— Що розривні — бачу, але чому — обережно?
Капітан загнав магазин на місце й повернув зброю власникові.
— Вони нашпиговані стрихніном. Адже дикуни використовують для полювання отруту. Чого б нам не наслідувати їх?
— Здається, ваші друзі ділять гранати? — зауважив моряк, глянувши пасажирові через плече. Уперше в голосі капітана пролунало щось схоже на розгубленість.
— І динаміт. Ми звикли полювати з розмахом. Острів наближався. Він уже не скидавсь на цибулину в пінястому котлі, бо на очах перетворювався на смугу суходолу з кипучою облямівкою прибою.
— Якщо я поверну половину з того, що ви заплатили… — завів мову капітан, але прикусив язика.
— Якщо ви повернете мені половину…
— Ні. Якщо я віддам вам усі гроші, геть усю плату за фрахт, чи не погодитесь ви, щоб я дав команду зробити поворот оверштаг?
— Цебто?
— Чи не хочете ви без висаджування на острів повернутись назад? Їй-право, на ньому немає дичини, гідної ваших приготувань…
— Дякую за гостинність, — очі мандрівця зиркнули тьмавим металом. — Не вважайте це за примху багатих людей. Але ми переконані, що острів цілком придатний для нашої мисливської експедиції. До слова, про черепи та інші жахіття, про котрі ви нам повідали. Можливо, моїм друзям заманеться привезти з собою якісь сувеніри. Сподіваюся, ви не вдастеся до зайвої цікавості й не поширюватимете в портах ганебні чутки про нас. А ми, обіцяю, забудемо, що ви скористалися цим берегом як стоянкою та схованкою для контрабандних товарів.
… Шлюпка відпливла від борту й полинула по хвилях. Ніхто з її пасажирів не озирнувся, не помахав рукою. Моряки похмуро дивились, як вервечка мисливців висаджується на острів і зникає в береговинних чагарниках.
— Ти дотумкав, на кого вони полюватимуть? — спитав один матрос товариша. Той кивнув головою та додав, що в пасажира, котрий тяг кулемет, мізки від кокаїну геть розплавилися.
— Я не розумію капітана, — пробубонів хтось. — Ми ж наче завжди з місцевими розуміли один одного…
— Тобі заплатили? От і помовчуй! — припинив балачки боцман.
Тільки-но спина останнього мисливця зникла в заростях, якірний ланцюг загримів у клюзах. Вітрила розпросталися, заманюючи вітер. Але шхуна, як сподівалися, не взяла курс у відкритий океан, а ввійшла в течію та почала обходити північний краєчок острова. Підхоплене вітром і стремлінням судно прудко мчало вперед. Капітан віддав кілька розпоряджень помічникові, а сам спустився в каюту. Сів, погортав альбом. Малювання було його давньою пристрастю. Сісти за штурманський столик і взяти в руки олівець було йому, дорослому чоловікові, так само радісно, як дитині взяти в руки стерно.
Дерева, тварини, люди… Оселі, немов би їх не споруджувала чиясь рука, а вони самі по собі проросли крізь шкіру острова…
Зрештою, в чому його провина? Коли б од самого початку він знав про наміри тих пасажирів, то хіба взяв би їх на борт? А тепер годі щось поміняти. Таких не переконаєш зійти з мисливської стежки. Невідворотне станеться.
Сонячні зайчики витанцьовували на стелі каюти. У відкритий ілюмінатор віяло солоно свіжістю.
З містка помітили човник. Високий рибалка з місцевих спритно правував одним веслом.
Шхуна задрейфувала. Хтось із матросів скинув шторм-трап, і за хвилину палубою почалапали босі ноги, Напівзодягнений дикун без супроводу знайшов двері капітанської каюти. Постукавши, ввійшов.
— Вони на мисливській стежці, — ні про що не попереджаючи, мовив капітан. — Упевнені, що прямують до селища. Але втраплять у мочарі. На вас чекає гарне полювання та непогана здобич.
Без видимого смутку чи втіхи острівник кивнув.
— Шестеро білих… Шість черепів і стільки ж лантухів м'яса. Шість… — капітан умовк — підшукував слово. Але рибалка не відчув гіркої іронії, що пролунала в капітанових словах.
— Я зрозумів — вони нам не друзі. Нам ні до чого тіла. Нам ні до чого їхні черепи. Про яку здобич ти кажеш?
Капітан повернувся до столу. Обережно згорнув альбом. Сховав до шухлядки. Тільки тоді озвався:
— А отака здобич. Три малі гвинтівки, дві більші. Одна зовсім велика — вона стріляє швидко-швидко. А ще такі штуковини, що ми ними глушили рибу. П'ять револьверів. Та ще один плаский пістоль. Точнісінько такий, як я подарував тобі на вашому святі. Постарайся хоч цей не втопити. Річ дорога й рідкісна
Ілля ХОМЕНКО
ПОРТРЕТ НА СТІНІ
(Фантазії на теми Еріха фон Деникена)
Вітер лоскотав каштани попід пахви. Їхнє до непристойності голе віття вигиналося в осінньому танку. Ртутна електрична заграва віддзеркалювалась од з'їденого калюжами асфальту, осідала блідою сріблястою патиною на обличчях перехожих. Навскісний дощ приловчився, щоб дати молодій жінці мокрого ляпаса. Але мети не досяг — його бризки вдарились об шибу та й розлетілися навсібіч.