— Ще раз дякую за інтерв'ю, за екскурсію. Не маю жодного сумніву, що наші слухачі гідно поцінують не лише розповідь про колекцію… Одне з найцікавіших приватних зібрань з усіх, що мені довелося бачити…
— Ви, до речі, були першим журналістом, якому пощастило оглянути мою колекцію…
— Дякую… Гадаю, що в тих, кого зацікавила наша передача, сформується відповідне уявлення й про вас… Як про людину, котра знайшла свою правду в житті й зуміла виробити свою позицію. Ба навіть стиль, свій спосіб існування. Очевидно, цей стиль — по-своєму вишуканий та аж ніяк не дешевий. Адже те, що ми з вами оглядали, коштує чимало?
— Мені навіть складно відповісти. Бо лише в залі сучасної зброї — понад двадцять тисяч зразків. І кожний по-своєму рідкісний, єдиний. Багато що з того — просто неоціненне, як, приміром, картини Рубенса. До речі, всі одиниці зберігання не зіпсовані, без ґанджів. Усі придатні для використання за призначенням. Цим колекція надзвичайно цінна. © http://kompas.co.ua
— Мало не забув. Ви обіцяли на початку розмови познайомити мене з вашим улюбленцем — бультер'єром. З досвіду знаю: коли спостерігаєш за домашньою твариною, неодмінно підмітиш якусь нову рису вдачі її хазяїна.
— Це ви про що?
— Про вашого піт-буля. Ви обіцяли показати його. Якщо можна.
— Будь ласка. Він завжди при мені.
— Але ж це…
— «Ауто-Орднанс «Піт-Буль». Американського виробництва. За основу взято славнозвісну конструкцію «Кольта». Сорок п'ятий калібр. Цілком надійна зброя кишенькових габаритів. Кулі «Уейдкатер». Дія — підвищеної травматичності. Важкуватий… Проте я справді звик до нього, мов до живого.
— Невже так може бути?
— Призвичаїтися до знаряддя вбивства? А ви ніколи не замислювалися над тим, скільки життів урятували пістолети й револьвери в руках законослухняних людей? У тих американських штатах, де дозволяється потай носити зброю, ви можете спокійно ходити вулицями. Грабіжник не зазіхатиме на ваш гаманець. Ґвалтівник не накинеться на жінку, бо знає, що дістане відсіч. А спробуйте вночі пройтися лондонським Сохо? Або Нью-Йорком, де зброю дозволяється мати лише копам? Мені, наприклад, вуличні грабіжники не страшні. Я пішки давно не ходжу. Але тут, у цьому домі…
— Що більше схожий на палац…
— У цьому особняку, захищеному не згірш од фортеці… Якщо фортуна повернеться проти мене, — а на віку всяке буває… То й собаки враз без нюху зостануться, й сигналізація не спрацює, й охорона не ворухнеться… Зате оця іграшка… Вона лише на вигляд іграшка. Я їй вірю, як собі. Така моя життєва філософія: бачити відданість і силу тільки там, де вони є насправді. Бути захищеним від ошуканства й не обдурювати самого себе…
— … Усе? — коротко спитав слідчий.
Дзижчала муха, намагаючись вирватися з липких павукових тенет.
— На третій касеті є ще мій коментар.
— Я послухаю його згодом. Що вам відомо про героя вашої останньої програми?
— Мало що. Бізнесмен при величезних прибутках. Останнім часом — ще й публічний політик. Джерела стартового капіталу затемнені. Подейкують — «чорний» реекспорт енергоносіїв, контрабанда кольорових металів. Сфера нинішніх зацікавлень — експортно-імпортні операції на ринках зброї. Фігурував як персонаж кількох скандалів, але їх зам'яли. Нібито продавав на Близький Схід розукомплектовану бронетехніку… Як металобрухт, хоч насправді там була суто секретна електроніка та найновіша вітчизняна система наведення… Судився з газетою, що написала про це, і виграв процес. Згідно з анкетою — винятково чистий чоловік, ув'язнений не був, навіть ніколи не притягувався. Та ви ж знаєте про все це значно більше од мене.
— Ні, на відміну од вас, я не був із ним особисто знайомий.
Звичним рухом слідчий поправив окуляри. Йому нестерпно хотілося спати. Журналіст здогадався про його втому з кількох майже непомітних прикмет, — офіцер тримався бездоганно.
— Та що це за знайомство? Цей бізнесмен утримував кілька програм на різних каналах радіо й телебачення. Фінансував головним чином передачі на теми озброєння та мисливства. Можливо, навіть контролював ці канали через підставних осіб. Не знаю. Як спонсор чи напівзасновник ніде себе не виказував. Надміру над нами не зависав. Пропозиція записати радіорозповідь про його колекцію була для нашої редакції несподіваною.
— Чому?
— Чому…
Журналіст замислився. Минуло кілька секунд, поки він знайшов формулювання для свого подиву.
— Та тому, що історія моєї останньої передачі від самого початку була якоюсь незбагненною. Звичаєм, такі, як він, люди (слово «він» журналіст підкреслив інтонацією) живуть у досить замкненому колі. Нікого не підпускають до себе на гарматний постріл. У всякім разі — пресу. Навіть кишенькову інформацію, що йде від них, фільтрують прес-секретарі, команди іміджмейкерів, люди, котрі займаються зв'язками з громадськістю… І раптом таке. Запрошує звичайнісінького репортера, навіть не зірку, а «сіру мишку»…