— Повелителю, прошу вас, помовчте. Сперанцію, подивись мені в очі. Подихай на скло. | Ще раз… Так. Твоя наречена жива, Сперанцію. Вона кохає тебе. Їхня галера не потонула, її штормом віднесло до південного материка. Вона кохає тебе й неодмінно до тебе повернеться, Сперанцію!
— О!..
— Юнак не підходить нам, повелителю!
— Геть! Женіть його у три вирви! Майно конфіскувати! Віслюка, хату — все до скарбниці! Сучий син.
— То що ж виходить, Мудрію?
Над містом одбушувала гроза й освіжила повітря. Небосхил уже вхопив чималий шмат сонячного короваю, тож кухарі палацу втретє заходилися готувати легку вечерю, а денна сторожа поступилася місцем нічним вартівникам — гвардійцям, що бачили в пітьмі та впізнавали чужака звіддалік.
— Повелителю, всі оці люди — самогубці та добровольці — нам не підходять… Вони дуже, просто-таки дуже хочуть жити. Але в кожного з них є причина, що робить їхнє життя нестерпним. Тому, якщо її усунути…
— А якщо не усувати? Скажімо, я міг би наказати, щоб ту дівчину… Наречену забруднювача акведуків…
— Нема сенсу, повелителю. Одне діло — коли людина не хоче жити… Інша — коли хоче, але не може жити так, як хоче… Втім… Якщо ви певні себе, якщо ваша воля до життя така сильна, як ви кажете… Можна взяти котрого завгодно й ризикнути.
— Бачиш, Мудрію. Взяти, звісно, можна. Але ж мені аж ніяк не хочеться ризикувати.
Накотилися сутінки. Засяяли перші зірки. Правитель, як і раніше, був бадьорий. Мудрецеві ж нестерпно хотілося спати.
Колись він розгорне старовинні книги й намагатиметься збагнути, що саме надає цьому старому волячої витривалості та лев'ячої сили, звідки беруться в нього могутній голос та залізна чіпкість? Чому впродовж стількох років перед ним падають ниць мільйони інших — молодих, добрих серцем, вродливих? І підіймають за його здоров'я келих, і на перший же поклик шикуються в бойові когорти, і зрошують своєю кров'ю чужі землі?! А в храмах б'ють за нього поклони, і навіть у молитві перед сном, коли їх не бачить ніхто в світі, — ані дружина, ні сторожа, ні підглядач, — вони знову поминають його ім'я: випрохують для нього здоров'я, — для того, хто виснажує їх працею, війнами та в'язницями. От що дивно.
— Міркуй, міркуй, Мудрію! Може, у твоїх сувоях і про це щось мовиться?!
— Про що?
— Може, там сказано, як знайти потрібну людинку?
— Як ви довідались, що я саме про сувої розмірковую?
— А про що ще може думати книжний хробак?
Гадюка остраху вжалила в самісіньке серце — і враз відпустила.
«Він не здатен читати думки. Не здатен. Це мистецтво не завжди підвладне навіть мені. А я цього вчився ціле життя. Авжеж. Якби він був на таке здатен, то хіба воловодився б зо мною? Сидів би собі на троні — молодий, білозубий, а я спав би непробудним сном на дні затоки».
— Повелителю! Навіть якщо взяти щирого… з доброї волі… фанатика, все одно самої його згоди замало. І самого бажання замало. Треба щоб людина по-справжньому довела — життя їй не миле. А тоді, коли ми з'ясуємо причину цього, щоб він свого бажання померти не зрікся.
На небо знову виплив місяць. Візерунки сузір'їв милувалися своїм віддзеркаленням у стрілчастих вікнах кам'яного палацу. Вітер шелестів кронами евкаліптів.
— Слухай, книжнику, здається, знаю я таку людину. Завтра ж тебе з ним познайомлю. А зараз — відпочивати. Ранок од вечора мудріший.
— Ось. Прошу любити й поважати. Державний злочинець номер один. Харцизяка. Життя йому таке ж ненависне, як любе мені. — В голосі правителя вчувалась потаємна радість колекціонера, що показує гостям рідкісний екземпляр.
Перше, що впало в очі Мудрецеві, — ланцюг. Важкий металевий ланець, що обсотав високого й широкого в плечах чоловіка. Того ж, чиї рухи стримували ці пута, він розгледів пізніше.
— Накинувся на мене з кинджалом. Хоч добре знав, що варта не спить. На допиті затявся. Мовчав. Навіть не зізнався, як його звати. А втім, теж мені загадка — Флориній! Живе самотою… столярує, цебто, столярував. Спільників у нього нема. Ні з якими заколотниками не водився, з ворожими нам сусідами — теж. З власної волі, так би мовити.
В очах Флоринія тремтіла нестерпима мука всіх отих ночей, що їх випало йому провести У в'язниці палацу. Але тримався він гідно.
— Трапився дуже доречно. Мені давно був потрібен привід ужити певні круті заходи. Але не в тім річ. Він-бо знав, що вбити не зможе, йому просто не дали б мене вбити. Про те, що сам помре, — теж знав. Доконечний зненавидець життя!
Мудрець підійшов до закутого вздовж і впоперек полоненика. Неголосно спитав: