4
Я обійняв її, потім підвівся. Мені навіть на думку не спало шукати золоті гранули. Я достатньо випробував долю для одного дня. Більш ніж достатньо.
Ця нова, поліпшена версія Радар аж ніяк не могла поміститися в кошик на задній частині триколісного велосипеда. Достатньо було погляду, щоб у цьому переконатись. І її повідця в мене теж не було. Він залишився дома в Клаудії, у возику Дори. Думаю, в глибині душі я вважав, що ця штука мені більше не знадобиться.
Я нахилився, обхопив долонями її морду й зазирнув у темно-карі очі:
— Тримайся поряд. І поводься тихо. Цить, Раді.
Ми вирушили назад тим самим шляхом, що йшли сюди. Я крутив педалі, а Радар підтюпцем трюхикала поряд. Я твердо вирішив не дивитись у басейн. Коли ми підійшли до кам’яного проходу, знову почався дощ. Здолавши половину проходу, я зупинився і зліз із велосипеда. Наказав Радар сісти й не сходити з місця. Повільно просуваючись, притискаючись спиною до замшілої стіни проходу, я прослизнув до його кінця. Радар спостерігала, але не рухалась — от розумничка. Я зупинивсь, угледівши золотий підлокітник бучно розприкрашеного трону. Зробив ще крок уперед, витяг шию і побачив, що трон порожній. Дощ лопотів по смугастому навісу.
Де ж Хана? В якій частині двосекційного будинку? І що вона робить?
На ці запитання в мене не було відповіді. Може, вона досі пожирала свій обід із чогось, що пахло свининою, хоча навряд чи нею було. Або ж пішла вже у свої апартаменти подрімати після ситної трапези. Мені здавалось, не настільки довго ми були відсутні, щоб припустити, ніби вона вже пообідала, — але це лише здогад. Останні епізоди — спочатку русалочка, потім сонячний годинник — були напружені.
З того місця, де стояв, я чітко бачив висохлий фонтан прямо перед собою. Він міг би послугувати нам чудовим укриттям, якби вдалось дістатися туди непоміченими. Якихось п’ятдесят ярдів, але коли я уявляв, що буде, якщо нас схоплять на відкритій місцевості, ця відстань здавалась набагато більшою. Я прислухався, чи не лунає звідкись оглушливий голос Хани, гучніший навіть за Клаудіїн, але скрізь було тихо. А шкода, бо кілька куплетів оди «гострому гарпуну» стали б мені в пригоді для визначення її дислокації. Однак ось про що я дізнався в місті Лілімар, населеному привидами: гіганти ніколи не співають тоді, коли ти цього хочеш.
Між тим, таки треба було щось вирішувати, і мій вибір був: спробувати прорватися до фонтана. Я повернувся до Радар і вже зібрався був вилізти на велосипед, аж раптом ліворуч від кінця проходу почувся сильний грюкіт. Радар здригнулась, із глибини її грудей почало пробиватися глухе гарчання. Я схопив її, перш ніж воно перетворилось на залп гавкоту, і нахиливсь до неї:
— Тихо, Радар, заспокойся.
Я чув Ханине бурмотіння — щось нерозбірливе, — а потім пролунало ще одне приголомшливе пердіння. Тепер мені було зовсім не смішно, бо вона поволі брела повз вхід у цей тунель. Якби вона кинула погляд праворуч, то ми з Радар ще могли б притулитися до стінки і злитися з півтемрявою, але навіть якщо Хана підсліпувата, громіздкий триколісник Клаудії неможливо не помітити.
Я витяг револьвер містера Боудітча і тримав напоготові. Якби вона рипнулась сюди, я б стріляв у неї, і точно знаю, куди б цілився: в тріщину з червоною облямівкою запалення, яка тяглася через центр її чола. Я ніколи не тренувався стріляти з револьвера містера Боудітча (як і з іншої зброї), але зір у мене був чудовий. Спершу міг схибити, але навіть тоді в мене було б ще чотири спроби в запасі. Ну а гучний звук? Я згадав кістки, розкидані навколо трону, і подумав: «Ну й чорт з ним, що гучний звук».
Хана так і не подивилась ані в наш бік, ані в бік фонтана — просто втупилась під ноги, не перестаючи щось бурмотіти, чим нагадала мені тата, перед тим як він мав виголосити промову на щорічній вечері національної страхової компанії «Оверленд», коли виграв конкурс «Найкращий регіональний працівник року». Вона щось тримала в лівій руці, але що саме — не видно було за її стегном, аж доки вона не піднесла те щось до рота. Вона зникла з поля зору, перш ніж вгризлась у те щось, і слава Богу. Я впевнений, що то була ступня і на ній з одного боку, під щиколоткою, вже був слід від укусу у вигляді півмісяця.
Я боявся, що вона знову вгніздиться на троні, щоб як слід обгризти свій післяобідній смаколик, та, либонь, дощ, попри наявність захисного навісу, відбив їй охоту. А може, її просто хилило в сон. Так чи інакше, незабаром грюкнули інші двері, цього разу праворуч від нас, а потім запала тиша. Я сховав револьвер у кобуру й сів поряд зі своєю собакою. Навіть тут, у сутінках, було видно, якою гарною стала Радар, якою молодою й сильною. Я радів. Можливо, комусь це слово здасться надто простим, але не мені. Я думаю, що радість — це велика і дуже важлива річ. Я не міг відірвати рук від її шерсті, вражений тим, наскільки вона густа.
5
Я не хотів чекати. Хотів лише вибратися геть з Лілімара зі своєю оновленою собакою, відвести її в той сарай і дивитися, як вона наїдатиметься досхочу. І не сумніваюсь, у неї буде чимало смакоти. Я дам їй цілу банку «Оріджену», якщо захоче, і двійко «Перкі Джеркі» на додачу. А потім ми сядемо й будемо насолоджуватися видовищем того, як метелики-монархи злітаються до місць ночівлі.
Ось чого я хотів, але змушував себе чекати, даючи Хані втихомиритись. Я полічив до п’ятисот десятками, потім через п’ять чисел, потім через два. Я не знав, чи достатньо цього часу, щоб сон повністю здолав оту здоровенну самицю, але довше чекати не міг. Вибратися з її обійстя було дуже важливо, але я мав також покинути місто до темряви, і то не тільки через нічних солдатів. Деякі позначки містера Боудітча дуже зблякли, і якщо я втрачу його слід, то вскочу в халепу по самі вуха.
— Ходімо, — сказав я Радар. — Тільки не подавай голосу, дівчинко. Тихенько.
Я потяг велосипед так, щоб він був позаду мене, якщо раптом з’явиться Хана й нападе. Поки вона скидатиме його з дороги, у мене буде час витягти револьвер і вистрелити. До того ж поряд була Радар, знов у бойовій формі. Я раптом подумав: якщо Хана зчепиться з Раді, то втратить трохи власного м’яса. Мені здавалось, це було б приємним видовищем. Однак побачити, як Хана зламає Радар шию одним помахом здоровенного ручиська, було б зовсім не приємно.
Я постояв біля кінця проходу, а потім рушив до фонтана. Радар ішла поруч. Бували матчі (особливо з нашим головним суперником, школою Сент-Джонс), які, здавалося, ніколи не закінчаться; але ота «прогулянка» завдовжки в п’ятдесят ярдів між будинком Хани і висохлим фонтаном, коли нас було видно з усіх боків як на долоні, була найдовша в моєму житті. Я все чекав, що ось-ось почую якусь емпісаріанську версію примовки «Фі-фай-фо-фам, кров британця чую там» і відчую, як тремтить земля під її ножищами, коли вона гнатиметься за нами.
Верескнула пташка — може, ворона або ж канюк, — і це був єдиний звук. Ми дісталися фонтана, і я притулився до нього, щоб витерти обличчя від суміші поту з дощем. Радар дивилась на мене. Тепер не було ані тремтіння, ані кашлю. Вона задоволено шкірилась. Для неї це була весела пригода.
Я ще раз визирнув переконатися, що Хани немає поблизу, потім виліз на велосипед і рушив до химерно розділеного бульвару, де, певно, місцева знать збиралася колись смакувати бутербродами з чаєм і обговорювати свіжі придворні плітки. А вечорами, мабуть, тут, на великих задніх дворах, нині зарослих бур’яном, будяками й небезпечними квітами, влаштовували вечірки з барбекю по-емпісаріанськи й витанцьовували котильйони при світлі ліхтарів.
Я їхав досить швидко, але Радар легко за мною встигала, чухраючи вистрибом, а її язик весело теліпався, звисаючи з пащі набік. Дощ припустив, але я цього майже не помічав. Єдиним бажанням було повернутися пройденим шляхом і вибратися з цього міста. Потім уже сохнутиму, а якщо підхоплю застуду, то Клаудія, мабуть, полікує мене курячим бульйоном; а тоді я вирушу до Вуді… потім до Дори… а потім додому. Батько дасть мені доброї прочуханки, але коли побачить Радар, то він тоді…
То він тоді що?