Жінка відвернулась од вікна. Її чорні коси та білий халат утворювали майже негативний контраст. У сутіні кабінету вона здавалася дуже вродливою. А втім, чоловік, що лежав на канапі, навряд чи здатен був оцінити її красу. Зажмуривши очі, він дослухався до власного голосу. Той голос ішов від магнітофонних динаміків — нервовими, болісно-аритмічними поштовхами.
— Опівночі я повертався до міста. Траса була безлюдна. Зненацька заглух мотор. Фари, прилади на щитку — все відімкнулося. Немов щось перебило проводку. Я… вилаявся… Брутально… Якщо це важливо — аж надто грубо. Машина за інерцією рухалась у темряву. Я, звісно, загальмував. Одчинив дверцята й лише тоді втямив, що погасли ліхтарі над автострадою. Послухав годинника — не цокає! І тут спалахнуло світло… Воно йшло звідкись ізгори. Таке… Ну, наче неживе. Дивне… Я побачив… Фаланги пальців. Крізь шкіру. Як на рентгені, розумієте? Далі мені важко пригадувати…
З тихим шипінням змотувалась плівка, крутилися котушки, неначе прагнули підкорити болісні порухи пам'яті того, хто говорив, своєму одноманітному ритмові.
— З неба, прямо на мене, опускалось… Не можу сказати, що то було… Схоже на веретено, з миготливими пасмами ближче до середини. Воно безперервно оберталося довкола поздовжньої вісі. А світло… лилося з двох квадратних отворів. Я вже був на ногах. Перед цим, здається, падав. Чи з кабіни вивалився. Точно не скажу. Об рінь долоні обідрав. Хотів бігти. А далі… Далі нічого не пам'ятаю. Не пам'ятаю.
Голос умовк. Магнітофон механічно шипів — та й тільки. Жінка доторкнулася до клавіші «стоп». (Вогники сигнальної панелі тьмаво змигнули в пасочку обручки). Чоловік розплющив очі.
— Ми так і не пішли з вами далі цього моменту, — сказала вона йому.
На знак згоди той знову примружив повіки.
— Мені цілковито зрозуміла природа ваших галюцинацій, — лагідний голос жінки надавав сухим словам заспокійливого відтінку. — Те що ви бачили, безперечно, продукт діяльності вашого мозку. Це захисна реакція на щось приховане в глибинах пам'яті хвилювання. А подія, котра викликала те хвилювання, зафіксувалась у вашій підсвідомості й завдає вам болю. Нам належить відновити до кінця зміст вашого сну в реальності. Лише тоді пощастить правильно витлумачити його та визначитися з первісною травмою. Прихованою причиною хвороби.
У відповідь на її слова чоловік тільки трохи скривився.
— Ви вважаєте, що я хворий?
— Будь-яка людина, котра звернулася до мене по мою професійну допомогу, — мій пацієнт. Людина, що не потребує такої підтримки, безпечна для суспільства, — здорова людина. Я так вважаю.
Чоловік пожвавішав.
— Ви правильно помітили. Про щось таке я десь читав.
— На стіні у вітальні. Таке переконання мав один великий психоаналітик. Він, до слова, глибоко займався проблемами НЛО.
— Глибоко? Це добре.
Дощ розгулявсь і щосили гупав по водовідливах. Жінка й чоловік немов чогось чекали. Нарешті вона озвалася:
— Ми домовилися, що вдамося до гіпнозу, якщо традиційні методи не спрацюють. Вважаю, що час настав. Окрім того, випробуємо один нешкідливий препарат. Я зроблю відповідний запис в історії хвороби…
Проскрипіло вічне перо. Брязнули дверцята сейфа. Дзвінок! Почоломкалися склянка з карафою. Чоловік повернув голову. З недовірою глянув на столик у головах, немов зважував дві крихітні пігулки.
— Це наркотик? — спитав обережно.
— Слабкий, транквілізатор. Запийте водою.
— Послухайте, а якщо не допоможе ваше лікування, клініка поверне мені завдаток?
— Неодмінно.
Увімкнулась настільна лампа. Обличчя жінки здалося чоловікові чарівно прекрасним.
— Ви розслабилися… Ви засинаєте… Спите міцно-міцно. І відповідаєте на мої запитання.
Ожив магнітофон, заморгав зеленими та червоними контрольками запису.
— … І я опинився всередині корабля.
— Корабля?
— Так. Це був літальний апарат. Космічний човник, чи що. Надміру тісний. Мабуть, його не призначали для далеких мандрівок.
— Вам було страшно?
— Мені було надзвичайно легко. Немов усі проблеми враз відступили. Неначе в мені щось розкрилося, розумієте? Як пори нашої шкіри розкриваються назустріч теплу. Там ніхто не бажав мені зла.