Шум у кратері знову припинився. Кібери видобули з ґрунту останній сегмент загиблого корабля та й завмерли, чекаючи нових розпоряджень.
— Хіба діло військових — убивати? — звернувся до тиші капітан.
— На війні — як на війні. Так писали древні книги.
— Коли сходять з розуму цілими планетами й починають стріляти одні в одних — це вже не війна. Це називається по-іншому. Це…
На мить офіцер замислився. Та оскільки йому не вдалося знайти влучного слова, то він лише безнадійно махнув рукою.
Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО
ПОВЕРНЕННЯ
… Колись цей чоловік мав ім'я. Він спробував видобути поєднання звуків, оте, що вирізняло його з-поміж інших, але не зміг. Примарно-мертве світло затопило простір — і простору не стало. Час протримався трохи довше. Мить? Століття? Але й час одлетів нескінченною спіраллю, рухнув у безодню, туди, де чорно-біла галька ночей і днів перетворюється на сірий моноліт вічності. Й тоді з довколишнього нічого зіткався голос. Дивний, як незбагненне мурмотіння океану, й зрозумілий, як плач дитини. Голос линув звідусіль, ні, він сам був усим. У ньому жила відповідь на єдине і найважливіше питання, за яке чіплялася агонізуюча людська свідомість.
«Що зі мною?»
«Природне завершення вашої останньої поїздки. Швидкість — дев'яносто кілометрів на годину, ковзька дорога. Автомобіль не вписався в крутий заворот. Дивно, як машина ще й не спалахнула».
Перекинуте шосе, що зненацька наповнилося страшним, шаленим рухом. Летюча грудка бурого крутосхилу. Скрегіт, брязкіт. Пам'ять неохоче віддавала пожмакані, напівзітерті спогади. Авжеж. Саме так усе сталося. Сталося? З ким? Коли? Який стосунок мають ці кволі зблиски минулого до нього, тепер зануреного в химерне мерехтіння, безіменного та безтілесного? Він раптом відчув, що на цей голос можна не озиватися. А проте озвався, всупереч бажанню увібрати в себе довколишню порожнечу, розчинитися в ній.
«Я поспішав».
«Авжеж. Звісно. Саме в такий спосіб сюди й потрапляють».
«Де я?»
«У відділенні інтенсивної терапії. Реанімаційна бригада докладає всіх зусиль. Поки що даремно».
Коловертень страху підхопив його, разом із ним подер і забрав із собою ненадійні клапті рівноваги. Але чоловік зрадів тому страхові, наче вірному псові, наче відданому охоронцю реальності, яку сам він покинув.
«Ваше серце зупинилося три хвилини тому. Здатність відчувати, бачити та чути в межах звичного виміру облишила вас іще раніше. Це смерть. Клінічна».
«Смерть? А ви хто? Ангел небесний?»
«Ні».
«Хто ж ви, хай вам грець! Диявол?»
«Ну навіщо ж так? Ми з вами — частинки єдиної суті. Просто крізь гамір щоденних подій, крізь стукіт вашого серця вам не чути мене».
Думки народжувались і спливали, наче мильні бульбашки.
«Якщо ви біс, то не з християнського пекла».
«О, аж ніяк. Це все умовності — християнство, іслам, буддизм. Слова, що залишились там, за межею…»
Страх одійшов, поступився місцем зачудуванню.
«Боятися мені нема чого. За життя я ніколи не йшов проти сумління».
«Авжеж, ви не страхопуд. Це так. Але…»
«Не встиг висповідатися?»
«Ні, річ не в тому. У мене був знайомий художник. Він теж усе життя чинив згідно з сумлінням. Принаймні, так йому здавалося. А нещодавно приходив до мене й просився до котла з гарячою смолою. Сподівався, що фізичним стражданням можна щось виправити в минулому. Я відмовив йому. Та й звідкіля в мене той котел? Я — не директор миловарного заводу. І не потішна гротескна істота з рогами».
«А хто ви?»
Чоловік зачепив це питання через безглуздість того, що відбувалося. Надто часто доводилося йому бачити скалічені стихійними лихами й катастрофами людські тіла, щоб повірити, ніби шматок понівеченої плоті, яка здригається від конвульсій, здатен сприйняти нечутний для довколишніх голос. Він швидше повірив би в стрімкий лет чорним тунелем — назустріч світловій плямі, яка весь час розростається. А втім, рецепти вічності, прописані людству доктором Моуді, теж не викликали в нього довіри. Все навіювало сумнів. То була його суто професійна риса, вироблена упродовж років. Чоловік пишався нею, мов фехтувальник бездоганно відшліфованим прийомом захисту.
«То хто ж ви, хто?»
Голос, трохи завагавшись, промовив:
«Я — це ви. Ваші вчинки, ваші думки. Ваші сумніви, од яких ви колись одхрестилися».