Важко дихаючи, він перевалився через сіру холодну стіну і впав на траву. На справжню зелену траву, що про неї в копальні велося стільки розмов. Якусь часинку полежав — усе ще не вірив у своє щастя. Збулося! Він підхопився й побіг крутосхилом штучного пагорба, захлинаючись чарівними пахощами живої зелені. Біг, зашпортувався, падав, підводився, та біг знову. Березовий гай постав перед ним, неначе дарунок феї. В'язень обхопив білий з чорними пасмугами стовбур, притисся до нього щокою, заплющив очі й довго так стояв, убираючи в себе шелестіння листя та щебет якоїсь пташини. До річки він підійшов уже достоту іншою людиною. Здер нашивку з номером, розстебнув гачок сорочки. Мовби сама собою випросталася спина, роздалися плечі. Ще коли замислював цю спробу, вирішив, підштовхуючи ненависну вагонетку з породою, що тільки-но видереться, неодмінно скупається в річці. Навіть, якщо доведеться це робити під дощем чи снігом. Дощу, на щастя, не було. Літній день був у розповні. Свіжий, теплий, хоч і не спекотно-жаркий. Утікач поміркував і зізнався собі, що від невеликого сліпого дощику він теж не відмовився б. Тоді вирішив, що на сьогодні він і так уже одержав занадто багато. Здавалося, вода теж пахла травами… Він реготався й пирхав нею, доки пив, а потім зробив маленьку веселку, підкидаючи прозоре тіло річки догори та спостерігаючи крізь міріади бризок за сонячним оком. Як виявилося, він ще вмів плавати. Як виявилося, він уміє пірнати! Він підхопив на дні якусь коряжину і, мов корок, виринув на поверхню. З реготом зробив коло пошани. Знову пірнув, знайшов поліняку, від тривалого лежання у воді деревина та набрякла й опиралася. Він пошукав другу, а коли награвся досхочу, згадав раптом, що колись люди перед купанням скидали не тільки взуття, а й весь одяг.
Чорна роба сушилася на гарячому піску. Він лежав, підклавши під голову кулак, і думав. Скільки часу минуло відтоді, як він утратив своїх близьких, а душа все ще скімлить. Скільки років минуло від дня закінчення війни, а рани її досі не загоїлися.
Потім йому знову закортіло у воду, й він поплив до маленького острівця. В його затоні квітувало латаття. А втім, на самому острівці нічого прикметного не було. Ближче до полудня втікач відчув, що зголоднів. Знайшов кілька грибів, але їсти їх не став, сирі вони не такі вже й смачні, — просто уволю надихався грибним ароматом. У гаю доспіло чимало пізньої малини та суниці. Самий вигляд цих ягід видався йому дивовижним, а що вже казати про смак. Потім він довго сидів, дивився, слухав, намагавсь якомога більшу насолоду отримати від довкілля. З кущів вибіг кролик, без остраху підійшов до нього. В'язень зрадів кроликові, наче давньому другові, йому навіть на думку не спало, що вухань міг би бути непоганим харчем. Потім він кидав у річку невеликі камінці, дивився, як розходяться по воді кола та як зносить ті концентричні обідки вольова течія… «Тут, напевно, водяться бобри», — мовив сам до себе. Щоправда, він ніколи в житті не бачив живого бобра, але думка про це чомусь припала йому до душі.
Природа навколо нього дихала чимось напрочуд довоєнним, із того часу, коли були живі батько та брат, а сонце світило щодня й для всіх. В'язень відчув себе щасливим дитям, відчув значно глибше, ніж тоді, коли справді був малим. «Дерева, висока зелена трава, річка, ліс. Чудовий ранок, літній день, що поступово перейде в лагідний вечір. Чим я заслужив усе це? — питав він сам себе. — Небокрай, відкритий і з півдня, й зі сходу, і з заходу». (Зараз він навряд чи сказав би, де яка сторона світу. Але чомусь одразу вирішив: північ — це там, де небо підпирає потворний терикон міста-вежі в туманах викидних газів, що їх постійно викачують помпи кондиціонерів, у фабричних димах. Він намагався навіть не дивитись у той бік).
Настали прозорі сутінки. Відчувши несподівану слабкість, в'язень доплентався до жовтої піщаної смужки, — вона починалася при самій воді, кинув собі на голову кілька польових квіточок та цілий оберемок духмяного різнотрав'я. Він знав, що рано чи пізно його знайдуть. Але знав також, що тут його шукатимуть в останню чергу. А коли відчув, що сутінки огортають його надто швидко, швидше, ніж годиться відповідно до закону, легко всміхнувся, бо зрозумів: його розрахунок був правильний. Звісно, він багато чого не встиг. Наприклад, не встиг побачити, як закривається ввечері латаття. Але в тому й полягає чарівність життя, що воно ніколи не віддає все й одному, а вділяє кожному потроху, тим-то кожен плекає надію одержати від нього бодай невеликий подарунок.