1
Проблема з собаками (звісно, якщо ви їх не б’єте й не кóпаєте ногами) полягає в тому, що вони вам довіряють. Ви даєте їжу й притулок. Тільки ви можете витягти пискляву мавпочку з-під дивана своєю спритною п’ятипалою лапою. А ще ви даруєте любов. Проблема з такою безумовною довірою в тому, що вона покладає на вас тягар відповідальності. Загалом це добре. У нашій же теперішній ситуації було зовсім не так.
Радар явно насолоджувалась життям, майже підстрибом бігла поряд зі мною, а чом би й ні? Вона більше не була старою напівсліпою німецькою вівчаркою, яку мені доводилось возити спершу на візку Дори, а потім у кошику позаду величезного триколісника Клаудії. Вона знову була молода, знову була сильна, їй навіть трапилась нагода подерти штани на дупі старого гидкого карлика. Її тіло було сповнене енергії, а на душі було легко. Вона була разом з тим, хто її годує, дає притулок і дарує любов. У її світі все складалося якнайкраще.
А я, навпаки, боровся з панікою. Якщо вам коли-небудь випадало заблукати в чужому місті, ви мене зрозумієте. Хіба що тут не було жодного привітного незнайомця, в якого я міг би спитати дорогу. І саме місто наїжачилось проти мене. Кожна вулиця вела на іншу, а та незмінно закінчувалась тупиком, де ґарґульї злісно зирили вниз із високих сліпих будинків, яких, можу заприсягнутися, там точно не було, коли я озирався, щоб подивитися, чи не крадеться, бува, за нами Пітеркін. Дощ послабшав, перейшов у мряку, але вид на палац мені часто затуляли будинки, які, здавалось, виростали в момент, як я відводив очі.
І ще гірше. Коли мені таки вдавалось мигцем угледіти палац, він завжди опинявся не в тому місці, де я очікував його побачити. Ніби теж рухався. Це могла бути ілюзія, спричинена страхом, повторював я собі знов і знов, але й сам не дуже в це вірив. Надходив вечір, і кожний хибний поворот нагадував, що насувається темрява. Факт був простий і очевидний: через Пітеркіна я повністю втратив орієнтацію. Я б навіть не здивувався, якби оце наскочив на цукерковий будиночок, куди мене з моєю собакою (я Гензель, вона Ґретель) запросила б стара відьма.
Радар тим часом не відставала від триколісника, поглядала на мене, усміхаючись по-собачому, немов вигукувала: «Ну хіба ж нам не весело?»
Ми йшли далі. І далі.
Час від часу попереду крізь хмари прозирала чиста блакить, і тоді я вилазив на сидіння велосипеда, видивляючись міську стіну, найбільшу споруду на всю округу, крім хіба що трьох шпилів палацу. І не бачив її. А шпилі тепер виднілися праворуч, чого не могло бути в принципі. Звісно, якби я перейшов дорогу перед палацом, то зрізав би Шлях Ґаллієнів, але я цього не зробив. Хотілося кричати. Хотілося згорнутися клубочком, обхопивши голову руками. Я все поривався знайти полісмена, що, як казала мені мама, повинні робити діти, коли заблукають.
А Радар весь час весело шкірилась до мене: «Правда ж, здорово? Правда ж, це крутезна пригода?»
— Ми в халепі, дівчинко.
Я їхав далі. Тепер на небі не було просвітку, а отже, й сонця, яке б мене направляло. Лише будинки купчились навколо, то зруйновані, то просто жаско-порожні, усі якісь голодні. Тишу порушував тільки примарний, монотонний шепіт. Якби він був постійний, я б сяк-так призвичаївся до нього, але ж ні. Він бурхав то там, то там, ніби я натикався на скупчення невидимих мерців.
Здавалося, той жахливий день (я ніколи не зможу передати вам, наскільки жахливий) триватиме вічність, але десь під вечір я вже почав відчувати перші ознаки виснаження. Мабуть, трохи плакав, але точно не пам’ятаю. Якщо й так, то, гадаю, було радше від жалю до Радар, ніж до себе. Я притяг її в таку далечінь, досяг того, заради чого прийшов, і на тобі — все пішло шкереберть. Через триклятого карлика. Краще б Радар вирвала йому горло, ніж клапоть штанів.
А найгірше було мені бачити довіру в очах Радар щоразу, коли вона дивилась на мене.
«Ти довірилась дурневі, — думав я. — Не пощастило тобі, люба».
2
Ми підійшли до розбуялого парку, оточеного з трьох боків сірими будинками, що були густо обтикані порожніми балконами. Мені вони здавалися чимось середнім між дорогими житловими будинками вздовж Золотого узбережжя в Чикаго і тюремними блоками. Посеред парку на високому постаменті стирчав уламок величезної скульптурної групи. Схоже, це були чоловік і жінка, які стояли по обидва боки гігантського метелика, але, як і всі інші витвори мистецтва, що траплялись мені в Лілімарі (не кажучи вже про бідолашну розтерзану русалочку), ця скульптура майже повністю була зруйнована. Голова й одне крило метелика розтрощені. Друге крило вціліло і, судячи з різьблення (всі кольори зникли, якщо взагалі були), я б сказав, що то монарх. Чоловік і жінка, мабуть, колись були королем і королевою, однак важко сказати, бо вище колін їх просто не було.
Я сидів, розглядаючи цю по-варварському сплюндровану сцену, аж тут на все місто, сповнене привидів, вдарили три дзвони, кожен лунав протяжно й урочисто. «Не обов’язково бути за брамою, коли пролунають три дзвони, — казала Клаудія. — Але невдовзі по тому треба покинути Лілімар! До темряви!»
Темрява скоро настане.
Я натиснув на педалі — знаючи, що це безглуздо; знаючи, що я попався в цю павутину, як Пітеркін називав Лілі; гадаючи, які нові жахи принесуть нічні солдати, коли прийдуть по нас… і раптом зупинився, вражений раптовою ідеєю, яка одночасно була дика й цілком резонна.
Я різко розвернувсь і знову заїхав у парк. Почав злазити з триколісника, прикинув висоту постаменту, на якому стояла зруйнована скульптура, і передумав. Заїхав у високу траву, сподіваючись, що там нема паскудних жовтих квітів, які можуть обпекти. А ще я сподівався, що велосипед не загрузне, бо земля зовсім розквецькалась від дощу. Я зібрав усі сили в кулак і далі гнав велосипед. Радар не відставала — вона не йшла, не бігла, а стрибала поряд. Навіть у моїй теперішній ситуації дивитися на це було задоволенням.
Навколо скульптурної групи виблискувала калюжа. Я заїхав у неї, зупинився, почепив рюкзак на кермо, став на сідло триколісника й потягся вгору. Ставши навшпиньки, я ледве зумів зачепитися пальцями за шорсткий від сміття й пилюки край постаменту. Дякуючи Богу, я досі був у чудовій фізичній формі, тож підтягся, поклав спочатку одну, а потім другу руку на поверхню, всіяну дрібними кам’яними уламками, підважився і проповз решту шляху. Був один поганий момент, коли я вже думав, що зірвуся спиною вперед, впаду на велосипед і що-небудь собі зламаю, але я зробив ще ривок і вхопив кам’яну жінку за ногу. Я добряче подряпав живіт кам’яним дріб’язком, доки остаточно видерся на верхотуру, але значних ушкоджень не мав.
Радар дивилась на мене й гавкала. Я сказав їй замовкнути, і вона послухалась. Однак і далі вимахувала хвостом: «Який же він чудовий! Подивіться, як високо він заліз!»
Я підвівся і вхопився за рештки метеликового крила. Мабуть, у ньому залишилось трохи магії — якоїсь хорошої, бо я відчув, що страх частково втихомирився. Тримаючись за крило спочатку однією рукою, потім другою, я повільно обернувся на триста шістдесят градусів. На тлі неба, що без упину темніло, я побачив три шпилі палацу, і тепер вони були приблизно там, де, як підказували мені рештки чуття орієнтації, й мали бути. Я не міг бачити міську стіну, та насправді й не очікував цього. Постамент, на якому я стояв, був високий, однак купа будинків усе ж затуляла обрій. Навмисно, я був у цьому майже впевнений.
— Зачекай, Радар, — сказав я. — Це недовго.
Я сподівався, що так воно й буде. Нахилився, підняв камінь із гострим кінцем і вільно затис його в руці.
Час ішов. Я порахував до п’ятисот десятками, потім через п’ять, потім збився з рахунку. Мене дуже непокоїло те, як швидко день переходить у сутінки. Я майже відчував, як він спливає — немов кров із глибокого порізу. Нарешті саме тоді, коли я вже почав думати, що даремно сюди видерся, я помітив, як у тій стороні, яку вирішив назвати півднем, виникла темрява. Вона йшла на мене. Метелики-монархи поверталися на нічліг. Я витяг руку, спрямувавши її, немов рушницю, на метеликів, що наближалися. Я випустив ту хмару з очей, коли знову став на коліна, але руку й далі тримав прямо. Вістрям підібраного раніше кам’яного уламка я надряпав позначку на боці постаменту, потім подивився вздовж витягнутої руки на щілину між двома будинками на дальньому краю парку. Це був початок. Звісно, якщо щілина не зникне.