Підлога метнулась назустріч долоням Мудреця, десь під серцем наче вірвалася струна й застогнала мелодією відчаю та нестерпного жаху.
— Та годі, адже я просто запропонував провітритися, подивитися з висоти на море… — Повелитель відступив, бридливо дивлячись на розпростерте біля ніг тіло.
— Я… Я навчу вас, як оминути древній закон!
— Навчи, навчи.
— Треба знайти людину, чия воля до життя була б слабкішою за вашу. Зайдіть із ним до печери — й вам нічого боятися! Ви повернетеся молодим, а він перетвориться на туман.
Правитель подав руку, допоміг підвестися хирлявому Мудрецеві. Недбалим рухом струсив пил з його вбрання, підвів до бенкетного столу. Всадовив. Сам умостився поруч, поправив піхви кинджала.
— Ти не засмучуйся, Мудрію. Я дуже хочу жити. Дуже. На світі нема такої людини, яка прагла б цього сильніше за мене. Я ж бо зазнав у житті безмежної радості й надії, я зазнав перемог і насолод, які тобі й не снилися. Знаю, з чим доведеться прощатися. Тому волію жити більше, ніж будь-хто зі смертних.
— Так?
— Саме так! А як же інакше? Де ти бачив тирана, котрий мав би слабку волю до життя? А втім… Якщо ти знайдеш мені безумця, котрий не хоче жити, підеш звідси винагороджений.
Мудрець підвів голову. Їхні погляди зустрілися. Смиренний книжник уперше не одвів очей.
— Але ж, повелителю! Ви кажете, так волієте до життя, як ніхто в світі, а тим часом наказали зіштовхнути зі скелі цілителя Арінія. І мене… теж привели до тієї ж безодні. А ми знаємо… тільки ми вміємо витлумачити письмена древніх. Коли б я впав в океан, нікому було б повідати вам таїну тривалого життя.
Правитель позіхнув. Його жовті зуби тьмяно зблиснули — немов ікла в тигрячій пащі.
— Аріній — дурень. Він усе одно нічого не сказав би. Знаю таких. А тобі нічого не загрожувало. Під карнизом було напнуто верету. Твій нетривалий політ закінчився б у руках моїх служників.
Повелитель знову позіхнув — широко, від душі. Далі стиха додав:
— Не хочу нахвалятися своїми підлеглими, але вони вміють розв'язувати язики. Таємниця від мене нікуди не ділася б. Але… Добре, що ми про все домовилися без цього. Адже добре, чи не так? Відпочивай, попоїж, тобі ще доведеться обрати того, хто вирушить із нами до печери.
— Як тебе звати?
— Люцій.
— Хто ти? Скільки тобі років? Що робиш у палаці?
— Я тисячник, керую добірною вартою Його Величності. Мені тридцять років. Палко люблю нашого Повелителя. Життя ладен за нього віддати.
Прорипіла портупея. Дзенькнули остроги. Підлога під ногами Мудреця захиталася. Запах шкіри, металу, випотів. Запах казарми… Так пахне бронзовошкірий велетень Люцій… Чад від мастил… дим світильників…
— Що з тобою, Мудрію?
— Пусте. Голова запаморочилася… Не так-то й легко читати в людському серці. То кажеш, Люцію, ти любиш повелителя?
— Саме так! Дуже люблю.
— А коли я скажу, що лікар, котрий пророкував тобі швидку смерть, помилився? Що недуга твоя ось-ось минеться сама по собі? Що отруйний хробак болю не терзатиме твої нутрощі, а дружина й діти не залишаться без годувальника? Що віддаєш ти не кілька місяців страждань, а щасливі довгі роки? Га? Чи підеш ти з повелителем у печеру, знаючи про все це?
Бронзове обличчя вояка залилося полудою блідості.
— Зітніть йому голову!
Розгніваний рик повелителя метнувся до тисяцького, мов кулак, — і зупинився на півдорозі від неголосного докірливого шепоту Мудреця:
— Повелителю, ми ж домовилися…
— Гаразд! Тоді в копальні!
— Повелителю, ви ж обіцяли.
— Тоді женіть його геть! Але затям, Люцію: я тобі цього не забуду! Неодмінно займуся тобою… Згодом. Добра в тебе душа, Мудрію.
— Ти одужаєш, Люцію! Певен я, що одужаєш…
— Облиш його, Мудрію, годі. Наступний!
Начальник охорони помітно хвилювався — його виказувало тремтіння голосу:
— Повелителю, дозвольте доповісти: на околиці міського акведука схоплено самогубця. Арештові не опирався, камінь та мотузку віддав із власної волі.
— Сюди його!
— На коліна перед Правителем!
— Ах ти ж, поганцю! Знаєш, що буває за спробу забруднення водоносної системи?
— Знаю, повелителю. Мені однаково.
— То ти що, зовсім жити не хочеш?
— Життя не тішить мене.
— Тут неподалік є одна печера. Прогуляємося туди? У двох.
— Мені однаково.
— Мудрію підійди роздивися його: що за камінь за пазухою у цього шмаркача?
— Як зовуть тебе, юначе?
— Сперанцій.
— Нічогеньке ім'ячко дали. З таким мимоволі жити не захочеш…