«Така вже солдатська доля — йти в розвідку, не замислюючись, потрібна вона чи ні».
«Не розумію».
«Шкода… Знаєте що… Лікарі майже втратили надію повернути вам життя. На жаль, нічим не можу їм посприяти. Але ви маєте право вибору. Пригадайте ще раз свій шлях. Спробуйте подумки доторкнутися до всіх найскладніших епізодів. Відчути біль тих людей, котрі страждали, ні, не через вас навіть, а через похибки, непорозуміння, пов'язані з вами. Спробуйте. І самі собі дайте відповідь: винен чи не винен?»
«А якщо ні?»
«То ви повернетесь до життя».
«А якщо так?»
«То ви заслужили прощення і супокій. Довговічний сон без сновидінь, що про нього мріяв Гамлет».
«Я не Гамлет. Я не вбивав своїх родичів у боротьбі за корону. Я люблю життя. Я хочу повернутися».
«Ви можете це зробити. Але тоді раджу вам жити дуже обережно. Пам'ятайте, доля іноді ставить нас у складні обставини. Ви знову зможете зробити крок, за яким будуть чиїсь страждання. А завданий вами чужий біль не зникає. Він залишається з вами. І може стати вашим, коли дух остаточно розірве окови тіла. Це не буде звичайний земний біль — дратування нервової системи. Ні. Я назвав би його спрагою сумління».
Сумління? Он як! От уже чиїми клопотами він був обігрітий за життя, як ніхто інший. Сумління, обов'язок, честь, закони, мораль… Так, так! Він виконував свій обов'язок. За життя. Як умів. Оскільки, як виявляється, все життя був чиїмсь боржником. Батьків і країни, родини й професії, обіцянок, що ними обплутував себе, та надій, які на нього покладали. За це йому знову докорятиме сумління? Чому не дають йому спокою навіть тепер? За віщо примушують спокутувати чужі гріхи, визнавати чиїсь злочини за свої?
Усесвіт стиснувся й затвердів, пульсуюча тиша заполонила його з усіх боків, і від цього чоловікові стало нестерпно. Він рвонувся з мерехтливого блакитнуватого туману й щосили гукнув:
«Я повертаюся!»
Де вони, ті, котрі занапащують людей словом і ділом, вигадують ідеали, за які треба воювати і гинути? Чому їх нема зараз отут, поруч? Чому він мусить відповідати за всіх? А де ті, інші, ошуканці, котрі обіцяли милосердя по той бік усім, хто був обділений справедливістю по цей? Життя жорстоке, але й смерть не добріша.
«Я повертаюся!» — знову гукнув чоловік.
І голос озвався:
«Не поспішайте! Від своєї спраги ви нікуди не дінетесь, нічим не вгамуєте її. І почнете мріяти минулим. Тому що майбутнього вже не буде. Ви мріятимете про таке майбутнє, в якому рядовий Лемке залишився б живий. А деякі ваші статті були не написані. І все тоді було б інакше».
Кажуть — на межі світла і темряви мимохіть стаєш самим собою. І всі скалки твого «я», гострі, оті, що робили боляче одне одному за життя, урівноважаться — бо ж там, за межею буття, все дорівнює всьому. Ось він стоїть за межею, — нагий, безпомічний, відкритий до самого споду. Сперечається з недоладним голосом, чужим, цілковито йому невластивим. Дивиться в запобігливо запропоноване люстерко — й не впізнає сам себе, не може, не хоче впізнавати.
«Я повертаюся! Дайте мені спокій!»
«А потім вам заманеться до котла з гарячою смолою. А їх нема, тих котлів, нема! І страждання взагалі нічого не може виправити, так само, як і забуття. І я нічим-нічогісіньким не врятую вас од самого себе!»
Голос перемінився. Він уже не докоряв, а тільки просив, то болісно тихо, а то зриваючись на хрипкий тужний крик:
«Благаю вас, коли повернетесь, — хоч раз, єдиний раз пригадайте рядового Лемке! Хоча б раз промовте самі до себе: я винуватий! Ваше серце ось-ось знову заб'ється. Ви не чуєте мене. Життя перемагає. Мені до вас — не догукатися!»
Чоловік уже не чув нічого. У незглибимій порожнечі згасали слова:
«Бодай раз промовте не до когось, а до самого себе: я помилявся! Ні пекла, ані чистилища нема. Ніхто не може визволити вас од ваших гріхів. Не забувайте про це! Не забувайте! Не забува…»
Глухий удар потряс Усесвіт, порушив його витончені загадкові пульсації, підкорив їх нескладному потужному ритмові. Другий удар підхопив відгоміння першого. Третій… Четвертий… У великій, вибіленій кварцовим світлом кімнаті на екрані осцилографа здригнулася й зламалась гострими зубцями ритмічна лінія кардіограми.
Ілля ХОМЕНКО