В одному вікні я розгледів кравецький манекен без голови, в шапці блазня з дзвіночками на шиї та встромленим у груди ножем. Якщо це було чиєсь уявлення про жарти, то нічого смішного. Після першої години я геть втратив лік поворотам ліворуч і праворуч, які зробив. В одному місці довелося проїхати крізь залитий водою підземний перехід, у якому звук коліс велосипеда, що хлюпотіли в стоячій воді, відлунював від стін шепітливим сміхом: ха … хаа … хааа.
Деякі позначки від негоди так вицвіли, що їх насилу можна було роздивитися. Якби я втратив прокладений ними шлях, довелося б вертатися назад або ж орієнтуватися на три шпилі гаданого палацу, а я не знав, чи вдасться мені це. На довгих відрізках будівлі, що оточували мене зусібіч, цілковито заступали його собою. Занадто легко уявлялося, як я блукаю в цьому плетиві вулиць до двох дзвонів… потім до вечірніх трьох… а потім тривожуся через нічних солдатів. Та тільки під цим дощем, чуючи за спиною постійний кашель, я думав, що до настання ночі Радар буде мертва.
Двічі я проминув діри-провалля, які навскісно поринали в темряву. Над ними віяло смердючими протягами й витав шепіт голосів, про які попереджала Клаудія. З другої діри смерділо сильніше, а шепіт був гучніший. Я не хотів уявляти нажаханих містян, які сховались у величезних підземних бункерах і загинули там, але уява була сильніша за мене. Насправді не уявляти було неможливо. Так само як неможливо було повірити, що цей шепіт — не голоси їхніх привидів.
Я не хотів тут бути. Я хотів додому, в свій несхиблений світ, де єдині безтілесні голоси лунають з моїх «EarPods».
На одному розі вулиці я побачив щось подібне до ініціалів містера Боудітча на ліхтарному стовпі — або то могла бути просто пляма давньої крові. Я зліз із велосипеда, щоб роздивитися. Так, то була його позначка, але вона вже майже зникла. Я не наважився стерти з неї воду і бруд, побоюючись видалити повністю, тому нахилився так близько, що ледь не торкався знаку носом. Перекладина літери А вказувала праворуч, я був у цьому впевнений (майже). Коли я повернувся до трайка, Радар вистромила носа з-під ковдри й заскавчала. Одне її око було заплющене, заклеєне від виділень. Друге, напівприкрите, дивилося кудись назад. Глянувши в той бік, я почув крок — цього разу напевно. І помітив блискавичний рух. Можливо, майнули поли довгого одягу — наприклад, мантії, — коли той, хто був у нього вбраний, звернув за ріг на відстані кількох вулиць звідти.
— Хто там? — гукнув я і одразу ж затулив рота долонями. «Тихо, тихо будь», — так мені наказували всі, з ким я познайомився. Значно тихішим голосом, майже напівпошепки, я додав: — Покажися. Якщо ти друг, я теж можу бути другом.
Ніхто не показався. Але я й не сподівався. І опустив руку на руків’я револьвера містера Боудітча.
— Якщо ти не друг, я маю зброю і скористаюся нею, якщо доведеться. — Щирий блеф. Про це мене теж попереджали. Наполегливо. — Чуєш мене? Тобі ж краще, незнайомцю, якщо ти мене чуєш.
Я говорив зовсім не так, як було мені притаманно, і вже не вперше. Я говорив радше як персонаж книжки чи фільму. Здавалося, ще трохи — й почую від себе щось типу: «Мене звати Ініґо Монтоя. Ти вбив мого батька. Готуйся до смерті».
Радар знову закашлялася, її охопило тремтіння. Я заліз на велосипед і поїхав у той бік, куди показувала нова стрілка. Вона вивела мене на зигзагоподібну вулицю, вимощену бруківкою і чомусь обрамлену діжками, здебільшого перевернутими.
11
Я невпинно слідував за ініціалами. Декілька були майже такі самі ясні, як той день, коли він їх намалював, але більшість зблякли, від колишніх позначок залишилися самі примари. Ліворуч і праворуч, праворуч і ліворуч. Ані трупів, ані скелетів давно померлих я не бачив, але сморід розкладу стояв майже скрізь, а іноді знову накочувало відчуття, що будівлі хитро змінюють форму.
Подекуди я їхав через калюжі. В інших місцях вулиці затопило повністю, і великі колеса трайка розтинали каламуть, занурюючись ледь не по ковпаки. Дощ ослабнув до мжички, а потім вщух повністю. Я гадки не мав, чи далеко ще до жовтого будинку Хани. Без телефона й сонця в небі з відчуттям часу в мене був повний триндець. Я все чекав, коли пролунають два дзвони і сповістять про полудень.
«Заблукав, — подумав я. — Заблукав, джіпіесу нема, я нізащо не встигну вчасно. Пощастить, якщо до темряви виберуся з цього божевільного плетива».
А потім я перетнув маленьку площу зі статуєю посередині — то була жінка з відбитою головою, — і зрозумів, що знову бачу три шпилі. Тільки тепер я дивився на них збоку. Тоді мене осяяло, і ця думка пролунала в голові (абсурдно, але правда) голосом тренера Гаркнесса, який навчав баскетболу й бейсболу. Тренера Гаркнесса, який великими кроками міряв бічні лінії, червонопикий, з великими плямами поту, що розпливалися під пахвами білої сорочки, яку він завжди вдягав у вечір матчів, ідучи за потоком своєї команди й пронизливо викрикуючи: «Задні двері, задні двері, чорт забирай!»
Чорний хід.
Ось куди вів мене слід з ініціалів містера Боудітча. Не до парадного входу в цю колосальну центральну споруду, якою, поза всіляким сумнівом, закінчувався Шлях Ґаллієнів, а за неї. Я поїхав через площу ліворуч, сподіваючись знайти його ініціали на одній з трьох вулиць, що вели від неї, і таки знайшов, на стіні потрощеної скляної будівлі, яка колись, певно, була теплицею. Тепер стіна палацу була праворуч від мене, і так — позначки вели мене далі й далі довкола нього. Я вже бачив високий вигнутий край кам’яної кладки за головними корпусами.
Я став швидше крутити педалі. Наступна позначка вказувала мені праворуч, уздовж широкого бульвару — чи то пак того, що в кращі часи було широким бульваром. Колись він, може, був супер-пупер, але тепер дорожнє покриття було потріскане, подекуди розбите до гравію. Посередині тяглася занедбана алея. У бур’янах росли величезні квіти з жовтими пелюстками й насичено-зеленими серединками. Я затримався, щоб роздивитись одну таку квітку, яка звісилася на проїжджу частину на довгому стеблі, та коли простягнув до неї руку, пелюстки стулилися з клацанням за кілька дюймів од пальців. Потекла якась біла рідина. Я відчув тепло. І квапливо відсмикнув руку.
Трохи далі, можливо, за чверть милі звідти, я побачив три навислі гостроверхі дахи, по одному обабіч того бульвару, яким я їхав, і ще один, який, здавалося, був одразу за ним. Вони були того самого жовтого кольору, що й голодні квіти. Прямо переді мною бульвар вливався в іншу площу, з висохлим фонтаном посередині. Фонтан був велетенський і зелений, з обсидіановими тріщинами, що зміїлися то тут, то там на дні чаші. «ЗАПИСУЙ, ПРИНЦЕ ШАРЛІ», — постійно наказувала Клаудія, і для певності я зазирнув у свої нотатки. Сухий фонтан — «пташка». Величезний жовтий будинок уздовж дороги — «пташка». Сховатися — дві «пташки». Я сховав аркуш у бічну кишеню наплічника, щоб не намокнув. Зробив це бездумно, але згодом мав причину відчути вдячність за те, що він там, а не в кишені. Так само як і телефон.
Я повільно поїхав до площі, потім швидше — до фонтана. Цоколь у нього був заввишки вісім футів, не менше, і товстий, як стовбур дерева. Хороша схованка. Я зліз з велосипеда і обережно визирнув з-за цоколя. Попереду, не більш ніж за п’ятдесят ярдів від фонтана, стояв будинок Хани… чи будинки. Між собою вони з’єднувалися пофарбованим на жовто коридором над центральним пасажем, як ті естакади, що їх можна побачити по всьому Міннеаполісу. Загалом домівка ще та.
І Хана була надворі.
Розділ вісімнадцятий
Хана. Звивисті доріжки. Жахіття в басейні. Сонячний годинник нарешті. Небажана зустріч
1
Схоже, Хана вийшла надвір, коли вщух дощ, мабуть, щоб насолодитися ясним днем, що потроху випогоджувався. Вона привільно розсілася на величезному золотому троні, під смугастим червоно-блакитним навісом. Навряд чи, подумалось мені, золото на троні є просто покриттям, і вже точно не стразами було коштовне каміння, що густо вкривало спинку й підлокітники. Мені спало на думку, що, якби на тому троні всадовилися король і/або королева Емпісу, вони здавалися б сміховинно маленькими, а от Хана не просто заповнила його собою — її огрядна дупа ще й випирала з обох боків між золотими підлокітниками і королівськими пурпуровими подушками.