Выбрать главу

— Пора йти. Авжеж. Іти. До людей.

Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО

САФАРІ

Оповідання

— Часом я починаю думати, що великі хижаки мають зачатки розуму. Як ви вважаєте, капітане?

— Не знаю. Мені майже не доводилося бачити хижих звірів.

Пасажир видихнув хмаринку сигарного диму. Капітан трохи скривився. Він не палив. А відколи в трюмі його судна загорілися контрабандні сигари, просто страждав од тютюнових ароматів.

— Скажу по правді, я багато чого віддав би, щоб помірятися силою, не фізичною, ні, — силою розуму з небезпечним звіром. Схопитися з ним. По-справжньому, до знемоги. Щоб у цьому двобої зітнулися людська розважливість та звірина пристрасть.

Шхуну гойднуло: вітрильник робив поворот. Острів, що був показався на правому траверзі, тепер бовванів прямо по курсу.

— Їй-право, на цьому клаптикові землі подібних пригод не варт сподіватись. Черепахи, вепри… Харч для тубільців. Хіба що акула запливе до лагуни. Але ж акули нібито геть нетямущі.

— Хто знає… Острівець на перший погляд так багато обіцяє.

Пасажир пошпурив недопалену сигару за борт. Його супутники розпаковували валізи. Капітан зацікавлено дивився на них.

— То ви й кулемет із собою берете? — поспитав він.

— «Шпандау». Остання модель. Зброя прийдешнього. У майбутніх війнах із такого стрілятимуть довго-довго… Моєму другові закортіло випробувати, як працюють його механізми за умов тропічної вологості.

— Чи не важко буде нести?

— Не настільки важко, як здається.

Шхуна взяла крутий бейдевінд і йшла проти вітру. До бортової хитавиці додалася кільова.

— А ще ми беремо з собою карабіни Маузера, — повідомив мандрівець. — Три «маузери», два нітроекспреси «вінчестер», гвинтівку-кулемет, ви бачили її, револьвери, певну кількість засобів особистого захисту, необхідний мінімум боєприпасів.

— Ого! З таким спорядженням можна не боятися диких свиней…

У капітанових словах не чулося ані крихти іронії. Лише спокійна впевненість та безтурботність.

— То ви ніяк не зможете зайти в протоку? — Пасажир відкусив кінчик нової сигари й простяг руку по сірники. — Ввійти й постояти днів зо два на якорі?

— При всій моїй повазі — аж ніяк. Ви щойно висаджуєтесь, я залишаю вам шлюпку — та й по всьому. Повертаюся через дві доби й чекаю вашого сигналу. Так приблизно. Я теж маю таємниці, що ними не дуже хотілося б хвалитися перед владою. Та річ не тільки в цьому. Прохід поміж рифами звивистий і вузький. Мов щілина між зубами. За такого вітру ми не зможемо пройти його до відпливу.

— Гаразд. Але карту острова нам дасте?

— Доконче. Зі всіма помітками, як умовлялися. Мисливські стежки, річка, хижі аборигенів…

Настала пауза. Капітан щось обмірковував. Мандрівець роздивлявся суходіл.

— Розкажіть мені докладніше про дикунів, — попрохав він.

— Про тубільців?

— Саме так. Про людожерів, що живуть у лісовій місцині на острові.

— До того, що розповів, уже важко щось додати. Життя в них осіле, цілком поважне. Науковці називають цей триб життя привласнювальним господарюванням. Непогані мисливці, спритні рибалки. Може, колись були канібалами. Але про ті часи в них не зосталося й згадки.

— Що, зовсім не дозволяють собі згадати давнину? Навіть у свято?

Зненацька велика хвиля кинула шхуну вгору-вниз. Усіх, хто стояв на палубі, обдало солоними бризками.

— Якось мені довелося побувати в їхньому поселенні на місцевому святі, — капітан зробив непевний порух у бік острова. — Поводилися цілком пристойно й на моїх очах нікого не з'їли.

— А черепи?

— Які черепи?

— Оті, котрими тубільці прикрашають свої житла. Ви показували мені свої малюнки в альбомі…

— Зберіганням черепів тубільці вшановують пам'ять померлих. Ну, це як у нас відправити в церкві та покласти квіти на могилу. Взагалі, місцеві по-своєму ставляться до життя. Отруєні стріли вони використовують лише для полювання. Коли ж випадково поранять списом людину, той спис заривають у землю. Вважається, що його більше не можна брати в руки, бо на нього впав божий гнів та прокляття пращурів.

— Звідки ви це знаєте?

— Задля справи трішки вивчав їхню мову. До речі, вона в них надто самобутня. Образна, багата на порівняння. Поетам припала б до смаку.

Знову запала мовчанка.

— А можна поглянути на ваш «браунінг»? — поспитав капітан.

— Прошу дуже… Агов, обережно! Кулі розривні.