Я вирішив зараз про це не думати. Головне — дременути з цього гидкого міста, яке зовсім не безлюдне. Та й нерухомим його назвати не можна.
6
А мало ж бути так просто: йди собі за позначками містера Боудітча у зворотному напрямку, а побачиш стрілочку — рушай у протилежний бік, і так доки не дістанешся головних воріт. Та коли я дійшов до місця, де ми вийшли на широкий бульвар, ініціали зникли. Я був упевнений, що вони були на камені бруківки перед розлогою будівлею зі скляним брудним куполом зверху, але тепер їх не було й сліду. Може, змило дощем? Навряд чи, адже за стільки років тут випало безліч дощів, а ініціали все одно були достатньо помітні. Певно, я просто помилився.
Я поїхав далі бульваром, шукаючи АБ. Проминувши ще три бічні вулички й нічого не знайшовши, розвернувся і знову приїхав до будівлі з куполом, схожої на банк.
— Я знаю, що це було тут, — сказав я і вказав на звивисту вулицю, де лежав перевернутий глиняний горщик із засохлим деревцем. — Я його пам’ятаю. Думаю, це таки дощ позмивав позначки. Ходімо, Раді.
Я повільно їхав, видивляючись наступні ініціали, і відчував, як мене охоплює неспокій. Бо вони були ланками ланцюга, еге ж? Такого собі ланцюга подій від нещасного випадку з моєю матір’ю на тому триклятому мосту до сарайчика містера Боудітча. І якщо зламається якась ланка, то ланцюг порветься і я заблукаю. «Коли стемніє, ти все ще блукатимеш у тій пекельній дірі», — попереджала Клаудія.
Ідучи далі вузькою вуличкою, ми надибали провулок зі старезними занедбаними крамницями. Мені здалося, що ми наче йшли сюди тією дорогою, але жодних ініціалів там не було. На одному боці вулиці я ніби впізнав якусь аптеку, але приземкувату будівлю з порожніми вікнами на другому боці бачив уперше. Я озирнувся, шукаючи очима палац, сподіваючись таким чином визначити, де ми перебуваємо, але він ледве мрів крізь зливу.
— Радар, — сказав я і показав на ріг будинку. — Може, ти щось нанюхаєш?
Вона пішла туди, куди я показав, понюхала розкришений тротуар, а потім подивилась на мене, чекаючи подальших команд. Вказівок у мене більше не було, і я, звісно, не винуватив її. Зрештою, сюди ми приїхали на велосипеді, та й навіть якби прийшли пішки, злива давно б змила будь-які запахи.
— Ходімо, — сказав я.
Ми пішли цією вуличкою, бо мені здалося, що я впізнав аптеку, а ще тому, що таки ж треба кудись іти. Я подумав, що найкраще буде, тримаючи на оці палац, спробувати вибратися на Шлях Ґаллієнів. Пересуватися головною вулицею могло бути небезпечно — недарма ж позначки містера Боудітча обминали її, — але вона точно виведе нас із міста. Як я вже казав, це була найкоротша дорога.
Проблема полягала в тому, що вулиці затято відводили нас від палацу, а не вели до нього. Навіть коли дощ стихав і мені знову було видно три шпилі, вони щоразу наче все більше віддалялись. Палац був ліворуч від нас, і мені траплялося багато вулиць, які вели в тому напрямку, та вони щоразу заводили в тупик або вперто звертали праворуч. Шепіт гучнішав. Я намагався не звертати на нього уваги, вважати, що то вітер, але марно. Вітру ж не було. Краєм ока я помітив, ніби двоповерховий будинок перетворився на триповерховий, але коли я обернувся, поверхів знову стало тільки два. Якийсь квадратний будинок мало не заступив мені дорогу. А ґарґулья — щось таке, як грифон, — явно повернула голову, проводжаючи нас поглядом.
Якщо Радар і бачила чи відчувала щось таке, її це, схоже, не хвилювало, а може, вона просто тішилася своєю новою силою; але мене це турбувало дуже. Дедалі важче було не думати про Лілімар як живу істоту, частково розумну й рішуче налаштовану не випускати нас.
Вулиця попереду закінчувалась якимсь проваллям з прямовисними стінами, де було повно битого каміння і стоячої води — знову тупик. Підкоряючись імпульсу, я звернув у якийсь провулок, такий вузький, що задні колеса триколісника обшкрібали цегляні стіни. Радар ішла попереду. Раптом вона зупинилась і загавкала. Гавкіт був гучний і сильний, породжений здоровими легенями.
— Що там?
Вона знову загавкала й сіла, нашорошивши вуха, вдивляючись у провулок крізь дощ. І раптом з-за рогу вулиці, до якої притикався цей провулок почувся високий голос, який я впізнав одразу:
— Привіт, комашиний рятувальнику! Ти все ще роздратований хлопчисько чи вже переляканий хлопчисько? Той, що хоче побігти додомку до мамусі, а дорогу назад ніяк не знайде? — пролунав шквал реготу. — Я витравив твої позначки лугом, ага? Подивимось, як ти знайдеш дорогу з Лілі, перш ніж нічні солдати вийдуть погратися! Мені що, цей парубійко знає всі вулиці як свої п’ять пальців!
Це був Пітеркін, але в моїй уяві постав Крістофер Поллі. Поллі принаймні мав причину бажати помсти: я поламав йому руки. А що я зробив Пітеркіну, крім того, що змусив припинити мордування великого червоного цвіркуна?
Збентежив його, ось що. Більше мені нічого не спадало на думку. Але я знав те, чого він точно не знав: помираюча собака, яку він бачив на Шляху Королівства, була не тією собакою, з якою я подорожував зараз. Радар озирнулась до мене. Я вказав на провулок:
— ВЗЯТИ ЙОГО!
Їй не треба було повторювати двічі. Раді рвонула на звук гидкого голосу, розбризкуючи лапами калюжі цегляного кольору, і кинулась за ріг. Звідти почувся здивований зойк Пітеркіна і залп гавкоту — той, що колись до смерті налякав Енді Чена; а потім — виття від болю.
— Ви пошкодуєте! — верещав Пітеркін. — Ти і твій триклятий пес!
«Я тебе дістану, красунчику», — думав я, женучи велосипед вузьким провулком. Я не міг їхати так швидко, як хотілося б, бо ступиці задніх коліс постійно шкребли по стінах. «Я дістану тебе, і собачка теж».
— Тримай його! — кричав я. — Тримай його, Радар!
Якби їй вдалося це, він міг би вивести нас звідси. Я б умовив його так само, як умовив Поллі. Та коли я вже доїжджав до кінця провулка, з-за рогу вибігла Радар. У собак буває сором’язливий вираз морди — це знає кожен, у кого був чи є собака, — і саме такий вигляд мала Радар. Пітеркін утік, але не безкарно. В зубах вона тримала добрячий шматок яскраво-зеленої тканини, яка могла бути відірвана тільки від штанів Пітеркіна. Більше того, я побачив там дві плями крові.
Я дістався кінця провулка, глянув праворуч і побачив, як він чіпляється за карниз на другому поверсі кам’яного будинку за двадцять-тридцять ярдів униз по вулиці. Він був схожий на людину-муху. Мені було видно металеву ринву, по якій він, очевидно, виліз, тікаючи від зубів Радар (але недостатньо швидко, ха-ха), і поки я за ним спостерігав, він видерся на виступ і присів там навпочіпки. Виступ був ненадійний на вигляд, і я сподівався, що він під Пітеркіном обвалиться, та де там. Хоча якби він був звичайного зросту, так би й вийшло.
— Ти отримаєш за це! — верещав він, погрожуючи мені кулаком. — Нічні солдати почнуть із того, що вб’ють твого чортового пса! Сподіваюсь, тебе вони не вб’ють! Хочу подивитись, як Руда Моллі видере кишки з твого черева у «Чесному двобої»!
Я дістав револьвер 45-го калібру, та перш ніж я зміг вистрелити в нього (з такої відстані я б точно схибив), він знову гидко зойкнув, беркицьнувсь у вікно спиною назад, притиснувши своїми куцими ручками миршаві коліна до хирлявих грудей, і тільки його й бачили.
— Ну що, — звернувсь я до Радар, — це було захопливо, еге ж? Що ти скажеш, якщо ми заберемося звідси к бісовій матері?
Радар гавкнула один раз.
— І покинь отой шматок його штанів, поки він тебе не отруїв.
Радар так і зробила, й ми пішли далі. Коли проходили повз вікно, в якому зник Пітеркін, я все виглядав його, сподіваючись, що він десь вигулькне, як мішень у тирі, але й тут не пощастило. Гадаю, такі страхопудливі виродки, як цей, не дають тобі другого шансу… та іноді (якщо доля прихильна) ти отримуєш третій.
Сподіватимусь на це.
Розділ дев’ятнадцятий
Проблема з собаками. Постамент. Кладовище. Зовнішні ворота
