8
Оскільки я випереджав графік, то відчув (понадіявся), що можу трохи перебути в затишку цієї арки, сподіваючись, що дощ перестане. Я не хотів виймати Радар з кошика під зливою, навіть попри ковдру, якою міг її вкрити. Та як довго триватиме це «трохи»? П’ятнадцять хвилин? Двадцять? І як це визначити? Я звик дивитися час на екрані телефона й гірко шкодував за годинником містера Боудітча. Дійшло, коли я стояв, втупившись у стіну дощу, який лупив по покинутій діловій вулиці, що в мене залежність від телефона, і крапка. Тато мав примовку про різні комп’ютерні штуки: тільки-но людина звикне ходити на милиці, то без неї вже пересуватися не зможе.
Крамниці вишикувалися вздовж дальнього боку сухого каналу. Здавалося, це були такі заклади, куди могли вчащати заможні люди, як старовинна версія Родео-драйв чи району Оук-стріт у Чикаго. Зі свого місця я міг прочитати одну позолочену (авжеж, не всуціль золоту) вивіску, на якій було написано «ВЗУТТЄВА КРАМНИЦЯ ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ». Там були вітрини, з яких давно вибили скло. Численні дощі зігнали осколки у водостічні канави. А посеред вулиці, скручений, наче тіло нескінченної змії, лежав кабель контактної мережі тролейбуса.
На бруківці одразу за аркою, під якою ми сховалися, щось було вигравіювано. Я став навколішки, щоб краще роздивитися. Більшу частину напису було збито, як крила та обличчя метеликів, та коли я провів пальцями по початку й кінцю, то здалося, що можу розібрати склади ЛЯ та ҐА. Літери між ними могли бути які завгодно, але я подумав, що, можливо, цей головний шлях, який за муром називався Шляхом Королівства, всередині перетворювався на Шлях Ґаллієнів. Хай як, дорога вела навпростець до високих будівель і зелених веж центру міста. Три шпилі тяглися вище за інші. Їхні скляні вершини зникали у хмарах. Я не знав, чи то був королівський палац, так само як не знав, чи залишки літер колись утворювали напис «Шлях Ґаллієнів», але вирішив, що це цілком імовірно.
Щойно я вирішив, що треба вже потроху рухатися вперед, хай навіть промокнемо, дощ трохи стих. Я перевірив, чи добре накрита Радар — ніщо ніде не стирчало, крім кінчика носа й задніх лап, — виліз у сідло і повільно покрутив педалі через висохлий канал. А дорогою загадувався, чи перетинаю міст над річкою Румпа, про який розповідав мені Вуді.
9
Крамниці були вишукані, але щось із ними було не так. Не лише тому, що їх покинули чи на певному етапі в далекому минулому розграбували мародери (може, самі жителі Лілімара, які тікали з міста, коли наповзла сіризна). Навколо них витало щось більш невловне… і жахливе, бо воно нікуди не поділось. І досі відбувалося. Споруди видавалися досить міцними, навіть після вандалів, але чомусь були якісь спотворені, наче потужна сила витягла їх із попередньої форми й вони так і не змогли повністю до неї повернутися. Коли я дивився просто на них — «ВЗУТТЄВА КРАМНИЦЯ ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ», «КУЛІНАРНІ РАДОЩІ», «ЦІКАВІ СКАРБИ», «КРАВЦІ ДОМУ…» (кінець напису збили, неначе якусь скверну), «СПИЦІ ТА КОЛЕСА», — вони здавалися нормальними. Якщо можна було назвати нормальним щось у потойбічності Іншосвіту. Та коли я звертав усю увагу на прямий шлях по широкій вулиці, то бічним зором бачив, як з ними щось відбувається. Прямі кути сповзали у вигини. Вітрини без шибок, здавалося, рухались, наче очі примружувалися, щоб ліпше мене роздивитися. Літери ставали рунами. Я переконував себе, що це просто моя уява таке видає на стрьомі, але впевненості не мав. В одному точно був упевнений: після настання темряви я тут бути не хочу.
На одній перехресній вулиці величезна кам’яна ґарґулья лежала на проїжджій частині й витріщалася на мене донизу головою. Її безгубий рот був розтягнений, оголюючи пару рептилячих іклів і щербатий сірий язик. Я об’їхав її широкою дугою й зітхнув з полегкістю, коли той моторошний погляд знизу вгору лишився позаду. Раптом за моєю спиною щось тихо гупнуло. Я озирнувся й побачив, що ґарґулья впала на бік. Може, її зачепило заднє колесо велосипеда, порушивши хистку рівновагу, яку вона зберігала багато років. А може, й ні.
Так чи так, вона знову на мене витріщалася.
10
Палац (якщо то був він) наближався. Споруди обабіч нього мали вигляд таунхаусів. Колись вони, поза сумнівом, були розкішні, та тепер поволі розпадалися. Балкони обвалилися. Каретні ліхтарі, що прикрашали вишукані кам’яні доріжки, або попадали на землю, або їх позбивали. Самі доріжки позаростали мерзенним на вигляд коричневувато-сірим бур’яном. Проміжки між кам’яними будинками душила кропива. Спробуй пройти там — і вона пошматує твою шкіру на стрічки.
Знову припустив сильний дощ. На той час ми вже були біля розкішніших будинків, зі скла й мармуру, з широкими сходами (вцілілими) та вигадливими портиками (здебільшого потрощеними). Я попросив Радар триматися, ми вже напевно десь неподалік, але говорив тихим голосом. Попри зливу, в роті було сухо. Але й на думку не спало підняти голову і напитися дощу, бо я не знав, що то за дощ і як він на мене подіє. Тут жахливо. Цей край був охоплений заразою, і я не хотів її ще й напитися.
Втім, дещо, як мені здалося, було добре. Клаудія сказала, що я можу заблукати, але поки що дорога вела прямо. Якщо жовтий будинок Хани та гномон — біля величного конгломерату будівель, над якими вивищуються три шпилі, то Шлях Ґаллієнів приведе мене простісінько туди. Я вже міг роздивитися в тому великому скупченні величезні вікна. Не вітражні, як у соборах, але мерехтливі, насиченого зеленого відтінку, що нагадав мені опори зовнішніх воріт. І ту мерзенну водойму.
Роздивляючись вікна, я ледь не проґавив ініціали містера Боудітча, виведені на середині кам’яного стовпа, до якого вгорі був прикручений болт із кільцем — імовірно, конов’язі. Цілий ряд таких стовпчиків, схожих на тупі зуби, вишикувався перед гігантською сірою будівлею з крутими сходами й десятком дверей, але без жодного вікна. Стовпчик з ініціалами АБ був останній у ряду, а далі звужена вулиця відгалужувалася ліворуч. Перекладина літери А була стрілкою, яка вказувала на той вузький проїзд, уздовж якого вишикувались інші безликі кам’яні будівлі, громаддя у вісім-десять поверхів заввишки. Я міг уявити, що колись там кишіло емпісаріанськими бюрократами, які працювали на користь королівства. Я майже бачив, як вони діловито сновигають туди-сюди, в будівлі й назад, у довгих чорних сюртуках і сорочках з високими комірами, як чоловіки (в уяві вони всі були чоловіки) на ілюстраціях до романів Дікенса. Я не знав, чи була в котрійсь із цих будівель розташована королівська тюрма, але чимось вони всі нагадували мені тюрму.
Я зупинився, роздивляючись перекладину А у вигляді стрілки. Палац був прямо попереду, але стрілка вказувала мені вбік від нього. Питання було ось у чому: продовжувати рух уперед чи піти за стрілкою? В мене за спиною, в кошику під ковдрою, що невдовзі промокне наскрізь, знову зайшлася кашлем Радар. Я мало не знехтував стрілкою і не поїхав прямо, подумавши, що завжди зможу повернутись, якщо потраплю в глухий кут абощо, а потім згадав два застереження Клаудії. По-перше, якщо слідувати позначкам містера Боудітча, все буде добре (може бути добре, ось що вона насправді сказала, але не чіпляймося до слів). А по-друге, що в мене попереду, за її словами, чортячо довгий шлях. Але якщо піду тим самим шляхом, то він буде чортячо короткий.
Зрештою я вирішив довіритися Клаудії та містерові Боудітчу. Розвернув трайк туди, куди вказувала стрілка, і покрутив педалі.
«Там лабіринт вулиць», — сказала Клаудія. Вона не помилялась, а ініціали містера Боудітча — його знаки — вели мене вглиб цього лабіринту. Нью-Йорк логічний; у Чикаго є дрібка логіки; Лілімар був геть нелогічний. Таким я уявляв собі Лондон за часів Шерлока Голмса та Джека-Різника (наскільки мені було відомо, він і досі такий). Деякі вулиці були широкі, вздовж них росли безлисті дерева, під якими годі вкритися від дощу. Деякі вулиці були вузькі, а в одній ледве проходив велосипед. На тій вулиці нам принаймні трохи вдалося врятуватися від потоку небесної води, бо двоповерхові будинки нависали над вулицею, мало не торкаючись один одного. Подекуди видно було тролейбусні дроти: деякі мляво висіли без натягу, але здебільшого вони валялися на землі.