Выбрать главу

КАЗКА СТАРОГО МЛИНА

Драма

ДІЄВІ ОСОБИ:

ВАГНЕР, гірничий інженір, молодий, дуже вродливий.

КРАМАРЕНКО, землемір.

ТРОХИМ, лакей Вагнера.

МАРТА, стара клюшниця.

ТАРАН, дідич.

МАРІЯ, СУСАННА — дочки його.

АНЕЛЬКА, ФАНІ — тимчасові гості.

ПЕРШИЙ І ДРУГИЙ ГОСТІ, приятелі Вагнера.

ПОДОРОЖНІЙ.

РОБІТНИКИ.

ДІД-МЕЛЬНИК.

МАР'ЯНА, його онука.

ЮРКО, чабан, німий.

I

Берег річки. На другім плані гребля, старий млин,

верби. До них спускається високий, скелистий

протилежний берег.

Смеркає; все повито легким, прозорим туманом. Чути,

як шумить вода. Сходить місяць. Із степу лине ледве

чутний, тужливий плач отари.

Дід-мельник

(дослухається, сидячи на призьбі коло дверей).

Як тільки ніч зашепче, мов та відьма,

Нависне скрізь: в степу і над млином,

В туман легкий повиє верби й скелі,

Приспить дурну зозулю десь у лузі

І викличе на небо тихі зорі, -

То сказ немов на його найде враз:

Одно гуде, плюскоче та співає,

А може, грає — добре не розчуєш.

А-ач, якої витина старий!

Неначе парубок, якому з жиру

Тремтять коліна до дівчат, а глузд

Тікає геть, горлянка ж та язик

Спочинку і на хвильку не зазнають -

Іржуть та мелють все, як в добру повідь

Вишняк на річці… Хе-хе-хе!.. Дарма

Твої весняні чари, дідугане!..

Зависла ніч, зіходить он-де місяць.

Заснув і занімів до ранку степ, -

Не зглянешся, як стане тут Юрко:

Хе-хе… А де вже довгій бороді

Змагатися та з кучерями, котрим

Назустріч лине серденько дівоче!

Гай-гай! цих чар перемогти не квапся.

Шумуй, кипи — я спатиму спокійно.

А спати час…

(Позіхає й нешвидко зникає у млині).

(З правого боку виходить інженір Вагнер,

Крамаренко і робітник Трохим).

Вагнер

Зморився добре я…

То розташуймось тут?.. (До Трохима).

Неси сюди,

Що маєм на візку. Та розпряжи

Коня й пусти попастись на узліссі.

(Трохим зникає).

Це млин?.. Яка тут всюди глушина!

Ходили день — все степ, і степ, і степ -

Незайманий, як в перший день творіння.

І ждеш мимохіть дива… Слово честі,

Мене більш не здивує, як із скель

Зненацька з'явиться до нас сюди

Дикун-тубілець голий, волохатий,

Уб'є всіх трьох камінним сокирищем;

Розклавши огнище, на нім спряже,

Як вепрів, нас під дикий свій танок

І, скликавши на бенкет увесь рід,

Смакуючи, ковтатиме з кістками

Культурную печеню.

Крамаренко (сміється).

І не диво!..

Тут є місця, де не ступала ще

Нога людська, хіба що вівчарева…

Земля обітована… Час настане -

І потече враз молоком і медом…

Вагнер (скривившись).

Занедбана земля… Сиділи тут

Десятки років панські покоління,

Мов пугачі в ярах, і брали те,

Що в руки їм плило само, зусиль

Найменших не вживали. Праці, -

Вже не кажу про творчу працю я, -

Не знали зовсім: лінувались навіть

Нагнутись тільки, щоб підняти те,

Чим світ живе, чому кориться, — злото.

Подумать тільки! Під ногами мати

Незлічені багатства — й їх не знати,

їх занехаять, не шукать! Це й звірь

Або тварина так живуть: їм досить

Того, що щедрая подасть натура,

Як голод знемага… Одначе, сядьмо:

Чимало ми сходили. Ноги ниють,

І тіло, мов побите.

Крамаренко

Ось горбок,

Порослий тирсою, і дикий кущ

Неначе кличе нас під захист свій

Спочить. (Падають на траву).

Вагнер

Замислишся отак, буває,

Над тим, що бачив тут за кілька день

І що знайшов, крик радощів втримавши,

І злість, і заздрощі сповняють душу.

А потім… полетиш на крилах мрій

У царство казкове! Бентежна думка.

Фантазія нестримна пензлем дивним

Одну за одною величні, пишні

Малює враз можливого картини.

Ах, чом це не моє! Десяток літ…

Ви розумієте — один десяток -

І краю ви цього вже не пізнали б.

Мов срібні блискавиці, вздовж і вшир

Степи порізали б із криці рейки,

І з скреготом і криком поповзли б

По них рухливі змії огняні

Туди, на південь, аж до моря. Скрізь

Огневим реготом страховищ дужих

Збудив би цю прадавню, мертву тишу,

Як регіт хмар грозових будить ніч.

І царство сну, і царство забуття

Я обернув би дужою рукою

У царство творчого життя і праці.

Де силу взяв би я, щоб те зробить?

Вона — отут, занедбана, під нами

Лежить віки, тисячоліття й спить,

Мов та царівна казкова, чекає

На лицаря свого…

(Замовкає й дослухається до шуму води).

Вода шумить,

Зіходить срібний місяць. Тихий степ

Снить дивними й старими снами, -

Спокійну душу має… З року в рік

Все те ж — зворушлива краса і сон.

О, дужим будь! — умить заколисає,

Як все навкруг Еіками присипляє,

Теж сила…

Подорожній

(з’являється по той бік на скелі,

озирається навкруги й гукає).

Гей! чи є хто тут живий?

Чи по степах та диких хащах цих

Ховаються вовки лиш сіроманці

Та я, мов неприкаяний, блукаю?..

Крамаренко (голосно).

Ти хто ж такий?

Подорожній

Спитай у вітру, хто він,

Куди летить і де спочивок знайде.

Спитай у хмарки в день ясний, погожий,

Куди блакиттю шлях її послався

Та буйним де розіллється дощем.

Вагнер

Якийсь причинний.

Крамаренко

То простуй сюди,

Як знайдеш брід!

Подорожній (спускається).

Тут гребля, бачу, є.

(Зникає. Трохим приносить кошик і речі до

постелі, сам іде до візка).

Крамаренко (готує до вечері).

Цікаво, хто це.

Вагнер

Певне, волоцюга,

Гонивітер, якому тісно всюди,

Де люди є, закон та обов'язок -

Не згук порожній у повітрі, де

В обіймах їх здихає звір в людині,

Проклятий, стоголовий звір, який

Потворою страшною на шляху

Великих і премудрих простягнувся.

Багато злине часу, як його

...