Ранок почався сирий та студений. На полювання він не пішов. Вони намагалися затопити камін, але з того нічого не вийшло. (Шукаючи сухіші скіпки, постоялець одсунув мене подалі до стіни. Оптичний сенсор, зачеплений його рукою, на мить вийшов з ладу, та саме завдяки цьому я дістав трохи часу, а це дало мені надію, що я таки виконаю своє призначення).
— Сірники звогчіли… — стиха мовила вона.
Він мовчав. Вони сиділи поруч, і її розпущені коси лоскотали його плече.
— Чому ти не скажеш? Скажи, скажи їм цю прокляту формулу, і вони дадуть тобі спокій!
Він лише реготнув. Хрипко й неприродно, — наче каркнув крук над холонучим тілом.
— Вони… Вони все одно примусять тебе говорити! Скажи. Скажи мені, — благала вона. — Ти не віриш? Не віриш мені? Я перекажу їм — і все скінчиться. Болю більше не буде. Батьківщина простить тобі. І відпустить.
Він підвівся. Струсив із долоні дерев'яну тирсу. Повернувся до тьмавого осіннього світла й показав їй чорну цятку на поголеній скроні. Вона прикусила язика.
Потім вони готували сніданок. Розмочували концентрати холодною водою. А потім вона дістала з кишені капсулу. Не криючись, висипала в кухлик білі крупинки.
Коли вона виходила, чоловік навіть не озирнувся на рипіння дверей. Він сидів і думав про щось своє. Запах його думок був тужливий і складний.
Тиші ніщо не порушувало. Тиша сама була цим ніщо. Я знав: тепер ця тиша буде зо мною до скону.
Людина — істота надзвичайно уразлива. Певні токсини викликають у неї химерне ошукання почуттів, подразнення мозку кволим електричним струмом — неймовірні страхітливі ілюзії.
… Трепанація черепа, введення найтоншого електрода в больовий центр. Слабенький струм, а людина завиє, похлинатиметься піною власної слини, а якщо спроможеться розірвати прив'язь — щосили битиметься головою об стіл операційної. Вона розповість усе. Викаже будь-яку таємницю, що завгодно пообіцяє — тільки б припинити оце. Та коли вона все-таки не сказала — пусте діло залякувати, вмовляти, пророкувати. Таку людину вже не налякаєш нічим. Пекло їй не страшне.
Я був нерухомий. Я німував. Довкола мене були бездушні цурпалки. Вони не відчували страждання, коли бензопилка відрізала їх од живлющого кореня. Вогонь теж не завдавав їм болю. Тож і мені не міг він завдати мук.
Енергетичний імпульс, посланий окислювально-відновлювальною реакцією горіння, мав бодай на мить активізувати деякі резервні контури моєї схеми, доповнити моє буття яскравими, насиченими миттєвостями. Те, що в ці секунди завершувалося моє існування, не мало значення. Важило інше: миттєвості, які я ще мав проіснувати, були намарні. Чоловік мовчав. Він так і не прохопився про те найважливіше, заради чого стратосферна ракета перенесла мене через океан і двоє найкращих друзів моєї країни загинули, прикриваючи моє приземлення.
Час наближався до полудня. Крупинки, що вже розчинилися в кухлику, випаровували потужний чад мигдалю.
Що відчуває людина, в мозок якої ввели електроди правди? Цього не дано збагнути нікому з тих, хто такого не зазнав.
Чому його відпустили? Чому дали одяг, рушницю, оцей будинок? Чому він не застрелився в лісі?
Я слухав, як завжди, бездоганно уважний. І коли він, звертаючись до мене, заговорив, я запам'ятав усе — від першого до останнього слова.
— Дров зосталося на один раз…
Молекули мого квазіорганізму перебудовувалися, вони вибудовували інформаційні ланцюжки.
— А я все гадаю, де ти? Куди вони тебе запхнули? В якомусь оцупку, де ж іще? Більше нема де тобі бути. Інакше, як через трубу, до ваших звідси не догукатися. Слухай мене уважно: я певен, ти тут. Ні в лісі, ні в небі над лісом тебе не підвісили б, — усюди пеленгатори. А щодо витівок із димом наші, здається, ще не додумалися.
Авжеж, я знаю, що таке безсмертя. Мені відома формула препарату. Мені, а більше нікому. Якій кількості людей можна було б подовжити життя… Років по десять кожному міг би вділити, але — помру молодим. І формула згине разом зо мною. Вони, ці президентські лакизи…
Він замовк. Тиша напружилася, мов тятива:
— Не дістануть вони мікстури для нашого дорогого, всенародно обраного, улюбленого… Померти не страшно. Зовсім не страшно. Точніше, не настільки страшно, як їм здається… Але на що ця тварюка… Цей наш дорогий, навічно обраний зможе перетворити всім життя, якщо скористається формулою безсмертя… Гаразд. Не в тому річ. Тобі це все ні до чого. Ти затям інше. Затям і перекажи. У вашій країні, кажуть, усі рівноправні. Ані голодних, ані жебраків. Шкода, якщо формула пропаде разом зі мною, — коли ще до неї дійде чийсь розум. Запам'ятай її. Перекажи своїм. Може, там, у вас, вона стане в пригоді. А колись і в нас, тут, справи налагодяться. Отже, так. Усе залежить від проникливості кліткових мембран. Коефіцієнт природного біологічного старіння.