиділа між нами, піднявши голову, й нюхала повітря. Якби з очей у неї не сочилася рідина, а тіло так не схудло, я б міг подумати, що з нею все в повному порядку.
— На що ми дивимося?
Клаудія не відповіла, бо не бачила, що я говорю. Її погляд був звернений до міста, де здіймалися вежі й три високі шпилі, чорні на тлі посвітлілого неба. Навіть здаля мені не подобався вигляд тих скляних шпилів. Формою вони нагадували якісь обличчя, що дивляться на нас. Я намагався себе переконати, що це ілюзія, така сама, як широко розтулений рот у дуплі старого дерева чи хмара, подібна до дракона, але не допомагало. Навіть близько не допомагало. Мені в голову заповзла непрохана думка (дурнувата, звісно), що місто — це сам Гогмагог: розумне, пильне, лихе. Від думки про те, щоб наблизитися до нього, проймав дрож; думка про те, що треба назвати Ліїне ім’я, аби пройти в браму, жахала.
«Містер Боудітч ходив туди і повернувся, — сказав я собі. — Ти теж зможеш».
Але сумніви не полишали.
А потім озвався дзвін, однією тривалою лункою залізною нотою: ДОН.
Радар звелася на лапи й зробила крок на звук.
— ПЕРШИЙ ДЗВІН, ШАРЛІ?
Здійнявши один палець, я кивнув.
А поки звук ще висів у повітрі, стало відбуватися щось значно неймовірніше за гігантського таргана чи великого червоного цвіркуна: небо над тісним скупченням халуп і хатин за межами міста потемніло, наче ролет на вікні не опускався, а підіймався. Я взяв Клаудію за руку, на мить злякавшись, що дивлюся на якесь дивне затемнення — не сонця чи місяця, а самої землі. А коли звук дзвона розтанув удалині, темрява розламалася на десять тисяч тріщинок денного світла, що пульсували й змінювалися. Я бачив кольори — чорний і золотавий, білий і помаранчевий, найглибший відтінок королівського пурпуру.
То були метелики монархи, кожен завбільшки з горобця, але такі тендітні й ефемерні, що ранкове світло просвічувало крізь них, а не тільки навколо.