.
— Ти не знаєш, що це таке?
Я похитав головою. Слова й цифри на банкноті явно не читались ані англійською, ані емпісаріанською мовами, потрапивши в якусь лінгвістичну пустку.
Потім він дістав прострочені водійські права Поллі. Його ім’я можна було прочитати; все інше було якоюсь мішаниною рун, серед яких око іноді вихоплювало знайомі літери.
— Хто такий Поллі і що це за малюнок? Я такого ніколи не бачив.
— Не знаю.
Але я знав інше: те, що я викинув свій рюкзак, щоб швидше бігти, було фантастичною удачею. В ньому був мій власний гаманець, телефон (упевнений, його б це зацікавило), а ще інструкції, які я записав за наказом Клаудії. Не думаю, що слова на тому листочку були б мішаниною рун, як на десятидоларовій банкноті й водійських правах Поллі. Ні, все те було написане емпісаріанською.
— Я тобі не вірю, Чарлі.
— Це правда, — прохрипів я. — Я знайшов це в канаві біля дороги.
— І оте? — він вказав на мої брудні кросівки. — У канаві? Біля дороги?
— Так. Разом з отим. — Я показав на гаманець, і вже чекав, що зараз він дістане револьвер містера Боудітча. «А як щодо цього, Чарлі? Ми знайшли це у високій траві за головними воротами». Я був майже впевнений, що так і буде.
Але так не сталося. Замість того щоб ефектно дістати револьвер, немов фокусник кролика з капелюха, Келлін швиргонув гаманець через усю кімнату.
— Забери пацана! — заверещав він до Аарона. — Він брудний! Його бруд на моєму килимку, на стільці, навіть на чашці, якою він користувався! Забери цю брехливу мерзоту геть із моєї квартири!
Я був дуже радий забратися звідти.
Розділ двадцять перший
«Ремені». Іннімен. Ані цятки сірості. Будні підземелля
1
Замість того щоб повертатися тим самим шляхом, яким ми йшли сюди, Аарон повів мене вниз трьома сходовими маршами, йдучи позаду і час від часу цьвохкаючи мене гнучкою палицею. Я почувався ніби корова, яку женуть у стійло: гидко й принизливо, але принаймні не відчував, що мене ведуть на бійню. Зрештою, я був номером тридцять один, і в цьому моя цінність. Я не знав точно, але ідея почала проглядатись. Тридцять один — просте число: ділиться тільки на одиницю й саме на себе. А от тридцять два… це число ділиться до кінця.
Дорогою ми проминули багато дверей, більшість були зачинені, деякі — відчинені повністю або трохи. Я не чув, щоб у тих кімнатах хтось був. Під час нашої подорожі весь час віяло пусткою й руйновиною. Нічні солдати нам зустрічались, але в мене склалось враження, що загалом цей палац малолюдний. Я не уявляв, куди ми йшли, але врешті до мене почав долинати гучний гуркіт механізмів і рівний стукіт барабана, схожий на серцебиття. На той час я майже не сумнівався, що ми навіть глибше, ніж «Глибока Малейн». Відстань між газовими світильниками на стінах ставала дедалі більшою, деякі ледве тліли. Коли ми подолали третій сходовий марш, стукіт барабана став дуже гучний, гуркіт механізмів ще гучніший і чи не єдиним джерелом світла була блакитна аура Аарона. Я підняв кулак, аби щосили погрюкати у двері біля підніжжя сходів — не хотілося ще раз отримати по потилиці ненависною палицею.
— Нє, нє, — сказав Аарон своїм дивним комахоподібним голосом. — Просто відчиняй.
Я підняв залізну клямку, штовхнув двері, і мене мало не збила з ніг стіна шуму й спеки. Аарон підштовхнув мене всередину. На обличчі та руках майже одразу виступив піт. Я опинився на парапеті, оточеному залізними перилами по пояс. Кругла площина піді мною була схожа на тренажерний клуб у пеклі. Десятків два сірих чоловіків і жінок швидко йшли біговими доріжками, і в кожного на шиї була петля. Троє нічних солдатів байдикували біля кам’яних стін, тримаючи гнучкі палиці й спостерігаючи. Ще один стояв на якійсь подобі подіуму, б’ючи по високому дерев’яному циліндру, як по барабану конґа. На барабані були намальовані метелики-монархи, які спливали кров’ю, що, мабуть, було неправильно — не думаю, що метелики можуть спливати кров’ю. Навпроти мене, за біговими доріжками, гуркотіла машина, вся з ременів і поршнів. Вона тряслась на своїй платформі. Над нею горів єдиний ліхтар, схожий на ті, що ними механіки присвічують собі, заглядаючи під капот автомобілів, які ремонтують.
Те, що я побачив, нагадало військові човни в одному з моїх улюблених фільмів на ТСМ «Бен-Гур». Люди на тих бігових доріжках — раби, так само як ті, що веслували на військових човнах. Поки я дивився, одна жінка спіткнулась, ухопилась за мотузку, яка впилась у її шию, і зуміла скочити на ноги. Двоє нічних солдатів спостерігали за нею, потім переглянулись і зареготали.
— Не хотів би там опинитись, дитятко, еге ж? — запитав Аарон позаду мене.
— Ні. — Я не знав, що жахливіше — в’язні, які шпарко крокували, мало не бігли, чи те, як два мужики-кістяки реготали, коли жінка втратила рівновагу й почала задихатись. — Ні, не хотів би.
Мені стало цікаво, скільки ж енергії може виробити ота таратайка-генератор з приводом від бігової доріжки. Я припускав, що не дуже багато; електрика була в квартирі Верховного Володаря, але більш ніде я її не помітив. Самі газові світильники, та й ті не в найкращому стані.
— Як довго вони мусять…
— Зміна триває дванадцять годин. — Він ужив інше слово, а не годин, але мій розум знову зробив переклад. Я розумів емпісаріанську мову на слух, говорив нею, і те й те виходило дедалі краще. Мабуть, я поки що не зміг би вільно скористатися сленговими словами типу офігенно, але й це могло б статися з часом. — Хіба що хтось зовсім задушиться. На такий випадок тримаємо кількох у резерві. Гаразд, дитятко. Ти вже надивився. Час іти.
І, повірте, я був радий піти. Але перш ніж я відвернувся, та жінка, що впала, глянула на мене. Її волосся звисало мокрим від поту клоччям. Обличчя було всуціль у вузлах і клубках сірої плоті, але його риси ще збереглися настільки, що я зміг побачити її розпач.
Чи розлютив мене цей розпач так само, як моторошне видовище замордованої русалки? Не впевнений, бо мене лютило все. Прекрасна країна перетворилась на купу смердючого сміття, і ось результат: цілих людей кинуто до в’язниці, хворих людей із зашморгами на шиях ганяють по бігових доріжках, щоб забезпечити електричним освітленням Верховного Володаря та ще кількох щасливчиків, серед яких, безумовно, і найбільший пан — людина чи інша істота на ймення Вбивця Польоту.
— Радій, що ти цілий, — сказав Аарон. — Принаймні поки що. Потім, може, про це пошкодуєш.
Просто для більшої виразності він шмальнув мене по шиї гнучким кийком, освіживши там недавній поріз.
2
Хтось — найімовірніше Персі, наш опікун і наглядач, — вкинув брудну ковдру в камеру, яку я ділив з Хеймі. Я її витрусив, вигнавши звідти чималу компанію вошей (звичайного розміру, наскільки я міг судити), і всівся зверху. Хеймі лежав на спині, втупившись у стелю. На лобі в нього була подряпина, під носом запеклась кров, на обох колінах — порізи. З одного порізу цебеніла кров, стікаючи по лівій гомілці.
— Що з тобою сталось? — запитав я.
— Тренування, — глухо сказав він.
— У нього кебети немає, — сказав Фреммі з сусідньої камери. У того було підбите око.
— І ніколи не було, — додав Стукс. У нього був синець під оком, а поза тим усе мало нормальний вигляд.
— Заткніться обоє! — гаркнув Ай через прохід. — Прибийте його, якщо дотягнетесь, а ні — то дайте йому спокій.
Фреммі й Стукс замовкли. Ай сидів, спершись спиною об стіну своєї камери, похмуро втупившись між коліньми в підлогу. Одне його око було суцільним синцем. З інших камер долинали охкання й час від часу було чути здушений стогін болю. Одна жінка тихо плакала.
Двері відчинились, і зайшов Персі з відром, яке розхитувалось на згині його ліктя. Він зупинився, щоб подивитися на газовий світильник, який випав зі стіни. Персі поставив відро і вставив світильник у зубчастий отвір. Цього разу він не випав. Персі витяг дерев’яний сірник із кишені халата, черкнув ним об кам’яний блок і підніс до ніпеля. Спалахнуло полум’я. Я чекав, що Фреммі відпустить якийсь коментар, але фонтан жартів цього славного хлопця, схоже, ненадовго заціпило.