… Чоловік біг — тяжко, захекано, відчуваючи потилицею пекучий погляд серпневого сонця, що стрибало в нього над головою. Чоботи Лемке безжально молотили сіру спину моста, а його щаслива лічилка крутилася на язиці, мов дитяча пісенька, — один-два-три-чотири… І коли роздерлося над вухом полотно повітря, — це було зовсім не страшно. Тільки Лемке, ніби спіткнувшись об щось, утратив рівновагу, і чоловік машинально зиркнув під ноги, щоб не повторити його незграбний політ, — а над усім цим нависав дзвінкучий з гіркотою голос, докірливий, співчутливий і непотрібний, нездатний будь-що змінити.
«Пострілу ви не чули. Лише гупнуло і продзвеніло. Каска вашого супутника від удару покотилася. Тоді ви вперше й побачили, що чуб у нього русявий, і що сам він — майже підліток».
А Лемке стогнав і намагався підвестись, і на губах у нього червоно пухирилося, склеювало слова у непідвладну розумінню кашу.
— Плазуйте до бордюра… Притискайтесь… Я за вас відпові… даю…
— Кров'ю спливеш!
— Зараз… Батарея… Прикриє…
Тоді чоловік ухопив його, згріб, наче лантух з обмішкою, і поволік, плутано бурмочучи собі під ніс, мов закляття: «П'ять-шість-сім-вісім…»
Сталеве гарматне ревіння шмагонуло у вухах, вогненні кулаки почали лупцювати схили горбів, видираючи з корінням залишки чагарників. Гаряча луна перестрибнула через річку та й побігла геть, а тим часом грім гарматного пострілу прогуркотів знову. Намагаючись підхопити пораненого зручніше, чоловік озирнувся й помітив, що губи його ворушаться. Він не почув, а вгадав слова: «Двадцять три… двадцять чотири…» Отоді він злякався по-справжньому. Одначе тут-таки відмахнувся від страху, наче від докучливої мухи. Тому що знав: у ті секунди, коли рядовий Лемке, спливаючи кров'ю, просив його кинути, в очах у хлопця палало невисловлене благання: «Не кидай!» Можливо, голос просто не знає про це?
«Він був такий нестерпно важкий, — згадав чоловік. — А міст такий довгий, і покороблений асфальт обдирав долоні. Уперше він тоді відчув, як це — долонями об тертку… Знаєте, я справді не вловив пострілу, але все зрозумів ще до того, як побачив його, супутника свого. Звук падіння був якийсь неживий, не знаю навіть, як це пояснити… Я теж упав. І першої миті не міг примусити себе глянути в той бік — на юнака».
«Куля пройшла навиліт. Кров цвіркнула з рани, як молоко з пакета. Комбінезон просяк червоним і темна доріжка тяглася за вами».
Ні-і-і, він усе знав і все бачив. Усе пам'ятав, цей безтілесний та незрячий голос.
«Я доволік його аж до ходу сполучення. Там його підхопили. Гармати стріляли й стріляли…»
«Солдат намагався вам щось сказати. Дякував за те, що ви, чоловік цивільний, не кинули його. І хотів попрохати вас про щось».
«Але не встиг. Знепритомнів. Не знаю, що з ним далі сталося».
«Він помер. Наступного дня. Через утрату крові. Ви так гарно описали своє перебування на передовій. Тільки раз промайнуло у вас щось схоже на сумнів: чи варта була ваша екскурсія такої платні? Промайнуло — і зникло».
«І ви вважаєте, що той солдат загинув через мене? Через мене? Поспитайте тих, хто затіяв те бойовисько. Політиків, тих, хто давав накази! Загляньте до тих, хто забирав підлітків до війська!»
«Дійде черга й до них…»
«Хіба я покинув хлопця посеред моста? Хіба домовлявся зі снайпером, щоб стрельнув саме по ньому, а не по мені? В чому ви мене звинувачуєте?»
«Ваш гріх… Даруйте, не люблю цього слова… Не об тім річ, що юнак загинув. Точніше, не лише об тім. Прикро, що ви… Що ви за життя жодного разу не подумали: а чи варта була перевірка вашої сміливості такої ціни? Що ви самі собі не сказали: я винен. На моїм сумлінні — життя людини. Шкода. Але ви не сказали».
«Послухайте, я зрозумів, що ви — частинка мене… Частина моїх дій, моїх думок. Звідки ж ви знаєте, що солдат помер?»
«По-перше, не тільки ваших. А по-друге… Ви самі про це знали. Пам'ятаєте розмову двох санітарів? Про гвардійця, котрого поранено на мосту? Ви тоді відійшли подалі, щоб не чути. Й ніколи не зізнавалися собі, що почули все-таки чимало. Іноді бути чесним із собою куди важче, аніж з іншими».
«Як на біса, то ви занадто терплячі до нас, грішників. А для Бога, ви, даруйте, занадто жорстокі».
«Мене це не тішить. І я не Бог».
«Приємно чути. Оскільки за таке судити може тільки Бог. Не судіть, і не осуджені будете. Не треба. Не треба чіпляти на мене чужі злочини. Все одно я не винен, що той хлопець помер! Усе одно! Та й взагалі! Про все, що ви тут казали, я часто розмірковував за життя! І не тому, що боявся вищої сили. Просто я намагався пройти по життю так, щоб можна було вернутися по своїх же слідах! Постукати у ті двері, що їх тобі колись відчиняли. І бути певним: тепер їх теж відчинять тобі. А в того, хто стоятиме у дверях, на обличчі заграє радісна усмішка! А той солдат… Гвардієць… Як його звали… Він мене ні в чому не звинувачував! І, я певен, пішов би зі мною знову. Якби був живий. У будь-яку розвідку!»