Воно б і нічого, але приїхав він сам-самотиною. І, гріючись біля вогнища, жодного разу не зронив ані слова.
Їжу йому приносила жінка. Приносила на лискучій неглибокій таці. Їжа повсякчас була свіжою, і, якщо судити з пахощів, надзвичайно смачною, хоч і готували її з вітамінізованих харчових концентратів.
Жінка теж була свіжа. Молода і дуже вродлива. Шкіра її пахла яблуками, свіжим теплим молоком, березовим соком. Вона вміла сором'язливо усміхатись, мовчати й шарітися.
Коли вона заходила, чоловік завжди підводився й дякував їй, увічливо й з гідністю схиляючи голову. Аж ось, якогось вечора, коли вона знову принесла їжу, він узяв її за руку і мовчки притулив кінчики її пальців до своїх губ. Того вечора вона залишилася…
Камін кидав на протилежну стіну багряні виблиски. Дров зоставалося геть уже обмаль, тож крізь шпарини у стосі я добре бачив і його і її. Бачив, як вони припали одне до одного. Чув їхнє прискорене дихання та шерех ведмежої шкури — вона була їм за ложе. Жінка відкинула голову, і в її розширених зіницях потонув помаранчевий відблиск багаття.
Потім вона заснула. А мужчина не спав. Підклавши їй під голову замість подушки свою лівицю, він лежав і дивився в стелю. Я добре бачив — він не спав. Камін погас. Стало поночі. Але для моїх виведених назовні сенсорів світла не бракувало.
Дивно в них усе сталося — неначе щось відчули одне в одному. Їх немовби пожбурило назустріч. Але ні вночі, ані вранці вони ні про що не говорили. Просто-таки — ані пари з вуст. Вони були вдоволені одне одним, вдоволені й щасливі. Але — нічого не промовили. Геть анічогісінько.
Час мій наближавсь невблаганно. Сусідні оцупки вже перетворилися на тепло і світло, а мета, заради якої мене було створено, оживлено та навчено в потаємній лабораторії, залишалася недосяжною. Чоловік мовчав. Він не розповідав нічого з того, що могло б виправдати закладені в мене працю та ризик. Але ж і дні його полювання стрімко спливали також.
Наступного дня жінка прийшла прибирати. Вона ніколи не прибирала тут раніше. А тепер ось прийшла і саме тоді, як пожилець був на полюванні. Мабуть, у неї закралась якась підозра, бо вона ретельно перевірила приладом усі кутки та закутки, щілини, заглибини телефонних розеток та розподільники електропроводок. Двічі вона проходила повз мене. Але її прилад, чутливий прилад, здатний відчути найменші сторонні збурення в радіодіапазоні, ніяк не зреагував на мою присутність. Її застережливість була марною. Техніки, перевіряючи будиночок перед приїздом гостя, виявили б який завгодно підслуховувач, що передає інформацію за допомогою електромагнітних хвиль. Однак відчути пульсацію моєї квазібіологічної думки ні її детектор, ні їхнє обладнання не були спроможні.
Жінка служила в контррозвідці країни, що була батьківщиною мого пожильця і стала моїм останнім прихистком. Про те, що ця жінка — офіцер, я зрозумів одразу. Основи акторської майстерності та пластики їй, скоріш за все, прищепили у військовому училищі, а все ж це не могло позбавити її рухи того специфічного невитруйного ритму, який в'їдається в кожну молекулу тіла під час муштри на плацу. Ароматична гама вояцької амуніції, непідвладна людському органові нюху, надовго всмокталася в її тіло. Сьогодні я дотямив, що вона має наказ убити мужчину (кілька молекул ціанистого калію просочилися крізь оболонку капсули в її лівій кишені). Але щось жінку стримувало. Може те, що мужчина мовчав. Або вона чекала умовного сигналу від тих, котрі наказують.
Наступної ночі вони знову були вдвох. Вона кохала його палко, до самозабуття. Люди не вміють прикидатися. Запах тіла вмить виказує нещирість. Любов, ненависть, радість, біль, образа, страх — кожному з цих почуттів притаманна своя комбінація гормонів. Фізіологи навчили мене розпізнавати приховане од самих людей хімічне підґрунтя їхніх емоцій. Перше глибоке кохання має зовсім не такий аромат, як інфантильні дівочі захоплення чи поклик тіла голодної самиці. Він — не те, щоб подобався їй, — вона була закохана в нього. Але в тому, що вона вб'є його, сумніватися не доводилось.