Що ж. Поки що все не таке вже й кепське. Одинадцята ранку. Нічого не сталося. І не станеться. Він плекає надію, вірить, певний цього. Головне, аби діти нічого не втямили. Цебто, до тями їхньої не дійде в будь-якому разі. Але можуть помітити, що з ним сьогодні не все гаразд. (Учора, до речі, теж було не все гаразд. І позавчора). Позавчора він послався на головний біль і цілий день пролежав у ліжку. Вчора ловив на озері рибу. Онук забув накопати для нього черв'яків. Тож він раз-по-раз закидав пустий блискучий гачок і намагався умовити себе побути ще трохи, не трюхикати по-старечому додому до мерехтливого комп'ютерного екрана. «Ще людей насмішиш. Або налякаєш». Але то було вчора. Вчора він мав ще трішки надії. І не було того холодного смоктання в грудях, з яким лячно вкладатися в ліжко. І не мати жодної можливості умовити себе погортати свіжий журнал чи поморочитися з перехнябленою кватиркою (дрібний ремонт у домі був колись його улюбленим заняттям).
«Мої нічого не повинні завважити. Нехай і не завважать. І не зрозуміють. Коли щось скоїться, розуміти буде пізно, — їм тоді нічим не допоможеш. Який сенс завчасу говорити про те, від чого немає рятунку? А якщо минеться, то знати про те, що їх обминуло, не варто й поготів. Звісно, після всього можна буде розповісти. Весело. «Чи знаєте, мої любі, що за день був учора? А я знаю». Йому доконче захотілося поділитися з кимось цим знанням. Але ділитися не було з ким. А крім того, він твердо поклав собі: важкий тягар чекання нестиме сам. До кінця. Хоч би який нестерпний він був. І хоч би який був фінал. Щасливий чи…
«О, ні! Тільки щасливий!» Тримаючись руками за одвірок, він вигукнув кілька разів у порожнечу: «Щасливий! Тільки щасливий!» Кімната — поцяткована різнобарвними яблуками шпалерів, плямами картин та полисками буфетного скла, застрибала в нього перед очима. І він налякався, що зараз упаде. І що перестане битися серце. Й він кине тих, кого любить більше за себе, любить над усе на світі, наодинці з невідомістю. «Все буде добре, — умовляв він себе, підкладаючи під язик маленьку пігулку. — Все буде гаразд».
Рипнули сходи, гравієм прошарудів легенький вітрець, дзвінко та весело грюкнула хвіртка. Онук побіг до школи. (Онук у нього був дуже здібний. На льоту схоплював математику. Навчатися йому було легко). Старий залишився сам-один. Діти порозходились у своїх справах ще раніше. Він спробував навернутися думкою до молодшої дочки (їй, з усього видно, в сімейному житті не щастило. Мабуть, із чоловіком доведеться все ж таки розлучитися. І добре, якщо вона перша дійде такого висновку, а не він). Потім рішуче повимітав з голови сміття цих розмислів. Перекинувся на онука. Хлопчині пішов усього лише восьмий рік. А він уже був такою яскравою особистістю, чиї нестандартні розумування не на жарт зацікавлювали дорослих. Деякі парадоксальні, як на переконання старого, ідеї, що їх онук щедро та безбоязно звіряв своїм учнівським зошитам, привернули до нього увагу викладачів елітного фізико-технічного ліцею. (Йому в онуковому віці такої честі не виказувалося). Будь-якого іншого разу думки про онука по вінця наповнили б душу старого теплим і радісним світлом. Але сьогодні, тепер… Йому раптом згадався Джі Дан, той, котрий отієї глупої ночі широко відчиняв двері його кабінету й рухами плавця розігнав сизий сигаретний туман. «Вийшло!» — тільки й гукнув тоді Дан. Вийшло… Старий знову невблаганно усвідомив, що тоді в них таки все вийшло. Світ дрібно затремтів, а його складові — сонце з промінням, заломлюваним гранями трельяжа, усміхнений онук на фотознімку, радіола, сімейні негаразди молодшої дочки, закарбовані на семи сторінках, що випали з розпечатаного конверта, — все це одне за одним почало падати в холодну чорну порожнечу.
Годинникові стрілки зійшлися на цифрі дванадцять. Старому трохи відлягло. Серце про себе не нагадувало. Половина дня вже була позаду. Цілком імовірно, що все минеться. У всякім разі поки що не так уже й погано, як можна було сподіватися. Після чарки коньяку, розведеної мінеральною водою, старий відчув себе настільки бадьоро, що вирішив дати лад своїм паперам — як устигне. Хоч ніяких таких справ, що вимагали б його нагального втручання, в старого не було. Розібрати архів із начерками його славнозвісних праць із фізики поля та квантової механіки, що перемішалися зі сторіночками щоденникових записів, не здіймалися руки. Ліпше зайнятися кватиркою. Тож він хотів був узятися за те лагодження й витратити на нього якихось дві години — робота завжди відганяє чорні думки. Але тут він раптом пронизливо відчув, кого саме йому найбільше бракує сьогодні. З ким йому хотілося б погомоніти, кому, найімовірніше, зміг би довірити те, що діймало його весь цей час. Лінна. Вона завжди вміла перебрати на себе частку його клопотів. Але Лінна ще понад десять років тому полишила цей світ.