Правитель знову наповнив келих. Струснув з пальця крапелину вина — і та дзвінко розбилася об золото порожньої таці.
— То я жду, Мудрію.
— Повелителю! Таїна вічного життя… Цебто, вічного нема нічого… Але…
— Не викручуйся!
— Так, тепер можна з певністю сказати: древні знали, як зробити життя удвічі або й утричі довшим від його природного плину…
Сталеві пальці згребли одежу на грудях Мудреця з такою силою, що від неї з тріском одлетіли всі застібки разом, — правитель цупко тримав Мудреця за горло:
— Ти, хробак! Слухай уважно. У мене є все. Крім одного. Майбутнє втікає від мене. Я не владний над ним. Вісімдесят сім разів зустрічав я весну. А тепер бачу: руки вже не ті, та й зір загубив гостроту. Я старий. Кволий та безпорадний.
Зірки вмить потьмяніли, місяць луснув, мов піхур, — світ пропав.
… Кволий, кволий, кволий… Пальці обм'якли.
І легені, що мало не сплющились, із хлипом вірвалося повітря — Мудрець мало не похлинувся першим ковтком.
— Ви ледь не задушили мене, правителю.
— Людину, Мудрецю, не так легко задушити.
Є шлях, що веде до подовження життя. Але це шлях — у прийдешнє… Він жаский. Зробити своє буття тривалішим… можна лише коштом когось іншого… Від когось відібрати, а комусь оддати… Якщо хтось проживе довше, то з чийогось життя віднімуться ті роки… Досліди древніх це доводять. Я б не відважився їх повторити.
Приглушене рокотання покотилося коридорами палацу, забилося поміж кам'яних стін, відскочило від них і гайнуло аж до небокраю, немов зірвалося з гранітного карниза. Правитель реготався! Мудрець уперше чув такий сміх — і потім ще довго по ночах, навіть уві сні йому вчувалося рокітливе відгоміння владних веселощів.
— Скільки чоловік тобі треба для досліду, книжнику! Тисяча? Дві? Та яких? Мужчин, жінок, дітей?
Настав день. Тяжкий, хворий, гарячковий. Безжальний кулак сонця періщив по головах. Ніщо не рятувало від спеки. А тиран, хоч і не відпочив у задушливу ніч, був бадьорий, веселий.
— То ти кажеш — потрібні люди?
— Не просто люди, — Мудрець сьорбнув шербету. Коштовне вбрання з царського плеча було для нього завелике. А в голові, од скроні до скроні, немов камінна брила, перекочувався приглушений диявольський регіт.
— На схилі Священної гори є печера. В ній — джерело життя.
— Мої люди обнишпорили ту стару нору. Нема там ніякого джерела. Якщо ж було, то давно висохло.
— Джерела — алегорія. Мовиться про сили природи. Могутні, не підвладні людині…
— І що далі?
— До печери заходять двоє. Ті, що зважилися злити свої життя воєдино. Їх супроводжує святець… Утаємничений… Одне слово, той, хто знає, як задіяти древній механізм. А вийде на волю із тих двох лише один. Проживе не одне, а два життя.
— А що станеться з другим?
— Він перестане існувати, але не зовсім. Перетвориться на туман. Висвічений туман блакитнуватого відтінку. Стане мудрістю пращурів. Межею між абсолютним супокоєм та вічним рухом. Я не достоту второпав…
— Пусте. Мене більше цікавить доля першого. У зеленій чаші басейну скидалась риба.
Мармурові стіни, жебоніння рукотворного водограю, свіжий подув од ритмічного маяння опахал, і крижинки, що тануть у срібних келихах, — усе навіювало мрії про остуду. А проте спека здавалася нестерпною.
— Говори, Мудрію, говори.
— Повелителю, нас чують прислужники.
— Вони глухі й німі. Давай далі.
— Сили печер заберуть непрожиті роки у слабкішого, а подарують тому, чия воля до життя дужча. Люди не владні над цим вибором.
— Он воно як.
Дзенькнув гонг. Розчахнулися двійчасті двері. Зграйка дівчат принесла страви навзамін поданим — таці з добірними фруктами, коштовні дзбани з питвом, — без жодного звуку вийшли. Прекрасні обличчя служниць, жорстокі мармизи стражників. Танучі крижинки на сріблі, задушлива спека. Світ здригнувся й поплив перед очима Мудреця. Йому болісно захотілося вщипнути себе й прокинутися.
— До цього ми якраз і дійшли днями в розмові з одним лікарем. Я так і думав, що в печері на мене чатує якийсь підступ. Але він не хотів казати, який саме. Тому його вже нема.
— Я знаю, кого ви згадали, повелителю. То був славнозвісний учений. Він зичив добра людям, умів читати стародавні письмена…
— А моє маленьке прохання виконати не хотів. Нікчемний був громадянин і патріот нікудишній.
Закутий у кришталь піщаного годинника з тихим шурхотом спливав час.
— Ходімо на оглядовий майданчик, Мудрію, помилуємося морем. — Тиран підвівся, солодко потягнувся. Хруснули суглоби, дзенькнула під одягом кута найкращими майстрами кольчуга.