— Прокидайтесь.
— Довго я спав?
— Не дуже. Ви за кермом? Випийте ось це. Реакція відновиться.
Пацієнт повагом поправляв краватку. Почувався він дуже добре — наче вивільнився од надсильного тягаря.
— Я згадав!
— Саме так. Класичний випадок. Утопічний синдром. Добрі інопланетяни мріють нам допомогти. Реактивне утворення, вибудуване вашим мозком як відповідь на життєві негаразди. У вас, з усього видно, останнім часом були неприємності на роботі?
— Були. Непорозуміння з керівництвом. І вдома не все гаразд. Домовласник підвищив квартплату.
— Мовою психіатрії те, що з вами сталося, називається проекцією. Ви не впоралися з травматичним фактором. Через хронічний стрес ваш мозок нібито переніс проблеми, що дошкуляли йому, назовні, приписав їх силам, непідвладним законам нашої реальності. Думаю, ви починаєте одужувати. Перелом відбувся. Наступними сеансами закріпимо успіх.
Чоловік подав жінці пальто й придивився до неї. Вона здалася йому дуже привабливою, згадалося колись десь читане: пацієнти часто закохуються в лікарів-психоаналітиків протилежної статі. Ця згадка не викликала в чоловіка внутрішнього спротиву.
Осінь зірвала в нього з голови капелюха, міріади зірок сипонули з чистого неба в дзеркала калюжок. Його вабила супутниця. Але то не було покликом плоті. Прислухаючись до себе, він зрозумів, що колись ним уже володіло таке бажання: прийти й залишитися з фактично незнайомими людьми. Але коли це було та де, — так і не згадав.
— Ви записали моє… марення?
— Це не марення. Доволі цікава й логічна розповідь.
— Дасте послухати?
— Трохи згодом — неодмінно. Тільки не тепер. Вам не можна вертатись у ту ілюзорну систему психічних координат, що ми її заледве подолали.
— Ви дозволите? — (Він хотів назвати її на ймення, але не зважився). — Лікарю, можна підвезти вас? Машина за рогом, на стоянці.
— Ні, дякую. Мені неподалік. Два квартали.
— А знаєте… Коли я отямився біля авто, що з'їхало з дороги, одразу подумав: привиділося! Потім завагався — раптом насправді так було?
— З вами приємно працювати. Повірте: душевнохворі ніколи й ні в чому сумніву не мають, їхній ілюзорний світ для них ясний і елементарний. А для нас — заплутаний і похмурий. Ви дуже здорова людина, повірте. Й у вас буде все гаразд.
Два квартали жінка пройшла прудким кроком. Але що не рух, то ставала ніби старішою. Спина горбилася, голова хилилася до землі. Прогув ліфт. Клацнув замок вхідних дверей. Зашуміла вода, наповнюючи чайник. Вечірні клопоти жінка справляла наче машинально. Її думки поривалися геть, подалі від цих стін, — одначе вертались назад: їх відкидали невблаганні час і простір. Вона повернулася спиною до вінка, за яким сяяли чіткі листопадові сузір'я, сіла на підлогу, незручно підігнувши ноги. Поверх її голови дивився у заповнене світлосяйними бризками небо мужчина середнього віку. Його очі на кольоровому знімку зелено променилися. Шрам струмочком стікав по щоці — починався під русявим чубом на скроні й зникав на підборідді. З крану лунко скрапувала вода, — для жінки то був наче подзвін по її молодості, плач по нездійснених мріях та недоладно прожитих роках. Так — обличчям до портрета — жінка просиділа багато годин підряд. Жінка намагалася ні про що не думати, нічого не відчувати й ні про що не згадувати.
Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО
КОЛЕКЦІОНЕР
Оповідання
Одинадцятому номерові журналу
«Оружие и охота» за 2001-й рік
присвячується…
— Якого незвичайного кольору цев'є… Шкода, що наші радіослухачі не можуть побачити. Дерево немов просякнуте потом. Холодним потом людини, яка жде атаки…
— Це — не найцікавіший експонат моєї колекції. Армійський карабін Маузера, калібру «сім — дев'яносто три». Серійний зразок. Може зацікавити хіба що своєю історією. Стріляв на трьох війнах… Але ми з вами ще не оглянули зібрання метальної зброї.
Кроки лунали вагомо та чітко, немов клацав затвор у склепінчастій залі. За їхнім примхливим відлунням вимальовувався образ величезного приміщення. Лункого, порожнього простору, не понівеченого затісними стінами та низькими стелями.
— Це сюрікен?
— Так. Той самий славнозвісний сюрікен, атрибут кінопродукції про середньовічну Японію.
— Я уявляв його не таким.
— Великим та блискучим? Але це річ достеменна. З арсеналу справжнього ніндзя, а не від реквізитора кіностудії. До слова: у моєму зібранні — сама автентика. Ні підробок, ані сучасних стилізацій… І ще. Більшість предметів — унікальні. Мають історичну або художню цінність. Винятком були хіба що гвинтівки, — часом я придбавав просто заради моделі, що припала до смаку. З них починалася моя колекція. Тоді, в молоді роки, я не мав теперішніх можливостей… Але решта — оригінали.