— СЛАВА ЕМПІСУ! — закричала Клаудія і здійняла обидві руки до висхідного потоку життя навколо нас. Той потік затьмарив лінію міського обрію, затулив собою обличчя, які, мені здалося, я бачив. — СЛАВА ҐАЛЛІЄНАМ! НАЙ ПРАВЛЯТЬ ВОНИ ЗНОВУ І НА ВІКИ ВІЧНІ!
Викрикувала вона гучно, але я майже не чув. Був загіпнотизований. Ще ніколи в житті я не бачив видовища, що було б таким химерно-сюрреалістичним і прекрасним водночас. Метелики затемнили небо, пролітаючи над нами. Бог знає, куди вони мандрували. І відчуваючи вітер від їхніх крилець, я зрештою змирився — повністю й цілковито — з реальністю цього іншого світу. Емпісу. Я прийшов зі світу вигадок.
А це — реальність.
Розділ сімнадцятий
Покидаючи Клаудію. Згадуючи Дженні. Ніч на складі. Брама. Місто з примарами
1
Радар досить охоче вмостилася в кошику, вистеленому флісом, хоча в неї стався напад кашлю, який мені не сподобався. Ми з Клаудією чекали, доки він ослабне і зрештою вщухне. Подолом сукні Клаудія постирала рідину з очей Радар і боків морди, а потім глянула на мене дуже серйозним поглядом:
— НЕ МАРНУЙ ЧАСУ, ШАРЛІ, ЯКЩО ХОЧЕШ ЇЇ ВРЯТУВАТИ!
Я кивнув. Вона поривчасто мене обняла, а потім відпустила і взяла за плечі:
— БЕРЕЖИ СЕБЕ! МЕНІ СУМНО БУДЕ ПОБАЧИТИ ТЕБЕ БЕЗ НЕЇ, АЛЕ ЩЕ СУМНІШЕ НЕ ПОБАЧИТИ ТЕБЕ ВЗАГАЛІ! ТИ ВЗЯВ ТІ ВКАЗІВКИ, ЯКІ Я ТОБІ ДАЛА?
Я показав великі пальці догори й постукав себе по задній кишені.
— НЕ КОРИСТУЙСЯ РЕВОЛЬВЕРОМ У МІСТІ Й НАВІТЬ НА ПІДСТУПАХ ДО НЬОГО!
Кивнувши, я приклав палець до губ: «Цсс».
Вона скуйовдила мені волосся і всміхнулася:
— НА ВСЕ ДОБРЕ ТОБІ, ЮНИЙ ПРИНЦЕ ШАРЛІ!
Я виліз на трайк і вмостився на сидінні. Після мого велосипеда враження було таке, наче сиджу на вежі. Щоб розкрутити педалі, довелося докласти м’язових зусиль, та щойно триколісний покотився, стало легко. Я озирнувся і махнув. Клаудія помахала у відповідь. І послала мені повітряний поцілунок.
Біля покинутої вагонетки я ненадовго спинився. Одне колесо відлетіло, і вона перехнябилася. На дерев’яному борті ближче до мене виднілися старі подряпини від кігтів і висохлі краплі старезної крові. «Вовчики», — подумав я.
Всередину зазирати не став.
2
Дорога була рівна, і просувався я в непоганому темпі. Подумав, що до складу, про який казала Клаудія, доберуся задовго до темряви. Небо знову захмарилося; земля під низько навислими хмарами була порожня, без тіней. Монархи відлетіли туди, де проводять свої дні. Цікаво стало, чи побачу я їхнє повернення до місця ночівлі біля міста. Можливо, вовки не підходять до будинків і споруд за межею міського муру після настання темряви, але перевіряти це, ризикуючи життям, я не хотів. Своїм життям чи Радар.
До середини ранку я почав проминати перші будинки й хатини. Трохи далі по дорозі, де перший об’їзний шлях утворював перехрестя зі Шляхом Королівства, вторований ґрунт закінчувався і починався настил з подрібненого каменю. Загалом я б віддав перевагу твердій ґрунтовій дорозі, бо вона здебільшого рівна. А в дорожньому настилі траплялися ями, які мені доводилося обминати. Високий трайк утримував рівновагу, поки я їхав прямо, але викручувати кермо було ризиковано. На кількох таких поворотах я відчув, як задні колеса втрачають контакт із землею. Я компенсував це, нахиляючись ліворуч, як тоді, коли на своєму велику завертав за ріг вулиці, але не полишала впевненість, що навіть від помірно різкого повороту ця штука перекинеться на бік, скільки не нахиляйся. Витримати падіння я б зміг, а от щодо Радар не був певен.
Будинки були порожні. Вікна витріщалися. Ворони — не гігантські, але величенькі — походжали з хазяйським виглядом по зарослих подвір’ях, дзьобаючи насіння чи вишукуючи щось блискуче. Траплялися й квіти, але вигляд у них був блідий і чомусь не такий, як треба. Виноград чіпкими пальцями тримався за стіни похилих халуп. Я минув дивну перехняблену споруду з колись потинькованим фасадом, і крізь це облущене облицювання прозирав вапняк, що теж осипався. Обертові двері звисали, прочинені, й від цього вхід видавався ротом мерця. На перемичці над дверима було зображено великий кухоль пива, такий вицвілий, що намальоване в ньому пиво скидалося на сцяки. Над кухлем збляклими розмашистими літерами бордового кольору було слово «СТЕРЕЖИСЯ». Поряд була крамниця — мабуть, судячи з вигляду. На дорозі перед нею валялося розбите скло. Пам’ятаючи про гумові шини триколісного, я об’їхав бите скло далеким гаком.
Трохи далі — будівлі тепер були по обидва боки вулиці, стояли майже впритул, але між ними були вузенькі темні проходи — ми проїжджали в місці, де так сильно смерділо, наче з каналізації, що я ледь стримав блювотний рефлекс і затамував дух. Радар теж цей сморід не сподобався. Вона тривожно заскімлила й засовалася, від чого трайк трохи гойднувся. Раніше я думав зупинитись і щось пожувати, але той сопух змусив мене передумати. То не був запах гнилої плоті, але щось явно протухло, цілком і повністю.
«Смердючий дикий травостій», — подумав я, і цей рядок навіяв спогади про Дженні Шустер. Як ми сиділи з нею під деревом, спираючись спинами на стовбур дерева в пістрявому затінку. Вона була в пошарпаній старій жилетці, своїй фірмовій, а на колінах тримала книжку в паперовій обкладинці. Називалася книжка «Г. Ф. Лавкрафт. Вибране», а Дженні читала мені вірш із циклу «Гриби з Юґґота». Пам’ятаю, як він починався: «У тому місці темно, порохняво, загублено у плетиві старих провулків під причалами». І зненацька причина, чому це місце так мене налякало, вималювалася дуже чітко. Ще багато миль відділяло мене від Лілімара — хлопчик-біженець назвав його містом з примарами, — але вже тут усе було якось неправильно, і я не розумів би цього свідомо, якби Дженні не познайомила мене з творами Лавкрафта, коли ми ще були в шостому класі, занадто малі й вразливі для таких жахіть.
Ми з Дженні здружилися завдяки книжкам у той період, коли тато ще цілий рік пиячив, а потім покинув, і то був перший рік його тверезості. Вона була мені дівчиною-другом, а не просто дівчиною, бо це геть різне.
— Ніколи не зрозумію, чого ти з нею тусиш, — якось сказав Берті. Я думаю, він ревнував, але й спантеличення було щире. — Ти з нею типу лижешся? Взасос? Обмінюєтеся слиною?
Ми не цілувалися, я так йому й сказав. Пояснив, що в цьому плані вона мене не цікавить.
— А в якому плані цікавить? — самовдоволено всміхнувся Берті.
Я міг йому розказати, але це його спантеличило б ще більше. Так, справді, у Дженні не було того, що Бердмен називав «тілом, яке хочеться досліджувати». В одинадцяти- і дванадцятирічних дівчаток починають з’являтися перші натяки на округлі форми, але Дженні спереду була пласка, як дошка, і пряма аж до низу. Вона мала кістляве обличчя, вічно сплутане мишачо-буре волосся, а ходила, як журавель. Інші дівчатка, звісно, глузували з неї. Чирлідеркою, королевою зустрічі випускників чи зіркою вистави класу вона не стала б ніколи, а якщо їй такого хотілося — або, може, схвалення дівчат, які кльово тусили й фарбувалися тінями для повік, — вона цього не показувала. Я не певен, чи вона взагалі коли-небудь відчувала тиск однолітків, бодай на грам. Вона не вдягалася як готка, носила джемпери з прикольною жилеткою зверху, носила до школи ланчбокс із Ханом Соло, але мислила, як готи. Обожнювала панк-гурт «Дед Кеннедіз», могла цитувати діалоги з фільму «Таксист» і любила оповідання та вірші Г. Ф. Лавкрафта.
Вона, я і ГФЛ здружилися ближче до кінця мого темного періоду, коли я все ще по-дурному чудив з Берті Бердом. Одного дня в шостому класі на уроці англійської обговорення повернуло до творів Р. Л. Стайна. Я читав одну його книжку — «Чи можеш ти зберегти таємницю?», так вона називалась — і вирішив, що вона мегадурна. Так я і сказав, а потім додав, що хотів би почитати щось по-справжньому страшне, а не фейково страшне.
Після уроку до мене підійшла Дженні:
— Слухай, Ріде. Ти боїшся незрозумілих слів?