ПІДНЕБЕСНИК
Уперше я побачив живого солдата Піднебесної імперії, коли мені виповнилося років вісім. Трапилося це до того, як Піднебесна розірвала дипломатичні стосунки з нашою великою і прекрасною країною. (Дітям тоді ще не розповідали страшних казок, у яких замість лютого варана, змія та відьом, верховодив солдат. Він падав з неба, тримаючи в руках палицю, що вергала громовиці). Звідкіля мені було знати, що солдати Піднебесної — якраз і є джерело нещасть, яких зазнав наш чудовий Союз? Ніхто з простих людей тоді й гадки про це не мав. Отож. Я натрапив у горах на чоловіка в подертій, обгорілій одежі, що лежав горілиць, і не злякався.
Зачувши кроки, він здригнувся, застогнав, схопив громобійну палицю, але коли глянув на мене своїми величезними безбарвними очицями, захищеними від пилу товстим увігнутим склом, ураз опустив її. Та й знову ліг лицем до неба. (Не знаю чому, але всі вояки Піднебесної, помираючи, намагаються лягти саме так. Подейкують, нібито далеко на кожен із них вірить у Єдиного. Взагалі-то, про них різне теревенять. Я, приміром, не знаю, яку молитву вони проказують подумки та що саме видивляються в сліпучій, випаленій сонцем голубіні, коли її навіки загортає від них багряний туман. Але всі піднебесники, підбиті катапультами моєї батареї, з останніх сил намагалися так улаштуватись на землі, щоб дивитись у небо. Декотрі з нас, надто ті, чиї лани було знищено вогненними дощами, бігли до повержених піднебесників і старалися пробити камінням скляну пластину на очах. Чи бодай накинути на лице подоланого солдата якась рам'я, щоб затулити від нього небо. Але я ніколи цього не робив).
Піднебесник рухнув з висоти пташиного лету нещодавно. Тіло його не було зранене. І я зміркував, що причина його нещастя — крила. Зім'яті, вони лежали неподалік і ще куріли. З них стирчали якісь потворні ребра. Мабуть, крила були хворі. Через те він і не долетів до кордону нашого прекрасного й щасливого краю, за яким починалися ратні поля. А я заблукав. Мені було холодно й лячно. Батько, напевне, давно розіслав служників та рабів шукати мене. А мені чомусь здавалося, що мене ніколи не знайдуть. Насувалася ніч. А вночі з нір повилазять зажерливі варани — кляте лихо всіх поранених і дітей. Дорослій та дужій людині варани не такі вже й страшні. Одначе я не був ні дорослим, ні дужим. А тому підійшов до лежачого вояка. Я сподівався, що він захистить мене од варана. Я тоді не розумів, що, по-перше, піднебесники — самі гірші за будь-яке породження ночі, а по-друге, в такому стані вояк швидше приваблюватиме варанів своєю беззахисністю, а не відлякуватиме їх. Тепер я про це одразу здогадався б. А солдат, здається, втямив, чого я боюся. Надсилу показав пальцем на скелі й хрипко мовив щось невідомою мені говіркою. Потім напружився, ніби хотів примусити свій язик виконати важку та неприємну для нього роботу, і сказав, тицьнувши на розколину між двома валунами: «Вен… верен…»
Але я нічого не зрозумів. Тож підійшов до нього ще ближче. Він одкинув голову й знову довго-довго дивився в небо. А я сидів поруч і дивився на нього. На дивний одяг у голубих переливах, неначе сплетений зі сталевих блискучих дротинок, а все-таки подертий та в чорних підпалинах. На браслети, що ними, очевидно, з'єднано його руки та ноги з крильми. На розколотий шолом та велику біло-синю флягу при поясі.
Раптом біля ніг непорушного солдата я помітив якийсь рух. Велика чорна комаха, схожа на ту сарану, що її піднебесники часом насилають на наші лани. Вона воловодилася з квадратною чорною коробкою, прикріпленою металевою струною до паска в піднебесника. Комаха швидко-швидко приєднувала або роз'єднувала якісь трубочки, кульки та кристали. (Потім мені розтлумачать, що піднебесники за допомогою цих коробочок ведуть перемовини між собою на великих відстанях. Але в першого зустрінутого мною піднебесника ця штуковина була поламана. Тому чорна комаха й морочилася з нею. Про сарану цю мені теж оповідали, — вона мовби й нежива. Піднебесники нібито майструють її самотужки або десь купують, а тоді навчають. Різні по-різному й розповідають. Не віриться мені, що таку комаху можна змайструвати, ну, як, приміром, нашу прядку чи нашу катапульту. Але як вона слугує піднебесникам, сам бачив — і не раз). Отож комаха ворушилася, прилаштовувала розсипані кристали, обплітала їх провідками. Я спочатку спостерігав за її роботою. Але потім знову перевів погляд на піднебесника та на його велику флягу. Я дивився на неї довго, мабуть, довше, ніж дозволено дивитися на чужу їжу чи питво правилами пристойності розумію, як він відчув мій погляд, — б'юсь об заклад — його очі не відривались од неба! Але відчув. Чи просто йому захотілося того самого, що й мені. Він підвівся на лікоть, відстібнув флягу від пояса. Сьорбнув, поморщився й подав її мені. Я взяв ту флягу, наперед скорчив мармизу і, заплющивши очі, зробив великий ковток. Я чекав пекучого доторку до горлянки звеселяючого напою. Однак у флязі була звичайнісінька тепла вода, з гірчинкою та запахом гару. Очевидно, піднебесник морщився через те, що йому було боляче ковтати. Я тоді не подякував пораненому солдатові. Та він і не зрозумів би мене. Але потім мені дуже хотілося знайти когось із тих, що були з ним близькими друзями там, у Піднебесній, і сказати їм, що я вдячний. Тепер ми всі знаємо достоту, що жителі Піднебесної — чудовиська, породжені силою зла, і що між ними не може бути й натяку на людські стосунки, такі, скажімо, як удячність. Вони не беруть наших у полон. А ми не беремо їхніх. І це правильно! А проте…