Я розвернувся на колінах і звісив ноги через край. Мав намір триматися, доки не повисну на краю постаменту, але руки зісковзнули, і я впав. Радар тривожно гавкнула. Я зумів згрупуватися, зігнувши коліна, і покотився, ледь торкнувшись землі. Земля була м’яка після дощу — це добре. Я з голови до ніг викачався в грязюці й воді — це погано. Я підвівся (мало не впавши при цьому на нетерплячу собаку), витер обличчя і подивився на свою позначку. Витяг руку вздовж неї і з полегшенням побачив, що щілина між двома будинками на місці. Будинки — дерев’яні, а не кам’яні — стояли по діагоналі через парк. Навколо було повно калюж, і я розумів, що триколісник обов’язково там застрягне, якщо я спробую їхати на ньому. Я вирішив вибачитися перед Клаудією за те, що покинув її велосипед, але переживатиму про це, коли зустрінусь із нею. Якщо зустрінусь.
— Вперед, дівчинко. — Я начепив рюкзак і кинувся бігти.
3
Ми мчали через здоровенні калюжі. Деякі були мілкі, але місцями вода сягала мені мало не до колін, і я відчував, як багнюка намагається засмоктати кросівки, здерти їх у мене з ніг. Радар мчала завиграшки, язик маяв на бігу, очі сяяли. Шерсть у неї намокла й прилипла до її нового м’язистого тіла, але вона не звертала на те уваги. Адже в нас така пригода!
Ті будинки здалися мені складами. Ми добігли до них, і я зупинився перевзути й зашнурувати промоклу кросівку. Озирнувся на постамент. Я більше не бачив своєї позначки — зруйнована скульптура залишилась вже ярдів за сто позаду, — але знав, де саме вона. Я утворив руками пряму лінію, витягши одну назад, другу вперед; потім пробіг між двома будинками, Радар — біля мене. Так, це були склади. Відчувався старезний примарний рибний дух — рибу зберігали тут, мабуть, хтозна-коли. Рюкзак сіпався й підстрибував. Ми вибігли в маленький провулок, уздовж якого стояло ще більше складів. Всі вони мали такий вигляд, ніби їх колись, дуже давно, потрощили, та ще й, мабуть, пограбували. Два склади просто навпроти нас стояли занадто близько один до одного, щоб проскочити між ними, тож я звернув праворуч, знайшов провулок і побіг ним. На протилежному боці був чийсь розрослий сад. Я кинувся ліворуч, назад, туди, де, як я сподівався, моя колишня пряма лінія, і помчав далі. Намагався переконати себе, що це ще не сутінки — ще ні, ще ні; але то були вони. Звісно ж, вони.
Знову й знову мені доводилось оббігати будинки, що виростали на шляху, і знову й знову я намагався повернутися на прямий курс, що вів у той бік, де я побачив метеликів. Я більше не був упевнений, що мені це вдається, але мусив спробувати. Більше нічого не лишалось.
Ми пройшли між двома великими кам’яними будинками — щілина там була така вузька, що мені довелося протискатися боком (у Радар такої проблеми не було). Я вибрався назовні і праворуч, у проході між тим, що колись було величним музеєм, і зимовим садом зі скляними стінами побачив міську стіну. Вона височіла над будинками на протилежному боці вулиці, а хмари так низько нависали в мороці глибоких сутінків, що верх стіни губився десь у височині.
— Радар! Мерщій!
Морок заважав зрозуміти, чи настала вже справжня темрява, але я страшенно боявся, що таки настала. Ми бігли вулицею, на яку вийшли. Не тією, що потрібно, але мені здавалось, що дуже близько до Шляху Ґаллієнів. Попереду будинки поступилися місцем кладовищу на протилежному боці. Там бовваніли численні похилені надгробки, рябіли написами меморіальні плити і виднілося кілька споруд — мабуть, склепи. Це було найостанніше місце, куди б я ризикнув поткнутися після настання темряви, але якщо я не помилявся («Господи, будь ласка, зроби так, щоб я не помилявся», — молив я), то був шлях, який ми мали здолати.
Я кинувся у прочинені залізні ворота, а Радар уперше завагалась, стоячи передніми лапами на розкришеній бетонній плиті, а задніми — на вулиці. Я теж зупинився на якийсь час, щоб відхекатись.
— Дівчинко, мені теж це не подобається, але треба це зробити, тож ходімо!
Вона рушила. Ми петляли між похиленими надгробками. Над розрослою травою та будяками піднімався вечірній туман. Ярдів за сорок попереду я побачив кований залізний паркан. Він видавався занадто високим і нездоланним навіть для людини без собаки, але там були ворота.
Я перечепився об надгробний камінь і заорав носом. Почав підводитись, а потім завмер, спершу не ймучи віри очам. Радар дико гавкала. З землі вилізла висхла рука з пожовклою кісткою, що світила крізь подерту шкіру. Її долоня розтулялась і стулялась, хапаючи й випускаючи жменьки мокрої землі. Коли я бачив такі штуки в жахастиках, то сміявся й улюлюкав разом з друзями, напихаючи повен рот попкорну. Зараз я не сміявся. Я заверещав… і рука мене почула. Вона повернулась у мій бік, немов та чортова радарна тарілка, хапаючи посутеніле повітря.
Я скочив на ноги й рвонув з місця. Раді бігла поряд, гавкаючи, гарикаючи й оглядаючись. Я дістався воріт кладовища. Вони були зачинені. Я відступив, нахилив одне плече й вгатив з розгону, як колись бив форвардів суперника. Ворота затріщали, але не піддалися. Гавкіт Радар голоснішав і тоншав: тепер чулося не ГОВ-ГОВ-ГОВ, а АВВ-АВВ-АВВ, наче вона теж хотіла заверещати.
Я озирнувся й побачив, що з землі витикаються нові руки, немов жахливі квіти з пальцями замість пелюсток. Спочатку кілька, а потім поперли десятки. А може, й сотні. Але було й значно гірше — скрегіт іржавих петель. Склепи збирались повипускати своїх мерців. Пам’ятаю, я ще подумав: ясно, що треба карати порушників, але ж не таким ідіотським способом.
Я знову кинувся на ворота, зібравши всі сили. Замок зламався. Ворота розчахнулись, і я полетів уперед, розмахуючи руками, намагаючись утримати рівновагу. Майже вдалось, але потім я ще об щось перечепився — мабуть, об бордюр — і впав на коліна.
Підвів голову й побачив, що гепнувся на Шлях Ґаллієнів.
Я піднявся, обідрані коліна пекло, штани подерлись. Озирнувся на кладовище. За нами ніхто не гнався — достатньо було тих жахливих рук, що звивалися. Я подумав, яку ж треба мати силу, щоб відкинути віка домовин і продертися крізь землю, що тисне зверху. Припускаю, що емпісаріанці не морочилися з домовинами, а, мабуть, просто загортали мерців у савани і вважали, що й так добре. Приземний туман набув блакитного кольору, ніби наелектризувався.
— БІГОМ! — крикнув я Радар. — БІГОМ!
Ми побігли до воріт. Побігли, рятуючи життя.
4
Ми вискочили на дорогу набагато далі від того місця, де звернули, щоб іти за позначками містера Боудітча, але мені ще було видно ворота в темряві, яка загусала. До них було пів милі, може, трохи менше. Я важко дихав, ноги обважніли. Почасти через те, що мої штани промокли від грязюки й води, коли я впав з постаменту, але головним чином це було просто виснаження. Я займався різними видами спорту протягом усього навчання в школі, але уникав баскетболу — не тільки тому, що мені не подобався тренер Гаркнесс, а й тому, що при моєму зрості й вазі бігати — не моє. Саме тому я грав першим базовим у бейсболі: це захисна позиція, і там не треба швидко ганяти. Довелось перейти на біг підтюпцем. І хоч ворота, здавалось, зовсім не наближалися, це було найкраще, що я міг зробити, якщо не хотів, щоб мені зсудомило ногу, бо тоді довелося б зовсім зупинитись.
Аж тут Радар глянула через плече і знову тонко й перелякано загавкала. Я озирнувсь і побачив групу яскравих блакитних вогників, які наближались із боку палацу. Це мали бути нічні солдати. Я не став гаяти час, намагаючись переконати себе в протилежному, а просто знову побіг швидше.
Дихання вривалося в груди й виривалось із них, кожен наступний вдих і видих був гарячіший од попереднього. Серце гупало в грудях. Перед очима запульсували білі плямки, розширюючись і звужуючись. Я знов озирнувся й побачив, що блакитні вогні поближчали. А ще в них з’явилися ноги. Це були люди, кожен оточений зловісною блакитною аурою. Облич я ще не бачив і не хотів бачити.