— Діти, — сказав я.
— Діти, але не просто. Головне — їхня кров, Чарлі, яка береже нас від сірості. Хтозна, який там принц, придворний чи навіть сам король злягалися з моєю бабусею, прабабусею, навіть із матусею? І ось я — а на мені жодної плямочки сірості. А он Ай, велика мавпа без жодної крапочки, Доммі і Чорний Том — без цяточки… Стукс і Фреммі… Джая й Еріс… Дабл… Булт… док Фрід… усі інші… і ти. Ти, який ні чорта не знає. Це наштовхує мене на певні думки…
— Що? — прошепотів я. — На які думки?
— Та нехай, — сказав Хеймі. Він ліг і поклав одну руку на очі, схожі на синці. — Просто подумай двічі, перш ніж змивати з себе грязюку.
У кінці коридору той, кого називали Ґаллі, проревів:
— Тут є такі, хто хоче спати!
Хеймі заплющив очі.
4
Я лежав без сну, роздумуючи. Ідея про те, що так звані цілі люди захищені від сірості, спочатку вразила мене і здалась расистською, нагадавши фанатичних дурнів, які розпатякували, що білі люди від природи розумніші, ніж темношкірі. Я вважав, як уже казав, що так звані особи королівської крові нічим не відрізняються від нещасних створінь, які гарують на «Ременях», аби у Верховного Володаря не згасало електричне освітлення.
Але ж треба ще враховувати генетику, чи не так? Мешканці Емпісу могли про це не знати, але я знав. Розповсюдження поганих генів може спричиняти негативні наслідки, а королівські сім’ї якраз дуже успішно їх розповсюджували. Один приклад — гемофілія, інший — аномалія нижньої щелепи, так звана «щелепа Габсбургів». Я дізнався про це не де-небудь, а на уроках статевого виховання у восьмому класі. А чи не може існувати певний генетичний код, який забезпечує імунітет до деформуючої сірості?
Я подумав, що в нормальному світі відповідальна особа прагнула б урятувати таких людей. У цьому ж світі відповідальний — Вбивця Польоту, саме ім’я котрого аж ніяк не викликає відчуття безпеки й захищеності, — хоче їх знищити. Та й сірі люди, мабуть, теж довго не живуть. Можна називати це прокляттям чи хворобою, але воно прогресує. Кінець кінцем хто залишиться? Я здогадувався, що це будуть нічні солдати, але хто ще? Чи Вбивця Польоту оточений групою захищених послідовників? Якщо так, то ким вони правитимуть, коли цілих людей винищать, а сірі вимруть? Яка кінцева мета цієї гри? Та чи й існує вона?
І ще дещо: Хеймі сказав, що Ґаллієни правили Емпісом з давніх-давен, але «це родинне дерево зрубане». Але він, здавалось, суперечив собі: «У певному сенсі вони й досі це роблять». Чи не означає це, що Вбивця Польоту з… звідки? З дому Ґаллієнів, як у романі «Гра престолів» Джорджа Р. Р. Мартіна, присвяченому опису королівських сімей? Щось тут не так, бо Лія розповідала мені (через свою конячку, звісно), що чотири її сестри і двоє братів мертві. А також її мати й батько, здогадно король і королева. То хто ж залишився? Якийсь байстрюк штибу Джона Сноу в «Престолах»? Божевільний самітник десь у лісі?
Я встав і підійшов до ґрат камери. Трохи далі біля решітки своєї камери стояла Джая. На лобі в неї виднівся криво пов’язаний шматок бинта з плямою крові, яка просочувалась над лівим оком. Я прошепотів:
— Ти в порядку?
— Так. Нам не можна розмовляти, Чарлі. Зараз час сну.
— Я знаю, але… коли почалась ця сірість? Як довго править Вбивця Польоту?
Вона подумала над запитанням. Нарешті сказала:
— Не знаю. Я була дитиною в Цитаделі, коли все це сталося.
Негусто. «Я була дитиною» могло означати, що їй тоді було шість, дванадцять чи навіть вісімнадцять років. Я думав, що сірість могла початись і Вбивця Польоту міг прийти до влади років дванадцять-чотирнадцять тому, через те, що, як сказав містер Боудітч, «боягузи приносять подарунки». Тобто містер Боудітч побачив, що відбувається, роздав друзям сякі-такі гостинці, набрав собі повно золотих гранул і змився. А також слід урахувати, що сказала Дора: Радар була ледь доросліша від цуценяти, коли містер Боудітч був тут востаннє. Саме тоді й збувалося прокляття. Можливо. Вірогідно. Та ще й, ну просто для приколу, я навіть не знав, чи тривалість року в Емпісі така ж, як у нас.
— Лягай спати, Чарлі. Це для нас єдиний порятунок, — вона почала відвертатися.
— Джає, зачекай!
Навпроти мене Айота забурчав, пирхнув і перевернувся на другий бік.
— Ким він був? Перед тим як перетворився на Вбивцю Польоту, ким він був? Ти знаєш?
— Елден, — сказала вона. — Елден із роду Ґаллієнів.
Я повернувся до своєї ковдри і влігся. «Елден», — подумав я. Мені було відоме це ім’я. Кобила Фалада, яка говорила від імені господині, розповіла мені, що в Лії було чотири сестри й двоє братів. Лія бачила нещасне, понівечене тіло Роберта. Другий брат також був мертвий, та вона не розповідала, як це сталось і чи бачила вона його труп. Цей другий брат завжди був добрий до неї, сказала Фалада. Фалада, а насправді сама Лія.
Другим братом був Елден.
5
Минуло три дні. Я кажу, що три, бо Персі дев’ять разів приходив зі своїм візком напівсирого м’яса, але могло минути й більше часу; в сутінках «Глибокої Малейн», ледь розбавлених світлом газових світильників, важко було вести лік. Весь цей час я намагався скласти докупи історію, яку називав «Падіння Емпісу», або «Становлення Вбивці Польоту», або «Пришестя прокляття». Це було безглуздо, все трималося на клаптиках інформації, якою я володів, але це допомагало якось згаяти час. Принаймні дещицю часу. І в мене таки були ті клаптики, хоч і мізерні.
Один клаптик: містер Боудітч говорив про два місяці, які сходять на небі, але я ніколи не бачив сходження місяців. Я їх взагалі мало бачив. А ще він розповідав про сузір’я, яких земні астрономи зроду не спостерігали, але я помічав лише випадкові зблиски поодиноких зірок. За винятком ефемерного шматочка небесної синяви, який мені сяйнув під час наближення до сонячного годинника, я завжди бачив тільки хмари. Небо в Емпісі — дефіцит. Принаймні зараз.
Ще клаптик: містер Боудітч ніколи не згадував Хану, а я не сумніваюсь, що він би про неї сказав. Я не чув ні від кого імені гігантеси, аж доки не побував у «гуаски».
Але найбільше мене цікавив третій клаптик, що найбільше претендував на розгадку. Містер Боудітч говорив про те, що може статися, якщо люди з нашого світу знайдуть дорогу до Емпісу — світу, безсумнівно повному незайманих ресурсів, і золото — лише один з них. Незадовго до того, як він зрозумів, що в нього стався серцевий напад, він сказав: «Чи боятимуться вони (тобто потенційні грабіжники з нашого світу) пробудити жахливого бога того місця від тривалого сну?»
Судячи з запису на плівці, справи в Емпісі вже були погані, коли містер Боудітч перебував там з останнім візитом, однак Хана, мабуть, тоді ще не заступила на свій пост. Місто Лілімар було вже безлюдне й «повне небезпек, особливо вночі». Чи він дізнався про це з власного досвіду, наприклад під час останньої експедиції з метою поповнити запас золота, чи просто почув із джерел, яким довіряв? Можливо, від Вуді? Мені здавалось, що він здійснив останню подорож по золото і що Хани там не було.
На цьому хиткому фундаменті з сірників я спорудив хмарочос припущень. Коли містер Боудітч востаннє відвідував Емпіс, короля з Ґаллієнів (якого здогадно звали Джан) і королеву з того ж дому (ім’я невідоме) вже було повалено. Щонайменше п’ятеро їхніх дітей були вбиті. Лія втекла разом з тіткою Клаудією та дядьком чи кузеном (точно не пам’ятаю) Вуді. Лія стверджувала, що її брата Елдена також убито, але зрозуміло, що Лія любила його найбільше з усіх (це вийшло просто з вуст конячки, ха-ха). Чи могло бути так, що Лія воліла б повірити радше в те, що Елден мертвий, ніж у те, що він став Вбивцею Польоту? Чи може сестра повірити, що її обожнюваний брат став монстром?