— Зараз, дівчинко, зараз, — обіцяв я, сподіваючись, що все вийде, бо це її єдиний шанс… і він же спрацював для містера Боудітча, правда ж? Але навіть після велетки й русалоньки мені важко було в це повірити.
Я переступив кілки й пройшов через сонячний годинник. Він був кам’яний і розділений на чотирнадцять секторів. «Ну от, тепер знатиму, скільки тут триває день», — подумав я. В центрі кожного сектора був вирізьблений якийсь простий символ, затертий, але досі розбірливий: два місяці, сонце, рибина, пташка, свиня, віл, метелик, бджола, сніп пшениці, дерево, оголений чоловік і оголена вагітна жінка — символи життя. А коли я проходив повз високий стовп у центрі, то чув «клац-клац-клац-клац» очей-маятників на обличчі сонця, коли вони рухались туди-сюди, відраховуючи час.
Я переступив короткі кілки на дальньому боці, притискаючи Радар до себе. Її язик безвольно звисав з рота, коли вона невпинно кашляла. Її час і справді спливав.
Я подивився на сонячний годинник і на ініціали містера Боудітча. Перекладина літери А була зображена у вигляді трохи вигнутої стрілки, яка вказувала праворуч, а це означало, що, коли я поверну сонячний годинник — якщо зможу, — він рухатиметься проти годинникової стрілки. Наче правильно. Я сподівався на це. Бо якщо це не так, то я пройшов увесь шлях лише для того, щоб убити свою собаку, зробивши її ще старшою.
Я чув якийсь шепіт, але не звертав на нього уваги. Думав лише про Радар, тільки про неї і знав, що треба робити. Я нахилився і обережно поклав її на сектор з вирізьбленим снопом пшениці. Вона спробувала підняти голову, але не змогла. Поклала її боком на камінь між лапами, дивлячись на мене єдиним здоровим оком. Тепер вона була надто слабка, щоб кашляти, і могла лише хрипіти.
«Хоч би все це було правильно, і, Господи, будь ласка, нехай це спрацює».
Я став навколішки й схопився за один із коротких кілків, якими був обтиканий сонячний годинник. Потягнув його однією рукою, потім обома. Ніщо не ворухнулось. Тепер Радар, задихаючись, хапала ротом повітря. Її бік піднімався й опускався, немов ковальський міх. Я сіпнув сильніше. Марно. Згадав футбольне тренування і те, як я виявився єдиним у команді, хто зміг не тільки відштовхнути футбольний манекен, а й перекинути його.
«Тягни, сучий сину. Тягни заради її життя!»
Я задіяв усе, що мав: ноги, спину, руки, плечі. Відчув, як кров ринула мені в напружену шию, в голову. Я мав поводитися тихо в Лілімарі, але не міг стримати низького гарчання від зусилля. Адже містеру Боудітчу вдалось це зробити? Я не розумів як.
І саме тоді, коли я вирішив, що нізащо не зрушу його з місця, відчув ледь помітний зсув праворуч. Я ніяк не міг тягти сильніше, але якимось чином це мені вдалось, аж у мене повипиналися всі м’язи рук, спини й шиї. Сонячний годинник почав рухатись. І тепер моя собака була не прямо переді мною, а на якусь крихту праворуч. Я перемістив вагу свого тіла в інший бік і почав штовхати щосили. Згадав, як Клаудія гукала мені, щоб я «напружив какальницю». І тепер я її точно напружував, і то так, що вона мало не виверталась.
Коли я зрушив годинник з місця, він почав легше обертатися. Перший кілок віддалився від мене, тож я вхопився за другий, наліг і чимдуж штовхонув. Коли й цей від’їхав, я вхопився за наступний. Це нагадало карусель у парку Кавано й те, як ми з Берті любили розкручувати її щосили, аж доки дітвора на ній не починала верещати від захвату і страху, а їхні матері здіймали ґвалт, вимагаючи, щоб ми негайно зупинили карусель, поки з неї хто-небудь не звалився.
Радар здолала третину кола… потім половину… а потім почала повертатись до мене. Тепер сонячний годинник обертався легко. Можливо, його механізм із часом засмітився, а від руху те засмічення зруйнувалось, однак я й далі смикав за кілки, перебираючи їх руками, наче видирався нагору по мотузці. Мені здалося, ніби Радар якось змінилась, але я думав, що сприймаю бажане за дійсне, аж доки сонячний годинник не підвіз її просто до мене. Обидва її ока були розплющені. Вона кашляла, але жахлива хрипота припинилась, і голова була піднята.
Сонячний годинник крутився дедалі швидше, і я перестав тягти за кілки. Я спостерігав за Радар на її другому колі й бачив, що вона намагається зіп’ястися на передні лапи. Її вуха стирчали, а не понуро звисали. Я присів навпочіпки, важко дихаючи, сорочка аж змокріла на грудях і боках, і спробував підрахувати, скількох обертів буде достатньо. Я зрозумів, що й досі не знаю, скільки ж їй років. Чотирнадцять? А може, навіть п’ятнадцять? Якщо кожне коло дорівнює року, то чотири оберти на сонячному годиннику — це було б добре. Після шостого вона повернеться в розквіт сил.
Коли Радар минала мене, я побачив, що вона не просто спирається на передні лапи, а сидить. А коли вона зробила коло втретє, я угледів те, у що ледве повірив: Раді почала повніти, набирати вагу. Вона ще не стала тією собакою, яка до смерті налякала Енді Чена, але була на шляху до цього.
Мене турбувало лиш одне: хоч я вже не сіпав за кілки, сонячний годинник розігнався не на жарт. На четвертому колі мені здалося, що Радар занепокоїлась. На п’ятому в неї з’явився переляканий вигляд, і коли вона мене минала, то на мене війнув вітер і аж здув із чола мокре від поту волосся. Треба було забирати її звідти. Якщо цього не зробити, доведеться милуватися видовищем того, як моя собака перетвориться на цуценя, а потім… зникне. Вгорі оте «клац-клац-клац-клац» очей-маятників на обличчі сонця перетворилось на «клацклацклацклац», і я знав, що якщо гляну туди, то побачу, як ті очі літають туди-сюди, доки не перетворяться на розмиту пляму.
Дивовижні дива можуть навертатися на думку в стресових ситуаціях. Мені пригадався один вестерн із TCM, який я дивився з татом, ще коли він пиячив. «Поні Експрес» — ось як він називався. Я згадав, як Чарльтон Гестон мчить стрімголов до самотньої застави, де на гачку висить мішок із поштою. Чарльтон схопив його на повному галопі, ані на мить не сповільнивши коня. І я збирався так само схопити Радар. Мені не хотілося кричати, тому я присів і розкинув руки, сподіваючись, що вона зрозуміє.
Коли сонячний годинник завершував ще один оберт, Радар мене побачила й підхопилась. Вітер від швидкого руху сонячного годинника ворушив її хутро, ніби її гладили невидимі руки. Якщо пропущу її (Чарльтон Гестон не пропустив поштовий мішок, але ж то в кіно), мені доведеться самому стрибнути на годинник, ухопити її й зіскочити. За цей час я можу втратити один із сімнадцяти своїх років, але іноді відчайдушні дії — єдино можливі.
Але вийшло так, що мені зовсім не довелось її хапати. Коли я поклав її на сонячний годинник, Раді навіть ходити самостійно вже не могла. Але після п’яти-майже-шести обертів вона перетворилась на абсолютно іншу собаку. Присіла, зігнувши свої нові потужні задні лапи, і стрибнула в мої простягнуті руки. Враження було таке, ніби в мене швиргонули мішок із цементом. Я гепнувся на спину разом з Радар, яка обома передніми лапами вперлась мені в плечі, божевільно розмахувала хвостом та облизувала моє обличчя.
— Припини! — прошепотів я, але ця команда не мала великої сили, бо я сміявся. А вона й далі мене облизувала.
Нарешті я сів і гарненько її оглянув. Вона була схудла до шістдесяти, а то й менше фунтів. А тепер важила десь вісімдесят або й дев’яносто. Хрип і кашель зникли. Виділення, засохлі на морді, також зникли, наче й не було. Сивина зійшла і з морди, і з чорного хутра на спині. Її хвіст, що раніше звисав обшарпаним прапорцем, тепер був пухнастий, товстий і аж зі свистом розсікав повітря, коли вона розмахувала ним туди й сюди. Найкращими ж були її очі — найнадійніший індикатор змін, спричинених сонячним годинником. Вони більше не були закислі й затуманені, ніби вона не розуміє, що там діється всередині неї чи зовні в світі.
— Погляньте на неї, — прошепотів я. До очей підступили сльози. — Ви тільки погляньте на неї.